ЄДИНИЙ ДІЙСНИЙ СКАРБ: ПАМ’ЯТЬ ПРО БОГА ПРОТИ ЖИТЕЙСЬКОЇ ПЕЧАЛІ THE ONLY REAL TREASURE: REMEMBRANCE OF GOD VS. THE CARES OF LIFE

Брати й сестри у Христі—

Розслаблений у сьогоднішньому Євангелії є символом кожного з нас, бо кожен з нас є паралізованим у нашій природі гріхом і смертю. Проте, навертаючись до Христа, ми приймаємо свободу і дійсне життя.  Кожного дня, від ранку до вечора, ми маємо контакт зі злом, бо зло є випадками нашого індивідуального життя, речами, які ізолю́ють нас, роблячи нас, щоб бути індивідами, замість цього, щоб бути особами. Що є різницею? Так, як назва визначає, індивід є розділеним від інших гордістю та ілюзією незалежности, але особа живе у спорідненості з іншими. У Святій Тройці, наприклад, три Особи мають одну, єдину природу, але вони є різними між Собою заради їх спорідненостей. Їхнє життя є моделлю для нас, бо ми також всі маємо одну, єдину природу, але Бог привів нас в буття, щоб бути особами, тобто, жити у спорідненості. 

The invalid in today’s Gospel is a symbol of each one of us, since each of us is paralyzed in our nature by sin and death. Nevertheless, turning to Christ, we receive freedom and true life. Each day, from morning until night, we come into contact with evil, because evil is the circumstances of our individual life, the things, which isolate us, making us individuals instead of persons. What is the difference? Just as the word suggests, the individual is divided off from others by pride and the illusion of self-sufficiency, but the person lives in relationship with others. In the Holy Trinity, for example, the three Persons have one and the same nature, but they are different from one another on account of their relationships. Their life is a model for us, since we also have one and the same nature, but God brought us into being to be persons, that is, to live in relationship.

Покликання Господа є двосічним, тому що Він кличе нас, щоб бути у спорідненості з іншими людьми, а також з Ним.  Отже, мета християнського життя є досконалою любов’ю до Бога й до інших, бо запрошення Господа до нас, сотворених, безсмертних осіб є тим, щоб брати участь у Його житті через спілкування у Особі Господа нашого Ісуса. Природно, запрошення жити у спорідненості з Богом є найпершим, тому що наша спорідненість з іншими людьми приймає значення зі споріднености з Ним, точно з пізнання присутности Бога. Наша воля є здатністю, яка шукає добро. Проблема паде́нної людської волі є тим, що вона має тяжкість у рішучості між різними добрими, між зміненими, непостійними добрими і незмінним, вічним Добром. Для нашої волі, кожне добро є скарбом, але присутність Бога є останнім скарбом і єдиним дійсним скарбом. Цей факт стає дуже ясним у часі нашої смерти, бо тоді всі інші добрі речі, наші скарби, зникають, тільки один, єдиний скарб залишиться—присутність Бога. Це дуже важливий уро́к і важливе розважання для нашої сучасної культури—присутність Бога, що є єдиним скарбом.

The call of God is twofold, because He calls us to be in relationship with others, but also with Him. Therefore, the goal of the Christian life is perfect love of God and others, since the invitation of the Lord to us, created, immortal persons is to share in His life through communion in the Person of our Lord Jesus. Naturally, the invitation to live in relationship with God is primary, because our relationship with other people acquires its meaning from relationship with Him, specifically from realization of the presence of God. Our will is a faculty that seeks good. The problem with the fallen human will is that it has difficulty discerning between mutable, impermanent goods and the unchanging, eternal Good. For our will, each good is a treasure, but the presence of God is the ultimate treasure and the only true treasure. This fact becomes very clear in the time of our death, since then all other good things, our treasures, vanish, and only the one, unique treasure remains—the presence of God. This is a very important lesson and meditation for our contemporary culture—the presence of God is the only treasure.

Відчувати присутність Бога є дуже легко і дуже тяжко одночасно, бо Бог є завжди ближній до нас, але ми є здатними, щоб бути дуже далеко від Бога через забуття, і тоді те, що наслідує забуття, гріх. Щоб відчувати присутність Бога, ми мусимо відкладати зло з нашого життя, всі ці випадки, які ізолюють нас. Ці речі Божественна Літургія називає «житейською печаллю.» Коли ми відкладаємо житейську печаль, тоді присутність Бога стає явною. Концепт подібний до ідеї про відлиття лузги. Житейська печаль формує лузгу навколо нас, але ми покидаємо цю лузгу через пам’ять Бога.  Отже, єдиний шлях кожної людини, щоб скінчити ізоляцію у забутті й грісі—свідомість присутности нашого Бога. Нічого не може бути легшим, а також тяжчим одночасно, тому що ми тільки потребуємо пам’ятати Бога, щоб бути у Його присутності, але ми мусимо пам’ятати, щоб пам’ятати про присутність Бога під час періодів, коли житейська печаль пробує знищити цю пам’ять.

Perceiving the presence of God is, at the same time, very easy and very difficult, since God is always near to us, but we are capable of being very far from God through forgetfulness, and then, that which follows forgetfulness, sin. To perceive the presence of God, we must lay aside evil from our lives, all those circumstances, which isolate us. These things the Divine Liturgy calls “the cares of life.” When we lay aside the “cares of life,” then the presence of God becomes clear. The concept is similar to the idea of shedding a husk. The cares of life form a husk around us, but we cast off this husk through the remembrance of God. Therefore, the only way for each human being to end his isolation in forgetfulness and sin is consciousness of the presence of our God. Nothing could be easier, but also harder at the same time, because we only need to remember God, in order to be in His presence, but we must remember to remember this presence during periods when the cares of life try to destroy this remembrance.

Наші предки уживали Ісусову Молитву, щоб завжди пам’ятати про Бога, і ми можемо використовувати цю древну молитву для тієї самої причини. Ми будемо бачити те, що всі наші діла, і ніби наші страждання і спокуси стають спокійні́шими, коли ми є свідомими присутности Бога.  Ми повинні починати, щоб розуміти те, що час, який проходить без свідомости присутности Бога є даремним часом, бо як може, річ мати цінність, коли бракує найбільшого скарбу? Вкінці, звичай свідомости Бога є єдиним ефективним приготуванням до жахливих страждань, які є майбутніми. Господь наш Ісус Христос нам каже, що страждання того періоду буде настільки велике, що «любов багатьох людей стане холодною.» Тільки ті, які є приготованими, будуть продовжувати до кінця. Ми мусимо бути приготованими, щоб залишитися у присутності Бога, незважаючи на жахливе страждання.

Our fathers used the Jesus Prayer to remember God constantly, and we are able to use this ancient prayer for just the same purpose. We will see that all our deeds, and even our sufferings and temptations become more peaceful, when we are conscious of the presence of God. We should begin to understand that time, which passes without awareness of the presence of God is wasted time, for how is it possible for a thing to have value when it lacks the greatest treasure?  Finally, the habit of the awareness of God is the only effective preparation for the horrible sufferings, which are to come. Our Lord Jesus Christ tells us that the suffering of that time will be so great that “the love of many will grow cold.” Only those, who are prepared will persevere to the end. We must be prepared in order to remain in the presence of God despite horrible suffering.

Камінь як перешкода A Stone As Obstacle

Цікава тема, яка зустрічається в євангельському читанні Неділі Мироносиць, це камінь як перешкода. Жінки рано вранці першого дня тижня вирі́шують піти до гробниці, щоб помазати тіло Ісуса. Вони не знають, чи вдасться їм виконати свою місію, тому що камінь, який вони бачили, як Йосип з Аримафеї переки́нув на отвір гробниці, був дуже, дуже великий. Однак, коли вони підходять до гробниці, вони виявляють, що його вже відкотили. Коли дивитися на Боже об’явлення нам у цілому, «камінь як перешкода» не є частою темою. Ця сама тема з’являється лише в чотирьох книгах Старого Завіту.

An interesting theme that occurs in the gospel reading of the Sunday of the Myrrhbearers is that of a stone as an obstacle. The women, early in the morning of the first day of the week decide to go to the tomb, in order to anoint the body of Jesus. They do not know whether they will succeed in their mission, because the stone, which they saw Joseph of Arimathea roll over the mouth of the tomb was very, very large. However, when they come to the tomb, they find that it had already been rolled back. When looking at God's revelation to us as a whole, "a stone as obstacle" is not a frequent theme. This same theme appears in only four books of the Old Testament.

У першому випадку, в Книзі Буття, коли патріарх Яків прибуває до дому свого дядька Лавана в Харані в Месопотамії, криниця, яка використовується для напування ота́р у всій місцевості, накривається важким каменем. Місцевий звичай полягає в тому, щоб зібрати всі отари разом, а потім відкотити камінь від о́твору криниці. Після того, як уся отара вип’є воду, камінь ставиться на гирло криниці.

In the first instance, in the Book of Genesis, when the Patriarch Jacob arrives at the home of his uncle Laban in Haran in Mesopotamia, the well that is used to water the flocks of the whole area is covered with a heavy stone. The local custom is to gather all the flocks together and then to roll the stone away from the opening of the well. After all the flocks have drunk water, the stone is then replaced over the mouth of the well.

По-друге, у пророцтві Ісаї Бог порівнює Себе з каменем, величезною перешкодою, об яку спіткнувся народ Ізраїлю та Юди.

Secondly, in the Prophecy of Isaiah, God compares Himself to a stone, a massive obstacle, over which the people of Israel and Judah have stumbled.

Потім, по-третє, пророк Єремія у своєму Плачі Єремії описує те, як народ Божий огороджений кам’яни́ми стінами. Потім, у тому ж розділі, він нарікає, що відчуває себе так, ніби його кинули в глибоку темницю, яка була закрита каменем.

Then, thirdly, the Prophet Jeremiah, in his Lamentations, describes the way that God's people has become hedged in by stone walls. Then, in the same chapter, he laments that he feels as if he has been cast into a deep dungeon, which has been closed with a stone.

По-четверте, і нарешті, у пророцтві Захарії Бог говорить нам, що в останні дні Він зробить Єрусалим важким каменем. Кожен, хто спробує його підняти, завдасть собі шкоди.

Fourthly and finally, in the Prophecy of Zechariah, God tells us that in the last days He will make Jerusalem like a heavy stone. Anyone, who tries to lift it, will hurt himself.

Про що говорить нам тема «камінь як перешкода»? Перш за все, в розповіді Патріарха Якова в Книзі Буття ми бачимо, що камінь є грізною перешкодою для води життя. Місцеві звичаї диктують певні умови, за яких перешкода усувається. Яків, однак, ігнорує звичай і негайно пересуває камінь сам, дозволяючи стадам овець пити. Це типологія. Істинна вода життя виходить із Животворчого Гробу Христового, як ми бачимо в Пасхальному каноні святого Йоана Дамаскина: «Прийдіть, спокушаймося нового напою, не чудесним чином створеного з безплідної скелі, але з джерела безсмертя, що б'є з гробу Христового. В Ньому наша міцна сила».

What does the theme of "a stone as obstacle" tells us? First of all, in the account of the Patriarch Jacob in the Book of Genesis, we see that the stone is a formidable obstacle to the water of life. Local custom dictates certain conditions under which the obstacle is removed. Jacob, however, ignores the custom and immediately moves the stone himself, allowing the flocks of sheep to drink. This is typology. The true Water of Life comes forth from the Life-giving Tomb of Christ, as we see in St. John of Damascus's Paschal Canon: "Come, let us partake of a new drink, not miraculously produced from the barren rock, but from the fountain of immortality springing up from the tomb of Christ. In Him is our firm strength." 

Потім, по-друге, ми повинні зазначити у зв’язку з пророцтвом Ісаї, що Сам Господь Ісус порі́внював Себе з каменем, який мав бути відкинутим Його власним народом, так само як і апостол Іван говорить: «Він прийшов до Свого народу, і люди Його не прийняли Його». Далі Господь Ісус пророкував: «Хто впаде на цей камінь, той розіб’ється, а на кого він упаде, того розвіє, як порох». Господь Ісус чітко визначає Себе як камінь спотикання, описаний у пророцтві Ісаї. Зверніть увагу на те, як це працює. У Воскресінні Господа Ісуса перешкода для нашої участі в Божественному Житті була усунена. Тим не менш, це саме́ Божественне Життя саме́ по собі є перешкодою, каменем спотикання, тому що серця людей закриті для того, що здійснив Бог.

Then, secondly, we must note in connection with the prophecy of Isaiah that the Lord Jesus Himself compared Himself to a stone, which was to be rejected by His own people, just as the Apostle John also says: "He came to His own people, and His own people did not receive Him." The Lord Jesus further prophesied: "He who falls on this stone will be broken to pieces, but on whomever it will fall, it will scatter him as dust.” The Lord Jesus is explicitly identifying Himself as the stumbling stone described in the Prophecy of Isaiah. Pay attention to how this works. In the Resurrection of the Lord Jesus, the obstacle to our participation in Divine Life has been removed. Nevertheless, that very Divine Life is itself an obstacle, a stumbling stone, because people’s hearts are closed to what God has accomplished.

Пророк Єремія у своєму Плачі Єремії описує наші страждання під рабством гріха і смерті. Ми були схожі на людей, які потрапили в глибоку темницю, закриту важким каменем над ротом. Але в Христі ця перешкода, камінь, що лежить над входом у темницю, була усунена. Ми можемо вий́ти з нашої в’язниці і жити у свободі Царства Небесного. Зображення тут, у Плачі Єремії, є са́ме похованням із Христом у гробі. Святий Йоан Дамаскин використовує цей са́мий образ у каноні: «Я був похований учора з Тобою, Христе, але сьогодні воскресаю, воскресаю з Тобою. Вчора я розіп’явся з Тобою, Спасе, тепер прослав мене з Тобою в Царстві Твоїм."

The Prophet Jeremiah, in his Lamentations, is describing our suffering under the slavery to sin and death. We were like people who are consigned to a deep dungeon that is closed with a heavy stone over its mouth. But, in Christ, that obstacle, the stone over the mouth of the dungeon, has been removed. We are able to go forth from our prison and live in the freedom of the Kingdom of Heaven. The image here in the Lamentations is precisely of being buried with Christ in the tomb. Saint John of Damascus uses this same image in the Canon: "I was buried yesterday with You, O Christ, but today I rise, resurrected with You. Yesterday I crucified myself with you, O Savior. Now glorify me with you in Your Kingdom."

У пророцтві Захарії, з іншого боку, Бог говорить нам, що Єрусалим буде як важкий камінь в останні дні. Іншими словами, у міру того, як у світі буде зростати дедалі більше зла, Церква, Божий народ, ставатиме дедалі більше тягарем, до́кором і божественним попередженням для решти людей на землі. Вони намагатимуться звільнитися від цього тягаря, але їм це не вдасться. Кожен, хто спробує зру́шити камінь, завдасть собі шкоди.

In the Prophecy of Zechariah, on the other hand, God is telling us that Jerusalem will be like a heavy stone in the last days. In other words, as the world waxes more and more evil, the Church, God's people, will become increasingly a burden, a reproach and a divine warning to the rest of the people on earth. They will try to free themselves of this burden, but they will not be able to do so. Anyone, who tries to move the stone, will hurt himself.

Ми чітко бачимо, що тут відбувається в Божому об’явленні з цією темою «камінь як перешкода». У книгах Буття та Плачі Єремії Бог говорить нам про спасіння, яке ми маємо у Христі. У цих книгах камінь символізує гріх і смерть, які були усунені Воскресінням Христовим. Камінь гріха і смерті було відвалено від входу до гробу, і гробниця порожня. У книгах Ісаї та Захарії, з іншого боку, ми попереджені, що якщо наші серця закам’яніють проти Нього, Сам Бог може стати для нас важким каменем. Він пропонує нам Царство, але ми бачимо лише перешкоду для здійснення наших егоїстичних бажань.

We see clearly what is happening here in God's revelation with this theme of "a stone as an obstacle." In the books of Genesis and Lamentations, God is telling us about the salvation that we have in Christ. In these books, the stone represents sin and death, which have been removed by the Resurrection of Christ. The stone of sin and death has been rolled back from the entrance to the tomb, and the tomb is empty. In the books of Isaiah and Zechariah, on the other hand, we are warned that if our hearts are hardened against Him, God Himself can become like a heavy stone for us. He is offering a Kingdom to us, but we see only an obstacle to the fulfillment of our selfish desires.

 

ЄДНІСТЬ ВІРИ: ОСНОВА ЄДНАННЯ У ХРИСТОВОМУ ТІЛІ UNITY OF FAITH: THE FOUNDATION OF THE ONENESS OF THE BODY OF CHRIST

Євангельське читання сьогодні нам каже те, що Святий Апостол Тома не був з іншими апостолами, коли Господь Ісус являвся їм після Його воскресіння з мертвих.  Природно, наші розуми, коли роздумуючи над цим уривком, запитують, «Чому Тома не був?» Дійсно, ми не знаємо, але ми знаємо те, що навіть після того, коли інші апостоли розказали Святому Томі про заяву Господа Ісуса, Тома відмовлявся вірити. Він ще не був з ними, тому що не було єдности віри між дванадцятьма апостолами. Він був фізично з ними, але фізнична присутність не означає нічого у єднанні Церкви. 

The Gospel reading today tells us that the Holy Apostle Thomas was not with the other Apostles, when the Lord Jesus revealed Himself to them after His Resurrection from the dead. Naturally, our minds, when meditating on this passage, ask, “Why was Thomas not there?” Truly, we do not know, but we do know that even after the other Apostles told Saint Thomas about the appearance of the Lord Jesus, Thomas refused to believe. He still was not with them, because there was no unity of faith among the twelve Apostles.  He was physically with them, but physical presence means nothing in the unity of the Church.

Ми повинні роздумувати над природою духовного світу. Духовний світ не має віддалености у самому сенсі як матеріальний світ, бо, у духовному світі, те, яке є ближним до певної речі, є подібним до тієї речі. Неподібність завжди встановлює аналогічну віддаленість, а подібність є аналогічною близькістю.  Тож, коли ми хочемо стати ближніми до Бога, ми чинимо діла чесноти, які роблять нас подібнішими до Бога.

We should reflect on the nature of the spiritual world. The spiritual world does not have distance in the same sense as the material world, since, in the spiritual world, that, which is near to a certain thing, is similar to that thing.  Dissimilarity always constitutes an analogical distance, but similarity is analogical proximity.  So, when we want to become closer to God, we do acts of virtue, which make us more similar to God.

Тут, ми бачимо важливість матеріального світу у плані Господньому, тому що, у духовному світі, протилежні речі ніколи не можуть зустрітися, і неподібні речі є постійно віддаленими.  У духовному світі, навіть природні й добрі, але протилежні, сили не можуть бути примиреними, тому що їхня близькість є неможливою. Тільки у матеріальному світі, речі, які є протилежними, є приведеними у близькість і є примиреними.

Here, we see the importance of the material world in the Lord’s plan, because, in the spiritual world, opposite things can never meet, and dissimilar things are permanently distant from one another. In the spiritual world, even natural and good, but opposite, forces cannot be reconciled, because their proximity is impossible. Only in the material world are things, which are opposite, are led into proximity and are reconciled.

Найліпший приклад цього примирення протилежних є Пресвятою Богородицею так, як ми співаємо у Акафісті, «Радуйся, бо ти супротивності погодила,» і тоді той самий гімн дає приклад, «Радуйся, бо ти дівство і материнство поєднала.» Дійсно, єдність віри є про погодження супротивності згідно прикладу Святої Богородиці.  Хоча Церква є дуже великою, заради єдности віри, вона є також інтимною родиною, тому що через чесноту, ми стаємо ближчими до Бога, ми також стаємо ближчими один до одного.  Святий Апостол Павло описує це таїнство у його посланні до ефесян, коли він каже:

The best example of this reconciliation of opposites is the Most Holy Mother of God, just as we sing in the Akafist, “Hail, for you have reconciled opposites,” and then the same hymn goes on to give an example, “Hail, since you have united virginity and motherhood.” Truly, unity of faith is about the reconciliation of opposites according to the example of the Holy Mother of God. Although the Church is very large, on account of unity of faith, she is also a close family, because through virtue we become closer to God, and we also become closer to one another. The Holy Apostle Paul describes this mystery in his letter to the Ephesians, when he says:

«Отож благаю вас я, Господній в’язень, поводитися достойно покликання, яким вас візвано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа зв’язком миру. Одне бо тіло, один дух, а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх.

«Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів. Тому й сказано: ‘Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.’ А те ‘вийшов’ що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити. І він сам настановив одних апостолами, інших—пророками, ще інших –євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа. Тоді ми не будемо більше малолітками, яких кидають хвилі і яких обносить усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю й обманом. Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою—у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові.»

“I therefore, a prisoner for the Lord, beg you to walk in a manner worthy of the calling to which you have been called, with all lowliness and meekness, with patience, forbearing one another in love, eager to maintain the unity of the Spirit in the bond of peace. There is one body and one Spirit, just as you were called to the one hope that belongs to your call, one Lord, one faith, one baptism, one God and Father of us all, who is above all and through all and in all.

“But grace was given to each of us according to Christ’s gift. Therefore, it is said, ‘When he ascended on high he led a host of captives, and he gave gifts to men.’ In saying, ‘He ascended,” what does it mean but that he had also descended into the lower parts of the earth? He who descended is he who also ascended far above all the heavens, that he might fill all things. And his gifts were that some should be apostles, some prophets, some evangelists, some pastors and teachers, to equip the saints for the work of ministry, for building up the body of Christ, until we all attain to the unity of the faith and of the knowledge of the Son of God, to mature manhood, to the measure of the stature of the fullness of Christ; so that we may no longer be children, tossed back and forth and carried about with every wind of doctrine, by the cunning of men, by their craftiness in deceitful wiles. Rather, speaking the truth in love, we are to grow up in every way into him who is the head, into Christ, from whom the whole body, joined together and knit together by every joint with which it is supplied, when each part is working properly, makes bodily growth and upbuilds itself in love.”

Церква наказує нашу присутність у храмі в неділю через цілий рік, але наша фізична присутність служить більшому намірові, тому що вона продукує єдність віри, основу єднання у Христовому тілі. Апостол Тома був фізично з іншими апостолами перед другим явленням Господа Ісуса, але він не був з ними, з’єднаний у вірі. Отже, він не був з ними. Ми мусимо бути дбайливими, щоб не бути тільки фізично присутніми. Ми мусимо бути з’єднаними у вірі також, отримуючи і одержуючи те, що католицька віра отримає і одержує, і не залишаючи від неї наймальшою мірою.

The Church commands our presence in the church on Sunday throughout the year, but our physical presence serves a greater purpose, because it produces unity of faith, the foundation of unity in the Body of Christ. The Apostle Thomas was physically with the other Apostles before the second appearance of the Lord Jesus, but he was not with them, united in faith. Therefore, he was not with them. We must be careful to not merely be physically present. We must be united in faith as well, holding and observing that, which the Catholic Faith hold and observes, and not departing from it in the slightest degree.

Слово є життям і світлом: ми повинні черпати наше значення зі Слова Божого The Word is Life and Light: We Must Derive Our Meaning from the Word of God

У сьогоднішньому Євангельському читанні, Прологу Євангелія від святого Івана, Син Божий Христос Господь названий Словом, Життям і Світлом. Звичайно, в останні дні, коли ми приходили до кінця Великого посту, ми чули, як Він проголо́шував Себе «Дорога, Правда і Життя» і «Воскресіння і Життя», коли Він воскресив Лазаря з мертвих. З цього доказу ми бачимо, що ці поняття мають велике значення. Вони відкривають ключові речі про особу Господа Ісуса і є су́ттю нашого спасіння.

In the Gospel reading today, the Prologue of the Gospel According to Saint John, the Son of God, Christ the Lord, is called Word, Life and Light. Certainly, in recent days, as we came to the end of Great Lent, we heard Him proclaim Himself "the Way, the Truth and the Life," and the "Resurrection and the Life" when He raised Lazarus from the dead. We can see from this evidence that these concepts are of the highest importance. They reveal key things about the identity of the Lord Jesus and are of the essence of our salvation. 

Найважливішим із цих понять є Слово, тому що Євангеліє від Івана говорить нам, що Син Божий також називається Словом. Син є Словом Отця. Коли ми дивимося на всю історію спасіння, на писання пророків, то бачимо, що Слово Боже завжди є чимось активним і творчим. Справді, у багатьох випадках Слово зображене у Святому Письмі як Особа. У Книзі Премудрості Соломона, наприклад, ми бачимо, як Слово Боже стрибає з небес серед ночі, щоб убити всіх первістків чоловічої статі в землі Єгипту. Також у Книзі пророцтва Ісаї Слово знову описується як Особа, послана від Бога, Яка також повертається до Бога. Бог каже через пророка Ісаю: «Бо як дощ і сніг сходять із неба й не повертаються, перш ніж землю напоять, удобрять її та проростуть, щоб дати насіння сіячу та хліб то́му, хто їсть, так зі Словом, що виходить із Моїх уст; воно не повернеться до Мене неви́конаним, але буде продовжувати до того, як виконає Моє благовоління і досягне того, для чого його було послано зробити».

The most important of these concepts is the Word, because Saint John's Gospel tells us that the Son of God is also called Word. The Son is the Word of the Father. When we look at the whole scope of salvation history, at the writings of the prophets, we see that the Word of God is always something active and creative. In fact, in many cases, the Word is depicted in the Holy Scriptures as a Person. In the Book of the Wisdom of Solomon, for example, we see the Word of God leap down from Heaven in the middle of the night to slay all the firstborn male children in the land of Egypt. Also, in the Book of the Prophecy of Isaiah, the Word is again described as a Person, sent forth from God, Who also returns to God. God says through Isaiah the prophet: "For, as the rain and the snow come down from the sky and do not return before having watered the earth, fertilizing it and making it germinate to provide seed for the sower and food to eat, so it is with the Word that goes from my mouth; it will not return to Me unfulfilled or before having carried out my good pleasure and having achieved what it was sent to do."

По-друге, ми чуємо, що це діяльне і творче Слово Боже є Життя. Це для нас не дивно, бо скрізь ми бачимо, що саме Слово Боже породжує життя. У першому розділі Книги Буття це Боже «Хай буде...» створює все, що існує.

Second, we hear that this active and creative Word of God is Life. This is not surprising to us, because everywhere we see that it is the Word of God that engenders life. In the first chapter of the Book of Genesis, it is God's "Let there be..." which brings everything that exists into existence.

По-третє, ми чуємо від святого Івана, що Христос, Слово Боже, є Світлом, але в допоміжному сенсі, тому що Він є Світлом лише тому, що Він є Життям. Ось що говорить нам Іван: «Життя було Світлом для людей». Коли ми перебуваємо в темному місці, ми не можемо визначити, де ми знаходимося або яке значення має наше оточення, а також ми не можемо визначити значення будь-якого предмету, який знаходиться поруч з нами. Але коли світло проникає в це місце, ми чітко сприймаємо всі ці три речі: ми знаємо, де ми знаходимося; ми знаємо значення того, де ми знаходимося; і знаємо сенс усього, що з нами поруч. Таким же чином, тільки Христос, Слово Боже, дає нам таке знання. У Христі ми знаємо, що ми у світі, який Він створив; ми знаємо, чому Він створив його і чому Він створив нас у ньому; і ми знаємо справжню мету створених речей, які оточують нас у світі. Ці три рівні розуміння необхідні для нашого спасіння. Яке значення ми сприймаємо у світі, у своєму місці у світі та в природі створених речей? Просто, це Життя. «Життя було світлом для людей». Питання "звідки я беру своє життя?" і "в чому сенс мого життя?" однакові. Наш Бог, Творець і Викупи́тель, є нашим Життям і Сенсом усього Життя.

Third, we hear from Saint John that Christ the Word of God is Light, but in a subsidiary sense, because He is only Light because He is Life. This is what John tells us: "the Life was the Light of men." When we are in a dark place, we cannot determine where we are or what meaning our surroundings have, nor can we determine the meaning of any object that is near to us. But when light enters that place, we clearly perceive all three of these things: we know where we are; we know the meaning of where we are; and we know the meaning of everything adjacent to us. In the same way, it is only Christ, the Word of God, which gives us this kind of knowledge. In Christ, we know that we are in the world that He has created; we know why He has created it and why He has created us in it; and we know the true purpose of the created things that surround us in the world. These three levels of insight are necessary for our salvation. What is the meaning that we perceive in the world, in our place in the world and in the natures of created things? Simply, it is Life. "The Life was the Light of men." The questions "from where do I draw my life?" and "what is the meaning of my life?" are the same. Our God, Creator and Redeemer, is our Life and the Meaning of all Life.

Отже, це є викликом для нас. Єдиний справжній спосіб бути людиною – це че́рпати життя і сенс із Слова Божого. «Не хлібом єдиним живе людина, але кожним словом, що виходить із уст Божих». Наше відчуття мети, значення та місії має походити від Слова Божого; і Слово Боже також має бути нашою поживою, нашим життям. Звідки, тут і зараз, ми черпаємо сенс і поживу нашого життя? Можливо, ми були б здивовані, скільки людей читають гороско́пи та іншу марновірну нісенітницю, щоб дати їм якесь відчуття сенсу, мети та місії. Ще більше людей, які намагаються живити свою душу порожніми розвагами, мильними операми, любовними романами, спортивними змаганнями чи навіть відвертою непристойністю на зразок порнографії. Або ми намагаємося досягти нашого відчуття сенсу, мети та місії лише через кар’єру чи сім’ю, незалежно від керівництва, яке може прийти лише зі Слова Божого? Про це Бог говорить нам: «Небо і земля промину́ться, але слова Мої не минуться». Усі наші пусті розваги, наші кар’єри, навіть наші сі́м’ї зникнуть. Тільки Христос воскрес із мертвих, щоб ніколи більше не вмирати.

So, this presents a challenge to us. The only authentic way to be human is to draw life and meaning from the Word of God. "Man does not live by bread alone, but by every word that comes forth from the mouth of God." Our sense of purpose, meaning and mission must come from the Word of God; and the Word of God must also be our nourishment, our life. From where, here and now, are we deriving the meaning and nourishment of our life? We would perhaps be surprised how many people read horoscopes and other superstitious nonsense to give them some sense of meaning, purpose and mission. There are still more people who are trying to nourish their souls with empty entertainments, soap operas, romance novels, sporting events, or even outright obscenity like pornography. Or are we trying to attain our sense of meaning, purpose and mission merely from career or family, apart from the guidance that can only come from the Word of God? About this, God tells us, "the heavens and the earth pass away, but my words will not pass away." All our empty amusements, our careers, even our families will all pass away. Only Christ is risen from the dead, never to die anymore.

Брати і сестри у Христі, ґрунтуйте своє життя на Слові Божому і живіть ним свої душі. Моліться з ним; боріться з ним. «О Христе, Слово Боже, Боже наш, зішліть на нас благодать Всесвятого Твого Духа в цей день славного Воскресіння Твого з Гробу. Нехай же Цей Дух ви́корінить у нас усяку скверну, кожну тінь і кожну перешкоду для просування Твого Світла. Через натхнення Духа нехай ми матимемо тверде́ знання нашого значення, нашої мети та нашої місії, засно́ваної та вдосконаленої в Тобі, Слові. Нехай ми щодня жи́вимо наші душі з роздумом над Твоїми словами, завжди більше й більше люблячи Тебе в них. У день Твого справедливого суду змилуйся над нами, бідними грішниками, і нагороди́ нас спадщиною в Твоїй Присутності навіки».

Brothers and sisters in Christ, base your life in the Word of God and nourish your souls with it. Pray with it; struggle with it. "O Christ, the Word of God, our God, we beg You to send down upon us the grace of your All-Holy Spirit on this day of your glorious Resurrection from the Tomb. May this same Spirit root out in us every defilement, every shadow and every obstacle to the progress of your Light. Through the inspiration of the Spirit, may we have a firm knowledge of our meaning, our purpose and our mission, founded and perfected in You, the Word. May we nourish our souls daily with meditation on your words, always loving You more and more in them. On the day of your just judgment, have mercy on us, poor sinners, and reward us with an inheritance in your Presence forever."

 

Що трапилося з Юдою? Ми повинні викорінити гріх і всю прив’язаність до гріха What Happened to Judas? We Must Seek to Root Out Sin and All Attachment to Sin

Під час Євангельського читання цієї неділі Церква вперше з багатьох разів Страсного тижня представляє нам образ Юди Іскаріота, апостола Господа Ісуса, одного з Дванадцятьох, який зраджує Спасителя владі Храму і безпосередньо викликає Його полон і смерть. Характер Юди є для нас предметом презирства, але він також повинен бути для нас попередженням. Юда показує всім нам, на що ми здатні. З образа Юди ми дізнаємося, що для нас можливо бути зовні дуже близькими до Христа, здаватися одним із Його близьких друзів, здаватися, що ми користуємося всіма Його благами, здаватися відданим Йому, і все ж, внутрішньо, бути невдячним за всі Його дари та Його ворогом.

During the Gospel reading of this Sunday, the Church presents us for the first of many times during Holy Week with the figure of Judas Iscariot the apostle of the Lord Jesus, one of the Twelve, who betrays the Savior to the Temple authorities and directly brings about His capture and death. The character of Judas stands for us a thing despised, but it should also present to us a warning. Judas shows us all what we are capable of. We learn from the figure of Judas that it is possible for us to be outwardly very close to Christ, to appear to be one of His intimate friends, to appear to enjoy all His benefits, to appear to be devoted to Him, and yet, within, to be an ingrate for all His gifts and His enemy.

Головне – це те, про що ми багато разів міркували раніше; а саме, що відстань і близькість вимірюються зовсім по-іншому в духовному світі, бо там близькість визначається лише подібністю до об’єкта наслідування, тоді як, відповідно, відстань вимірюється несхожістю.

The main point is what we have contemplated many times before; namely, that distance and proximity are measured in an entirely different way in the spiritual world, for there closeness is determined only by similarity to the object of emulation, while, correspondingly, distance is measured by dissimilarity.

Юда, на жаль, не перший приклад зради Бога тими, хто, здавалося, був Його великим близьким. У Книзі Виходу насамперед ми знаходимо приклад першого первосвященика Ізраїлю Аарона, брата пророка Мойсея. Після того, як Мойсей піднявся на гору Синай, щоб отримати Закон від Самого Бога, Аарон залишається біля підніжжя гори, ймовірно, з місією керувати народом у відсутність свого брата. Коли люди стають пригніченими та нетерплячими через тривале перебування Мойсея на вершині гори, вони просять Аарона (який за фахом є металургом) створити для них бога, якому вони могли б поклонятися. Аарон збирає різні металеві дрібнички людей і виплавляє їх у золотого тельця, яке він дарує людям для поклоніння. Коли Мойсей спускається з гори, він жорстоко карає людей за зраду, але Бог прощає Аарона. Незважаючи на Боже прощення, Аарон втрачає свою спадщину в Обітованій землі через свою участь у події із золотим тельцем. Аарону судилося померти і бути похованим в Аравії Парані, тому що Бог не дозволить йому увійти в Святу Землю. Подібним чином у Першій книзі Самуїла сини первосвященика Ілія, Хофні та Фіней, найвищі священики Господа, окрім свого батька, зрадили Господа Бога, зловживаючи своїм священицьким служінням, щоб скористатися людьми для грошової вигоди. Подібно до Юди через кілька століть після них, Хофні та Фіней крали жертви, які народ давав Господу, використовуючи священні речі для свого збагачення. Зрештою, Господь спричинив їхню смерть від рук ворогів Ізраїлю, филистимлян. Справді, через гріхи священиків Хофні та Фінея Господь дозволив, щоб Ковчег Завіту, найсвятіша річ у всьому Ізраїлі, потрапив до рук филистимлян і залишався в їхньому володінні протягом багатьох місяців. Іноді, як бачимо, Господь карає цілу громаду за гріхи її керівників, цілу парафію за гріхи священика.

Judas is, unfortunately, not the first example of God being betrayed by those who seemed to be His great intimates. In the Book of Exodus, first of all, we find the example of the first High Priest of Israel, Aaron, the brother of the Prophet Moses. After Moses has gone up the mountain of Sinai to receive the Law from God Himself, Aaron remains at the foot of the mountain presumably with the mission of governing the people in his brother's absence. When the people become dejected and impatient due to Moses long stay on the top of the mountain, they ask Aaron (who is a metallurgist by trade) to make them a god that they can worship. Aaron collects the people's metal trinkets of various kinds and smelts them into a golden calf that he presents to the people for their worship. When Moses comes down from the mountain, He severely punishes the people for the treason, but God forgives Aaron. Despite God's forgiveness, Aaron loses his inheritance in the Promised Land because of his part in the incident of the golden calf. Aaron is destined to die and be buried in Arabia Paran, because God will not allow him to enter into the Holy Land. Similarly, in the First Book of Samuel, the sons of the High Priest Eli, Hophni and Phineas, the highest-ranking priests of the Lord besides their father, betrayed the Lord God by abusing their ministry as priests to take advantage of the people for monetary gain. Like Judas centuries after them, Hophni and Phineas would steal from the offerings given to the Lord by the people, using the sacred things to enrich themselves. Ultimately, the Lord brought about their deaths by the hands of Israel's enemies the Philistines. In fact, because of the sins of the priests Hophni and Phineas, the Lord allowed the Ark of the Covenant, the holiest thing in all Israel, to fall into the hands of the Philistines and remain in their possession for many months. Sometimes, as we can see, the Lord punishes a whole community as a result of the sins of its leaders, a whole congregation on account of the sins of their priest.

Так само й у Другій книзі Царств слуга пророка Єлисея зраджує Бога. Коли пророк Єлисей своїми молитвами забезпечує зцілення сирійського чиновника Наамана, Нааман пропонує дати грошову/матеріальну жертву пророку в подяку за зцілення, а також допомогти пророку в його служінні. Єлисей відмовляється прийняти внесок. Однак після того, як Нааман виїжджає, щоб повернутися до Сирії, слуга Єлисея Ґехазі, сповнений жадібності та шукаючи фінансової вигоди від діл Господа, переслідує сирійця та чиновника та каже йому, що пророк передумав і тепер готовий прийняти внесок . Нааман передає гроші Гехазі, який має намір зберегти всю подію в таємниці. Тим не менш, за допомогою пророчого видіння Єлисей бачив усе, що сталося. Коли Гехазі повертається до нього, пророк запитує його про внесок Наамана. Гехазі бреше йому. Тоді Єлисей виголошує Господній вирок Гехазі за цю зраду. Ґехазі та всі його нащадки будуть уражені проказою.

Similarly, too, in the Second Book of Kings, the servant of the Prophet Elisha betrays God. When the Prophet Elisha brings about through his prayers the cure of the Syrian official Naaman, Naaman offers to give a monetary/material offering to the prophet in thanksgiving for the cure, as well as to assist the prophet in his ministry. Elisha refuses to accept the contribution. However, after Naaman leaves to return to Syria, Elisha's servant Gehazi, filled with greed and seeking financial gain from the works of the Lord, pursues the Syrian and official and tells him that the prophet changed his mind and is now willing to accept the contribution. Naaman hands the money over to Gehazi, who intends to keep the whole event secret. Nevertheless, assisted by prophetic vision, Elisha saw everything that transpired. When Gehazi returns to him, the prophet asks him concerning the contribution of Naaman. Gehazi lies to him. Elisha then pronounces the Lord's sentence on Gehazi for this treason. Gehazi and all his descendants will be afflicted with leprosy.

Те, що ми можемо з’ясувати зі Святого Письма в цих уривках, полягає в тому, що Бога часто зраджують люди, але серйозність зради пропорційна ступеню близькості та інтимності, яку людина, здається, має з Господом. Отже, нам потрібно щиро перевірити себе, прагнучи викорінити кожну невірність із нашого життя та звичаїв, бо ми знаємо з досвіду, що маленькі невірності з часом ведуть до все більших і більших.

The point that we can ascertain from the Scriptures in these passages is that God is often betrayed by human beings, but the seriousness of the treason is proportional to the degree of closeness and intimacy that a person seems to have with the Lord. Thus, we need to sincerely examine ourselves, seeking to root out every infidelity from our lives and customs, because we know from experience that small infidelities lead to greater and greater ones over time. 

Якщо ми чесно поглянемо на наше життя, ми можемо виявити багато прихильностей до гріха, які залишаються в нас. Ми повинні докладати зусиль, щоб викоренити в собі не тільки гріх, але й усі ці прихильності до гріха. Відмова від наших грішних звичок заслуговує похвали, але ми повинні піти далі. Тоді ми повинні усунути з наших сердець усю любов і прихильність до гріха. Якщо цього не зробити, ми не зможемо догоджати Богові і зрештою повернемося до гріха.

If we take an honest look at our lives, we may find many attachments to sin that remain in us. We must be at pains to root out of ourselves not only sin, but also all these attachments to sin. Giving up our sinful habits is praiseworthy, but we must go beyond this. We must then eliminate from our hearts all remaining love and affection for sin. Failing to do this, we will fall short of pleasing God, and we will ultimately return to sin.

Ми цілком можемо припустити наступне: коли Юду прийняли до колегії дванадцятьох, він відвернувся від гріха і повністю спрямував свій розум і серце на слідування за Господом Ісусом. Проте, оскільки в його серці залишилася любов до колишніх гріховних звичок, його рішучість повільно слабшала, і він повертався до своїх гріхів (у його випадку він знову впав у колишню скупість). Це може бути те саме для нас.

We might well conjecture the following: when Judas was accepted into the college of the Twelve, he turned away from sin and set his mind and his heart fully on following the Lord Jesus. Nevertheless, because there remained in his heart love for his former sinful habits, his resolutions slowly weakened, and he returned to his sins (in his case, he fell back into his former avarice). It can be the same for us too.

Отже, як ми можемо позбутися від наших сердець цієї прихильності до гріха? Через самозречення, яке вдосконалюється молитвою у вірі. Ми повинні просити Господа очистити нас не тільки від усякого гріха, але й від усякої прихильності до гріха. Треба просити Господа, щоб усе, що Йому не подобається, стало ненависним і для нас.

So, how can we eliminate from our hearts these attachments to sin? Through self-denial dignified by prayer in faith. We must ask the Lord to purify us, not only from all sin, but from all affection for sin. We must ask the Lord to make everything that displeases Him hateful to us as well.

О Господи Ісусе Христе, що об’явив Себе як єдину дорогу до Отця, очисти мене від усякої прихильності до речей, які Тобі не подобаються, як Твоя Церква молиться на Утрені: «О Христе, що світло засвітив, очисти душу мою від усякого гріха». Вибери з мого серця всю пам’ять і всю тугу про зло, від якого я тепер відвернувся. Натомість дай мені радість у тому, що подобається Тобі, і нехай ця радість стає все більшою й більшою, коли я прагну через молитву та самозречення стати подібним до Тебе. Нагадуй мені часто, що Твоя винагорода є безмежно більшою за все, що я жертвую для Тебе, як каже нам Твій святий Апостол: «страждання цього часу не варті порівняння зі славою, що має відкритися».

O Lord Jesus Christ, Who have revealed Yourself as the only way to the Father, purify me of all attachment and affection for things that displease You, as your Church prays in the Matins service, "O Christ, Who make the light arise, purify my heart from all sin." Strip away from my heart all memory and all longing for the evils from which I have now turned away. Instead, give me joy in the things that are pleasing to You and let that joy grow yet greater and greater as I seek through prayer and self-denial to become like You. Remind me often that your compensation is infinitely greater than anything I sacrifice for You, as your holy Apostle tells us: "the sufferings of this time are not worthy of being compared with the glory that is to be revealed."