Закопайте наш талант у землю або дозвольте Богу примножити його Bury Our Talent in the Ground, or Allow God to Increase It

Святий Григорій Великий допомагає нам зрозуміти притчу в сьогоднішньому євангельському читанні. Одна річ, яку він вказує на особливо корисну, це його інтерпретація акту взяття́ таланту та зако́пування його в землю. За словами святителя Григорія, це діяння означає життя, спрямоване до суто земних ці́лей, що займається лише земними речами. Таке життя неприємне Господу, бо Він хоче, щоб ми цінува́ли небесне, шукаючи Царства Небесного. Земна людина турбується про те, щоб стати багатим і успішним. Людина, яка спрямовує свою енергію на успадкування Царства Небесного, навпаки, хоче збагатитися чеснотами. Він розуміє, що матеріальні багатства не будуть супроводжувати його в наступному житті, але чеснота, яка є «скарбом на небі», про який говорить Господь Ісус, є безсмертною, тому що це Життя Бога.

Saint Gregory the Great helps us to understand the parable in today's gospel reading. One thing that he points out that is particularly useful is his interpretation of the act of taking the talent and burying it in the ground. According to Saint Gregory, this action signifies a life that is aimed at merely earthly goals, concerned with only earthly things. Such a life is displeasing to the Lord, because He wants us to value heavenly things, seeking the Heavenly Kingdom. The earthly person is concerned with becoming rich and successful. The person who directs his energy towards inheriting the Kingdom of Heaven, on the other hand, want to grow rich in virtues. He understands that material riches will not follow him into the next life, but virtue, which is the "treasure in Heaven" that the Lord Jesus speaks about, is immortal, because it is the Life of God. 

Ми повинні піклуватися про невеликі способи, щоб практикувати чесноти, тому що ці маленькі дії матимуть величезний вплив на все наше життя. Ми будемо формувати звички, які змінюють наш характер, нашу духовну ДНК, так би мовити. Крім того, вчинки доброти та співчуття запускають ланцюгову реакцію, яка покращує долю оточуючих нас, полегшуючи їм також практикувати чесноти. Кожного разу, коли ми вирішуємо наслідувати Господа Ісуса в Його люблячій доброті до інших, наш світ зазнає непередбачуваного та чудового впливу. Навіть коли ми уподібнюємося до Христа у своїх вчинках, ми віддаємо належну честь й пошану образу Бога в інших.

We should concern ourselves with little ways to practice virtue, because those little acts will have an enormous impact on our entire lives. We will be building habits that alter our character, our spiritual DNA, so to speak. Further, acts of kindness and compassion set off a chain reaction that improves the lot of those around us by making it easier for them to practice the virtues as well. Every time we decide to imitate the Lord Jesus in His loving kindness towards others, our world is impacted in unforeseen and wonderful ways. Even as we conform ourselves to Christ in our actions, we are giving due honor and reverence to the image of God in others.

Заховати свій талант у землі, дбаючи лише про земні речі, це, по суті, егоїстичний спосіб життя, який не може призвести до вічних плодів, які тривають у Небесному Царстві. Ми повинні завжди бути на сторожі егоїзму. Егоїзм вбиває в нас подобу Господа Ісуса, тому що Господь Ісус, за Його власними словами, прийшов у цей світ «не для того, щоб Йому служили, але щоб служити і віддати своє життя як викуп за багатьох». Він також засвідчує надзвичайну плідність такого життя, коли каже: «Якщо пшеничне зерно, не впавши в землю, не вмре, воно залишиться пшеничним зерном. А якщо воно вмре, то принесе рясний плід». З нами так само. Якщо ми хочемо бути справді плідними у спосіб, який є тривалим, ми повинні відмовитися від власних бажань. Це «вмирання для себе» є справою нашого життя. Це робить нас християнами, тому що життя Христа було саме таким.

Burying our talent in the earth, being concerned with merely earthly things, is essentially a selfish way of life that cannot result in the permanent fruit that endures in the Heavenly Kingdom. We must always be on guard against selfishness. Selfishness kills the likeness of the Lord Jesus in us, because the Lord Jesus, in His own words, came into this world "not to be served, but to serve and to give His life as a ransom for many." He also bears witness to the extraordinary fruitfulness of that kind of life, when He says, "Unless a grain of wheat falls into the ground and dies, it remains just a grain of wheat. But if it dies, it produces much fruit." It is just the same with us. If we desire to be truly fruitful in a way that is lasting, we have to deny our own desires. This "dying to ourselves" is our life's work. It makes us a Christian, because Christ's life was just of this kind.

Шляхи світу показуються нам через життя в цьому світі, занепалому світі, світі, ураженому гріхом. Шляхи Царства Небесного, навпаки, показані через Святе Письмо, а Літургія є Святим Письмом у дії. Отже, ми не маємо багато часу, щоб читати Святе Письмо? Це добре, якщо ми відвідуємо богослужіння Церкви і вбираємо їх зміст, значення слів і дій, які ми бачимо в цьому духовному світі. Ми не можемо знати значення слів і дій, якщо нам їх не пояснити, але як тільки їх нам пояснити, ми можемо вільно піднести свої серця до цих таїнств і перетворитися ними на особу Христа. Піднесення наших сердець і розуму до речей, які ми бачимо в духовному світі, посередницьких нам через Літургію Церкви, є саме роздумуванням. Завдяки цьому роздумуванню ми стаємо єдиними з реальністю, над якою роздумуємо.

The ways of the world are shown to us through life in this world, a fallen world, a world afflicted with sin. The ways of the Heavenly Kingdom, on the other hand, are shown through Holy Scripture, and the Liturgy is Scripture in action. So, we don't have a lot of time to read Holy Scripture? It's alright, as long as we attend the services of the Church and imbibe their meaning, the meaning of the words and the actions that we behold in this spiritual world. We cannot know the meaning of the words and actions unless they are explained to us, but once they are explained to us we can freely raise our hearts to these mysteries and be transformed by them into the identity of Christ. Raising our hearts and minds to the things that we behold in the spiritual world, mediated to us through the Liturgy of the Church is itself meditation. Through this meditation, we become one with the realities upon which we meditate. 

Заривання нашого таланту в землю, турбота про суто земні, світські речі, самі по собі є антироздумуванням. Це принизливе споглядання безсмертної істоти на непостійні, минущі речі. Долучення наших сердець і розумів до таїнств, знаних зі Святого Письма, переданих нам на Літургії, облагороджує наш розум, тому що, як каже нам святий апостол Павло, дає нам розум Христовий. Так, ми насправді розмірковуємо розумом Самого Бога.

Burying our talent in the ground, being concerned with merely earthly, worldly things, is itself like an anti-meditation. It is a self-defeating contemplation of an immortal being on impermanent, passing things. Joining our hearts and minds to the mysteries we know from the Scriptures, communicated to us in the Liturgy, ennobles our minds, because, as the Holy Apostle Paul tells us, it gives us the mind of Christ. Yes, we actually ponder with the mind of God Himself.

Переорієнтувавши свій розум таким чином, ми можемо почати з дуже малого і все одно досягти величезних плодів. Ми повинні почати з самого серця Літургії. Починати треба з Великого входу, похоронної процесії Господа Ісуса. Коли ми бачимо Його містичним чином покладеним у гробницю, коли ми бачимо запечатану гробницю, ми повинні думати, що все це було заради нас. Ми повинні всім серцем постановити, щоб бути подібними до Нього, бо, як каже нам святий Павло, «ті, що померли з Христом, з Ним житимуть, і ті, що з Ним розіп’яті, з Ним царюватимуть». Це чудова нагода відновити наше зобов’язання жити в Христі та з Христом, не закопуючи свій талант у землю, а дозволяючи Йому примножувати його у Своєму Царстві.

Reorienting our minds in this way, we can start very small and still attain enormous fruit. We should start at the heart of the Liturgy. We should begin with the Great Entrance, the burial procession of the Lord Jesus. As we see Him mystically laid in the tomb, as we behold the tomb sealed, we should reflect that all of this was for our sake. We should resolve with all our hearts to be like Him, for, as Saint Paul tells us, "those who have died with Christ will also live with Him, and those who have been crucified with Him will also reign with Him." This is the perfect opportunity to renew our commitment to live in and with Christ, not burying our talent in the earth, but allowing Him to increase it in His Kingdom.

 

Святi Софія, Віра, Надія і Любов: Віра в Христа робить нас непроникними Saints Sophia, Faith, Hope and Charity: Faith in Christ Makes Us Impervious

У цю неділю перед освяченням цієї нашої нової церкви та святом Святої Софії та її дочок Святих Віри, Надії та Любові я хотів би присвятити деякий час роздумам над життям цих святих. Як наші небесні заступниці можуть допомогти нам своїм прикладом і заступництвом стати ближчими до Христа Бога нашого.

On this Sunday before the dedication of this our new church and the feast of Saint Sophia and her daughters Saints Faith, Hope and Charity, I would like to spend some time meditating on the lives of these saints. How is it that our heavenly patronesses can help us by example and intercession to become closer to Christ our God.

Власне, читання Євангелія цієї неділі дає нам чудову нагоду для цієї медитації, тому що в цьому читанні ми бачимо, як Господь Ісус запитує фарисеїв про те, хто Месія. Останнє запитання, «якщо Давид називає Його Господом, як Він може бути його сином?», є корисною відправною точкою для наших роздумів. Справді, єдиною відповіддю на це питання є те, що називається халкидонським православ’ям, віра в те, що Христос Ісус є єдиною Божественною Особою, Яка існує у двох природах: Його власній Божественній Природі та людській природі, яку Він взяв від Своєї Матері, Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії. Ця віра в те, що Ісус Месія є цілковито Богом і цілковито людиною, є вірою, за яку доньки святої Софії, Віра, Надія та Любов віддали своє життя, зазнаючи жахливого насильства.

Actually, the Gospel reading of this Sunday gives us a perfect opportunity for this meditation, because, in this reading we find the Lord Jesus questioning the Pharisees regarding the identity of the Messiah. The final question, "if David calls Him Lord, how can He be his son?", is a useful starting point for our reflection. Really, the only answer to this question is what is called Chalcedonian Orthodoxy, the belief that Christ Jesus is one single Divine Person, Who is subsists in two natures: His own proper Divine Nature and a human nature, which He took from His Mother, the Most Holy Mother of God and Ever-Virgin Mary. This belief that Jesus the Messiah is fully God and fully human is the faith for which the daughters of Saint Sophia, Faith, Hope and Charity laid down their lives, suffering terrible violence.

Згадаймо подробиці історії наших святих. У другому столітті, під час правління імператора Адріана, овдовіла патриціанка Софія та її три дочки, дванадцяти, десяти та дев’яти років, були визнані християнами та змушені постати перед імператором. Імператор Адріан наказав трьом дівчатам піднести ладан богині Діані. Дівчата категорично відмовилися, сповідуючи свою віру в Христа. Потім їх готували на решітці, закривали в розпеченій печі, варили в смолі і, нарешті, обезголовлювали. Їх мати Софія була змушена бути свідком тортур своїх дітей. Потім її змусили викопати їхні могили та залишатися на місці поховання без їжі та води, доки вона не померла через три дні.

Let's recall the details of the history of our saints. In the second century, during the reign of the Emperor Hadrian, the widowed patrician lady Sophia and her three daughters, aged twelve, ten and nine, were denounced as Christians and forced to appear before the Emperor. The Emperor Hadrian commanded the three girls to offer incense to the goddess Diana. The girls adamantly refused, professing their faith in Christ. They were then cooked on a gridiron, closed up in a hot oven, boiled in tar and finally beheaded. Their mother Sophia was forced to witness the torture of her children. She was then made to dig their graves and remain at the burial site without food or water until she died three days later.

Святі мощі всіх чотирьох наших святих залишалися в Римі до 777 р. Того року папа Адріан І передав мощі бенедиктинському абату святому Ремігію, який забрав їх із собою до свого абатства в Ешау в Ельзасі. Церква абатства існує досі, і мощі продовжують перебувати там донині. Тисячі католицьких і православних паломників щороку йдуть помолитися біля мощівниці, і вона продовжує бути джерелом зцілень і благодаті для кожного, хто з вірою приступає до святих.

The holy relics of all four of our saints remained in Rome until 777. In that year, Pope Adrian I gave the relics to the Benedictine abbot Saint Remigius, who took them back with him to his abbey in Eschau in Alsace. The church of the abbey still exists, and the relics continue to reside there to this day. Thousands of Catholic and Orthodox pilgrims continue to go every year to pray at the reliquary, and it continues to be a source of healing and grace for everyone who approaches the saints in faith.

Життя святої Софії та її дочок закликає нас до безкомпромісної відданості та посвяти Христу. Немає нічого такого, від чого ми не повинні бути готові відмовитися заради нашого Творця і Спасителя. Ми повинні твердо вірити, що наша відданість Христу і тільки Йому є справою вічної долі.

The lives of Saint Sophia and her daughters call us to uncompromising devotion and dedication to Christ. There is nothing that we should not be prepared to give up for the sake of our Creator and Savior. We must firmly believe that our dedication to Christ and Him alone is a matter of eternal destiny.

Водночас, однак, слід також зауважити, що віра, подібна вірі святої Софії та її дочок, також є для нас найсильнішим захистом від усіх можливих нещасть у світі. Ми чітко бачимо, як віра в Христа зробила Софію та її дочок несприйнятливими до будь-якої реальної шкоди, яку їхні вороги намагалися заподіяти їм. Віддавшись Промислу Божому, святі стали сильнішими за всі сили світу разом узяті. Смажили їх на решітці, пекли в печі і варили в смолі, а все це було ніби нічого. Святі знали, що Христос оберне їхні страждання на славу.

At the same time, however, we should also note that faith like that of Saint Sophia and her daughters is also the strongest protection for us from every possible misfortune in the world. We plainly see how faith in Christ made Sophia and her daughters impervious to any real harm that their enemies tried to do to them. By giving themselves up to the Providence of God, the saints became stronger than the entire world's forces put together. They roasted them on a gridiron, baked them in an oven and boiled them in tar, and yet, all of it was as if it were nothing. The saints knew that Christ was going to turn their sufferings into glory. 

Так само, віра в Христа може розвіяти наші страхи і змінити наші негативні емоції на плоди Святого Духа. Перед обличчям біди та нещасть, замість того, щоб бути домінованими страхом, гнівом, обуренням і депресією, віра в Христа може перетворити ці речі на любов, радість, мир і терпіння. Замість того, щоб страждання загрожували нашому існуванню, з Христом страждання стають середовищем, де ми можемо рости, розвиватися та розквітати новою чеснотою.

In the same way, faith in Christ can dispel our fears and change our negative emotions into the fruits of the Holy Spirit. In the face of trouble and adversity, instead of being dominated by fear, anger, resentment and depression, faith in Christ can transform those things into love, joy, peace and patience. Rather than suffering threatening our existence, with Christ, suffering becomes the environment where we can grow, bud and flower with new virtue.

За Провидінням Божим святі перенесли жахливі страждання, щоб ми, користуючись їхнім прикладом, могли перенести порівняно незначні страждання нашого життя, але розквітнути тими ж чеснотами, що й вони. Нехай приймемо добрі рішення наслідувати їхній приклад різними способами. Святі Софію, Віро, Надію і Любов, моли Бога за нас!

In the Providence of God, the saints endured horrific sufferings, so that we, profiting from their example, can endure the comparatively minor sufferings of our lives, and yet blossom with the same virtues as they did. Let us make good resolutions to follow their examples in a variety of little ways. Saints Sophia, Faith, Hope and Charity, pray to God for us!

Ми належимо Богу We Belong to God

Притча про виноградник нагадує нам, що творці мають права на свої творіння. Питання крадіжки інтелектуальної власності викликає величезне занепокоєння в сучасному світі, оскільки багато досягнень західної цивілізації вкрадено та скопійовано комуністичним Китаєм. Але саме це питання є доброю нагодою для нас зосередитися на тому факті, що Бог як Верховний Творець також має права на Своє Сотворення. Заперечення цих прав з боку людей і ангелів є гріхом проти чесноти справедливості та зловживанням свободою.

The parable of the vineyard reminds us that creators have rights over their creations. The issue of intellectual property theft is an enormous concern in the world today, with so much of Western civilization's accomplishments being stolen and copied by Communist China. But the issue itself is a good opportunity for us to focus on the fact that God as the Supreme Creator has rights over His Creation as well. The denial of these rights on the part of human beings and angels is a sin against the virtue of justice and the abuse of freedom.

Хоча притча про виноградник є символічним відображенням історії старого Ізраїлю, однак, згідно з її моральним тлумаченням, вона має глибоке значення також для нашого індивідуального життя. Посланець, який постійно приходить до нас, щоб отримати те, що належить Богу як нашому Творцю, є голосом нашої совісті всередині нас. А що належить Богу як нашому Творцю? Словом, все наше єство. Те, як ми живемо, має відповідати Божим стандартам поведінки, так само як машина, щоб бути в робочому стані, повинна працювати так, як вона була призначена для роботи.

Although the parable of the vineyard is a symbolic representation of the history of the old Israel, nevertheless, according to its moral interpretation, it has deep meaning for our individual lives as well. The messenger that comes to us continually to obtain what is due to God as our Creator, is the voice of our conscience within us. And what is due to God as our Creator? In short, our whole being. The way we live has to be conformed to God's standards of behavior, just as a machine, in order to be in working order, must operate as it was designed to operate.

Коли ми не живемо згідно з Божим задумом, наша совість свідчить нам, що ми вчинили зло, порушивши заповіді Бога. Голос сумління продовжуватиме звинувачувати нас, доки ми не відвернемося від своїх помилкових шляхів і знову не приймемо Божий задум, але є способи, якими ми можемо замовкнути сумління та його звинувачення проти нас. Цей процес придушення свідчення сумління зображено в притчі, як виноградарі у винограднику погано поводяться, виганяють і, нарешті, вбивають посланців, які до них послані.

When we fail to live according to God's design, our conscience testifies to us that we have done evil by breaking the commandments of God. The voice of the conscience will continue to accuse us until we turn from our errant ways and reembrace God's design, but there are ways that we can silence the conscience and its accusations against us. This process of silencing the testimony of the conscience is depicted in the parable, as the tenants in the vineyard mistreat, cast out and, finally, kill the messengers that are sent to them.

Слід зазначити, що відбувається ескалація зла, яке зображено в притчі. Спочатку з посланцями погано поводяться, потім їх виганяють із виноградника, потім убивають сина господаря. Подібним чином у нас виникає ескалація, коли ми намагаємося замовкнути своє сумління. Кроки в цьому процесі паралельні крокам, описаним у притчі.

We should note that there is an escalation of evil, which is depicted in the parable. First, the messengers are mistreated, then they are cast out of the vineyard, then the son of the owner is killed. In the same way, there is an escalation involved in us when we try to silence our conscience. The steps in that process parallel the steps described in the parable.

Коли хтось скаржиться на нас і дошкуляє нам про певні проблеми, наша перша реакція — це відповідати тим же, образою. Проте з плином часу, коли така поведінка продовжується, ми уникаємо цієї людини, думаючи, що саме уникнення вирішить проблему. Нарешті, якщо навіть уникнення людини не зменшує роздратування, ми можемо спробувати взагалі видалити цю людину зі свого життя. Так, ми їх духовно вбиваємо, щоб вони для нас більше не існували, бо саме їхнє існування стало для нас шкідливим.

When someone complains to us and nags us about certain issues, our first reaction is to respond in kind with vituperation and abuse. As time goes on, however, as the behavior continues, we avoid that person, thinking that avoidance itself will solve the problem. Finally, if even avoiding the person does not alleviate the annoyance, then we might seek to remove that person from our life altogether. Yes, we spiritually kill them, so that they no longer exist for us, because their existence itself has become noxious to us.

Так само і з нашим сумлінням. По-перше, ми сперечаємось із звинуваченнями сумління за допомогою раціоналізацій. Потім, коли звинувачення тривають, ми займаємося іншими, часто легковажними, думками та розвагами, щоб не думати про свою провину. Потім, нарешті, ми вирішуємо, що попереднє переконання нашого сумління було неправильним. Ми стверджуємо себе у своєму грісі. Більше немає потреби в раціоналізації та уникненні, тому що ми вбили в собі звинувачувальну совість. Ми бачимо, як це дуже часто відбувається навколо нас на суспільному рівні. Люди утверджуються в грісі. Суспільство вирішило, що «любов є любов», і тому гомосексуалізм заслуговує похвали. Воно вирішило, що прийнятно вбивати невинних людей, принаймні в певних ситуаціях. Тепер суспільство постановляє (з владою бога?), що чоловіки можуть бути жінками, а жінки можуть бути чоловіками, тому що людські істоти не мають обмежень щодо своїх повноважень на самовизначення. Небо все це бачить і справедливо гнівається. Ми належимо Богу. Він наш Творець. Він – Цар Небесний. Ми кажемо, що Він «всюди єси і все наповняє». Саме з цієї причини несправедливість щодо Творця призводить до несправедливості, яка присутня скрізь і наповнює все. Справедливість Божа не може бути відкладена вічно. Можливо, вже занадто пізно запобігти знищенню найвеличнішої цивілізації, яку коли-небудь знав світ.

So it is too with our conscience. First, we argue with our conscience's accusations with rationalizations. Then, when the accusations continue, we busy ourselves with other, often frivolous, thoughts and amusements, so that we can avoid thinking about our guilt. Then, lastly, we decide that the previous conviction of our conscience was wrong. We affirm ourselves in our sin. There is no more need for rationalization and avoidance, because we have killed the accusatory conscience within us.  We can see this very thing happening around us very often on a societal level. People are affirming themselves in sin. Society has decided that "love is love," and therefore homosexuality is praiseworthy. It has decided that it is acceptable to murder innocent people, at least in certain situations. Society now decrees (with the authority of a god?) that men can be women and women can be men, because human beings have no limits on their powers of self-determination. Heaven sees all this and is rightly angry. We belong to God. He is our Creator. He is the Heavenly King. We say that He is "everywhere present and filling all things." For that very reason, injustice to the Creator leads to injustice everywhere present and filling all things. The justice of God cannot be delayed forever. It may already be too late to prevent the destruction of what was the greatest civilization that the world has ever known. 

Проте, якщо ми особисто досягли цього моменту в якійсь сфері нашого життя, якщо ми утвердилися в грісі, для нас ще є надія. Ми можемо воскресити свою совість ще живими на цьому світі, молячись до джерела всякої Животворчої Благодаті Пресвятої Богородиці та слухаючи голосу Христа в Церкві. Якщо ми дозволимо, щоб наша моральна свідомість була сформована Пресвятою Богородицею та Традицією Церкви, незалежно від того, наскільки ми впали, ми знову оживемо, процвітатимемо і зростатимемо в моральному сенсі.

Yet, if we personally have reached this point in some area of our life, if we have affirmed ourselves in sin, there is still hope for us. We can resurrect our conscience while we are still alive in this world by praying to the source of all Life-Giving Grace, the Most Holy Mother of God, and listening to the voice of Christ in the Church. If we allow our moral consciousness to be formed by the All-Holy Mary and the Tradition of the Church, no matter how far we have fallen, we will come to life again and thrive and grow in a moral sense.