ДЛЯ НАС, ГРІШНИКІВ, ПОКАЯННЯ Є НАШОЮ ГОЛОВНОЮ РОБОТОЮ FOR US SINNERS, REPENTANCE IS OUR PRIMARY TASK

Сьогодні, звичайно, ми повинні нотувати дуже велику лагідність, з якою Бог приймає грішника, який йде назад до Нього.  Це дуже велике утішання для всіх нас, тому що ми всі грішники, хто потребують прощення нашого Господа у відповідь до нашого жалю задля гріхів.  Господь, сьогодні, нам нагадує, що християнське життя не є шляхом завершення, задоволення, або поповнювання, а шлях жалю задля гріха. Ми християни маємо жаль, який має у собі світлу обіцянку воскресіння Христового, після темноти Його страждання і животворної смерти. Але, у той самий момент, коли ми святкуємо безкінечне співчуття нашого Господа, ми мусимо оглядати свої обов'язки у процесі нашого освячення. Щоб мати спасіння, ми потребуємо живої віри, і це означає, що ми мусимо жити згідно нашої віри так, як німецький автор Йоганн Вольфганг фон Гете сказав, "Тільки ті, котрі живуть згідно своєї віри, будуть бачити свою віру живою." Дійсно, сьогодні ми маємо це читання про співчуття нашого Господа, але минулого тижня євангельські читання були про кінець світу і те, що ми мусимо робити перед кінцем.

 

Today, of course, we should note the great gentleness by which God receives the sinner, who returns to Him. This is a very great consolation to all of us, because we are all sinners, who need the forgiveness of our Lord in response to our sorrow for sin.  The Lord, today, reminds us that the Christian life is not a way of accomplishment, pleasure or self-fulfillment, but a way of sorrow for sin. We Christians possess a sorrow, which has in itself the bright promise of the Resurrection, after the darkness of His suffering and life-giving death.  Yet, in that same moment, when we celebrate the endless compassion of our Lord, we must look upon our own obligations in the process of our sanctification. To have salvation, we need a living faith, and this means that we must live according to our faith, just as the German author Johann Wolfgang von Goethe memorably said, "Only those who live by their faith will behold it living." Truly, today we have this reading about the compassion of our Lord, but last week the Gospel readings were all about the end of the world, and what we must do before the end.

 

Євангеліє від Святого Марка нам каже-- "Коли ви побачите ту 'гидоту спустошення', що про неї звіщав пророк Даниїл,-- що вона залягла, де не слід,-- хто читає, нехай розуміє,-- тоді ті, хто в Юдеї нехай в гори втікають. І хто на покрівлі, нехай той не сходить, і нехай не входить узяти  щось із дому свого." Перш за все, "гидота спустошення" є гріхом, що сидить на престолі людського серця у місці Бога. Іншими словами, це пророцтво є поповнюваним, коли людське серце шанує те, що є злим, а ненавидить те, що є добрим. Тож, серце стає храмом для злоби, замість того, щоб бути храмом дійсного Бога.  Євангеліє нам дає попередження-- коли ми бачимо те, що люди шанують зле, тоді ми знаємо те, що цей світ вмирає. Певно, це тепер! Бо ми бачимо прогрес злих ідей коло нас всюди.  Євангеліє попереджує нас--ми не довго можемо зупинити цей прогрес, а ми мусимо втікати в гори, тобто, ми маємо віддалятися від впливу цього світу і особливо цієї культури, і ми потребуємо бути уважними до молитви, щоб мати наші уми і серця на Божих речах. Тим способом, ми втікаємо в гори. Євангеліє далі попереджує нас--"хто на покрівлі, нехай той не сходить, і нехай не входить узяти щось із дому свого." Це означає те, що ми мусимо знищити нашу залежність від світових, матеріальних речей.  Часто, наше довір'я є у матеріальних і світових речах навіть коли ми їх не знаємо.  Наприклад, ми губимо наш мир, коли наші плани є зруйнованими, замість того, що ми бачимо у цих випадках нагоду, щоб спокутувати наші гріхи через страждання. Все, що приходить до нас у житті є від Бога, незважаючи на його ясне і близьке джерело, бо Бог і наказує його або дозволить його. Ми приймаємо все від рук Божих, і Він тільки має один мотив для Його дії-- співчуття. Отже, згідно Його співчуття, ми приймаємо страждання і турботу для спокутування наших гріхів і нашої перфектности.  Для нас грішників, покаяння є нашою головною роботою, і це є структурою, якою решта життя має сенс. Певно, це значення відомого уривку від Акафистового Гімну

"Побачивши чудодивне народження, віддалімся від світу і думками перенесімся на небо, бо ж на те всевишній Бог з'явився на землі як смиренний чоловік, щоб на небо піднести тих, що співають йому-- Алилуя!"

 

The Gospel of St. Mark tells us: "When you see the abomination of desolation that was foretold by the Prophet Daniel, standing where it ought not, --let the reader understand,-- then those in Judea must flee to the mountains, and he, who is on the housetop, let him not go down and take anything from his house." First of all, "the abomination of desolation" is sin that sits on the throne of the human heart in the place of God. In other words, this prophecy is fulfilled when the human heart reveres that which is evil, but hates what is good. So, the heart becomes a temple of evil, instead of a temple of the True God. The Gospel gives to us a warning-- when we see that people revere evil, then we know that this world is dying. Certainly, this is now, since we see the advance of evil ideas all around us everywhere. The Gospel warns us-- we cannot any longer stop or slow this advance, but we must flee to the mountains, that is, we have to distance ourselves from the influence of this world and especially this culture, and we need to be attentive to prayer, so that our minds and hearts are on the things of God.  In this way, we flee to the mountains. The Gospel further warns us-- "whoever is on the housetop must not go down to take anything from his house." This means that we must destroy our dependence on worldly, material things. Often, our trust is in material and worldly things even when we do not realize it. For example, we lose our peace, when our plans are ruined, instead of seeing in those circumstances an opportunity to expiate our sins through suffering. Everything that comes to us in life is from God, despite its obvious and proximate source, since God either commands or permits it.  We receive everything from the hand of God, and He has only one motive for His action-- compassion. Therefore, according to His compassion, we receive suffering and trouble for the expiation of our sins and for our perfection.  For us sinners, repentance is our primary task, and it is a framework, by which life makes sense. Certainly this is the meaning of the famous passage in the Akafist Hymn:

"Now that we have seen this strange birth, let us estrange ourselves from the world and turn our minds to Heaven. Indeed, it is for this that the God most high appeared on earth as a lowly man, desiring to draw up to Heaven those who cry to Him: Alleluia!

 

Бог оплакує нас, наче ми єдині God Mourns For Us As If We Were the Only One

Читання Євангелія сьогодні дає нам унікальну можливість замислитися, що означає бути дитиною Божoю. Батьківство Бога є безперервною темою Святого Письма. У всій Біблії Бог зображується як батько людства, а пізніше — особливим чином Його власного вибраного народу, Ізраїлю. На цьому тлі притча про блудного сина має ще більше значення. Особистість сина в притчі розкривається як сам Адам, тобто людська природа. Завдяки ділу Христа людська природа стає улюбленим сином, якого, хоча і норовливого, Бог приймає назад у Його дім. Коротко розглянемо деталі історії. Молодший син вирі́шує поводитися з батьком, як з мертвим, збираючи свою частку спадку, поки батько ще живий. Потім, забравши дохо́ди від спадщини, він віддаляється від дому свого батька і розтринькує спадщину. Коли його кошти ви́черпані, він вирішує повернутися до дому свого батька, шукаючи примирення. Його приймали краще, ніж він очікував. Він повертається на колишнє становище в сім’ї, на жаль його старшого брата. Відносини між двома синами загоюються разом із їхніми стосунками з батьком, коли батько пояснює, що повернення молодшого сина еквівалентно його воскресінню з мертвих.

The Gospel reading today gives us a unique opportunity to consider what it means to be a child of God. The fatherhood of God is a continuous theme of the Scriptures. Throughout the Bible, God is depicted as a father to mankind, and, later, in a special way to His own chosen people, Israel. Against this background, the parable of the Prodigal Son has even more meaning. The identity of the son in the parable is revealed to be Adam himself, that is, human nature. Because of the work of Christ, human nature becomes the beloved son, who, although wayward, is welcomed back into the household of God. Let us briefly review the details of the story. The younger son determines to behave towards his father as if he were dead, collecting his share of the inheritance, while the father still lives. Then, taking the proceeds from the inheritance, he moves far away from the house of his father and squanders the inheritance. Once his means are exhausted, he decides to return to his father’s house, seeking a reconciliation. His reception is better than he had expected. He is restored to his former position in the household, much to the chagrin of his elder brother. The relationship between the two sons is healed along with their relationships to their father when the father explains that the return of the younger son is equivalent to his resurrection from the dead.

Є два уривки зі Святого Письма, які ми повинні використати, щоб додатково пояснити багаті теми цієї історії. По-перше, ми повинні знову звернутися до життя царя Давида. У другій книзі Самуїла автор розповідає історію найбільшого випробування за правління царя Давида — повстання його улюбленого сина Авесалома. Авесалом очолив повстання проти у́ряду свого батька. Почалася громадянська війна, в якій всі величні люди Ізраїлю були змушені обрати сто́рони. Зрештою, армія Авесалома зазнала поразки в значній битві. Сам Авесалом тікає з поля битви верхи на мулі. Коли мул проходить під низько звисаючими гілками дерева, його довге волосся зачіпається за гілки. Солдати, вірні царю Давиду, знаходять його повішеним і всупереч наказу короля вбивають його. Протягом усього цього епізоду цар Давид мало зацікавлений у збереженні свого королівства, а тим більше в притягненні повстанців до відповідальності. Єдина його турбота — про безпеку сина, і коли він чує про смерть сина, він невтішно сумує, наче Авесалом ніколи не був його ворогом.

There are two passages from Scripture, which we should use to further explicate the rich themes in this story. First, we should turn again to the life of King David. In the Second Book of Samuel, the author recounts the story of the greatest trial in King David’s reign, the rebellion of his own beloved son Absalom. Absalom led an insurrection against his father’s government. A civil war ensued in which all the great men in Israel had to choose sides. Ultimately, Absalom’s army was narrowly defeated in a pitched battle. Absalom himself flees the battlefield astride a mule. When the mule passes under the low-hanging limbs of tree, his long hair becomes caught in the branches. Soldiers loyal to King David find him hanging there and, against the King’s specific orders, they kill him. During this whole episode, King David shows little interest in preserving his kingdom, much less in bringing the rebels to justice. His only concern is for the safety of his son, and when he hears of his son’s death, he mourns inconsolably, as if Absalom had never been his enemy.

Другий уривок, який ми повинні розглянути, — це перші два розділи Книги пророка Осії. Осія є надзвичайним навіть серед пророків, тому що Бог наказав йому зробити все своє життя метафорою невтішних стосунків Бога з Ізраїлем. Бог наказує пророку одружитися на блудни́ці, горезвісній Гомер, і мати від неї дітей. Згодом вона народжує йому трьох дітей: Ізреела, Ло-Рухаму та Ло-Аммі. Особливо на цих двох молодших дітей ми повинні звернути увагу. «Ло» — це приватний префікс у єврейській мові. В основному це означає «ні». Ло-Рухама означає «Нелюба», а Ло-Аммі означає «Не мій народ». Але імена, які Бог дав цим дітям, не були Його останнім словом. Пізніше в Своїх пророцтвах до Осії Бог наказує пророку перейменувати дітей. Відтоді вони будуть називатися Рухамою (Любою) і Аммі (моїм народом), далі він передрікає, що Аммі називатиме Його «мій Бог».

The second passage we should consider is the first two chapter of the Book of the Prophet Hosea. Hosea is extraordinary even among the prophets, because God commanded that he make his entire life a metaphor for God’s disappointing relationship with Israel. God commands the prophet to marry a harlot, the notorious Gomer, and to have children by her. In time, she bears him three children, Jezreel, Lo-Ruhama and Lo-Ammi. It is particularly these two younger children to which we should pay attention. “Lo” is a privative prefix in Hebrew. Basically, it means “not.” Lo-Ruhama means “Unloved,” and Lo-Ammi means “Not my people.” But the names that God assigned to these children wasn’t His last word. Later in His oracles to Hosea, God instructs the prophet to rename the children. From that time, they should be called Ruhama (Loved) and Ammi (my people), further he foretells that Ammi will call Him “my God.”

Які прекрасні речі відкривають ці уривки у світлі притчі Господа. По-перше, ми повинні бачити в турботі царя Давида про свого сина Авесалома (хоча Авесалом і є його ворогом) як прообраз великої любові Бога до кожного з нас. Бога не перевершують Його створіння, навіть Його святі, як цар Давид. Бог піклується про моє і твоє спасіння, виключаючи все інше, ніби тільки це має значення, і ніби ми Його єдина дитина. У царя Давида було багато дітей, але подивіться, як він невтішно сумує за цим єдиним сином, своїм ворогом. Це правда, що гріх робить нас ворогами Бога, але коли ми віддаляємося від Нього, Бог через людську природу Христа оплакує кожного з нас, немов ми Його єдина дитина, щиро бажаючи нашого повернення.

What beautiful things do these passages reveal in light of the Lord’s parable. First, we should see in King David’s concern for his son, Absalom (even though Absalom is his enemy), as a type of God’s great love for each one of us. God is not outdone by His creatures, not even His saints like King David. God is concerned about my and your salvation to the exclusion of everything else, as if only that mattered, and as if we were His only child. King David had many children but look how he mourns inconsolably for this one son, his enemy. It is true that sin makes us God’s enemies, but when we are away from Him, God by means of the Christ’s human nature mourns each of us as if we were His only child, earnestly desiring our return.

По-друге, Бог справедливий. Навіть якщо ми відокремлюємо себе від Бога через наші гріхи і Бог повинен оголосити нас «Ло-Аммі» (не мій народ), це не останнє слово Бога. Подивіться в Книзі пророка Осії, наскільки крихке це «Ло». Як легко Богу повернути нас на колишнє місце в Його домі. Бог розриває це тендітне «ло» і знову робить нас своїм народом. Крім того, Він дає нам благодать називати Його нашим Богом. Це сила Таїнства Покаяння. Бог завжди готовий прийняти нас назад, коли ми повертаємося до Нього, сповідуючи свої гріхи.

Second, God is just. Even if we separate ourselves from God through our sins and God must declare us “Lo-Ammi” (Not my people), that is not God’s last word. Look in the Book of the Prophet Hosea how fragile that “Lo” is. How easy it is for God to restore us to our former place in His household. God breaks off that fragile “lo” and makes us his people once again. Further, he gives us the grace to call Him our God. This is the power of the Mystery of Repentance. God is always willing to take us back when we return to Him, confessing our sins.

The “Why” of Persecution for the Sake of Righteousness

In the Epistle reading today, the Holy Apostle Paul tells Saint Timothy, “Everyone who wants to live a godly life in union with Christ Jesus will be persecuted.” This statement reminds us of the Lord’s own exhortations: “Blessed are those who are persecuted for the sake of righteousness, for theirs is the Kingdom of Heaven,” and “Blessed are you when they insult you and persecute you and utter every kind of evil word against you falsely because of Me.” Indeed, the Scriptures and the lives of the saints give us abundant examples and information concerning persecution for the sake of righteousness. Let us therefore open the Scriptures and have them teach us concerning the reasons why the world will always inevitably persecute us as followers of Jesus. Why is it important for us to understand the reasons for our persecution? Because with this understanding we are able to make sense of our experience and we are strengthened in hope for every eventuality.

The Bible proposes to us three paradigms for persecution for the sake of righteousness: the Holy Prophet, King David, the Holy Prophet Jeremiah and a simple but godly man named Naboth of Jezreel. Each of these paradigms reveals to us aspects of our own experience as followers of the True God, persecuted for His sake.

First, let’s consider the life and work of the King David. He is an example of patience in suffering, because he was relentlessly persecuted by the previous king of Israel, Saul, and Saul’s family. The reason that Saul persecuted David so harshly, making him fear for his life many times and forcing him to flee to safety in isolated desert places, was the fact that God’s grace was very, very apparent in David’s life. It was clear in David’s actions and conduct that God was blessing him and David was grateful to the Lord for all his kindnesses. Saul, on the other hand, had been abandoned by God because of his disobedience. He had been turned over to demons who tormented him. Thus, Saul was deeply envious of the grace of God living and active in David’s life. Saul felt that the only way to kill the sorrow in his heart from being abandoned by God was to snuff out the life of David, who was favored by God.

Second, there is the example of the Holy Prophet Jeremiah. Jeremiah is singular even among the prophets for his depth of suffering under the persecution of the powerful. At the height of his sufferings, he was imprisoned and tortured, thrown into a muddy cistern and left to die. The prophet of God sunk into the mud even up to his neck. Only after a long while, when he was only skin and bones, did a sympathetic member of the royal court lower a harness to pull him out of the mud. Why was Jeremiah so deeply hated, so that he is such an example of patience in time of persecution? Because he dared to reproach the world around him, even the powerful, for their sins. He told them many things they did not want to hear, because he not only rebuked their sins, but he foretold the consequences they would suffer if they continued in their cherished sins. The Lord Jesus could easily have said to Jeremiah as he said to His twelve Apostles, “If you were of the world, the world would love what is its own, but I have chosen you out of the world. Therefore, the world hates you.”

Third, we have the example of Naboth the Jezreelite. Naboth wasn’t a prophet, a king or anything very important. He was only a man who owned property, a vineyard. His vineyard adjoined the grounds of the palace of the king of Israel, Ahab. Ahab wanted to purchase the vineyard to convert it into the kitchen garden for the palace. Naboth, however, had inherited the property from his ancestors. Out of respect for his ancestors and love for his children, to whom he hoped to hand on the vineyard, just as his father had handed it down to him, he desired to retain ownership of it. Ahab and his queen, Jezebel, conspired together to accuse Naboth of treason and blasphemy. For these crimes, he was taken away by the authorities of his township and stoned to death. As soon as he was dead, Ahab got on his horse and went to take possession of the vineyard. Ahab had nothing against Naboth personally. No, the king hated him because of his inheritance, just like the tenant farmers in the Lord Jesus’ parable of the vineyard, who said, “Look, this is the one who will inherit. Let’s kill him, so that the inheritance will be ours.”

Inevitably, the world hates us, the followers of Jesus for just the same reasons. Like King David, the world hates us because it sees and envies the living and active grace of God that is poured out in our hearts. It seeks to stamp that out, because its very existence is a reproach to the world’s godlessness. On the other hand, like the Holy Prophet Jeremiah, we are also hated and persecuted because we speak the truth. Out of a sincere love for our neighbors we must reprove their sins, and, not only that, we must warn them of the approaching justice of God. A just God cannot tolerate sin forever, not ours or theirs. Finally, the world hates and persecutes us because we are the inheritors of the Heavenly Kingdom, of which the vineyard is an image, as in the Prophecy of Isaiah and the Gospels. Ultimately, all of us who dwell in this world are aware of its brokenness and decay. Only those who possess the promise of the Heavenly Kingdom can raise their minds and hearts up out of the stench of that decay and hope in that inheritance.

Надія на Бога, а не на себе Reliance of God, Rather Than Reliance on Ourselves

Двоє чоловіків піднялися до Храму помолитися: один фарисей, а другий митар. З умов притчі ми знаємо, що фарисей символізує гордість, а митар — смирення. Нехай розглянемо, що Святе Письмо говорить нам про людей, які «підходять до Храму» з такими настроями.

Two men went up to the Temple to pray: one a Pharisee and the other a tax collector. We know from the terms of the parable that the Pharisee represents pride and the tax collector represents humility. Let’s examine what the Scriptures tell us about human beings that “go up to the Temple” with these kinds of dispositions.

Перш за все, ми повинні усвідомити, що «піднятися до Храму» означає входити в присутність Господа заради принесення молитви чи жертви. Маючи це на увазі, ми визнаємо, що Біблія сповнена історій про гордих людей, які увійшли́ в присутність Господа, щоб помолитися, а також про смиренних людей, які зробили те саме. По-перше, Біблія дає нам приклад старшого сина Адама Ка́їна, який увійшов у присутність Господа разом зі своїм братом Авелем, щоб принести жертву. Бог не був задоволений своєю жертвою, але виявив задоволення від жертви Авеля. Каїн так розгнівався через цю образу, що вбив свого брата. Навпаки, у Першій книзі Самуїла ми зустрічаємо характер смиренної Ганни, яка рік за роком ходить до житла Бога, покірно й наполегливо просячи дітей. Бог чує її молитву, дару́ючи їй сина, який стане пророком Самуїлом. Самуїл живе в Божому домі усім смиренням, уважно прислухаючись до Божого натхнення.

First of all, we should realize that “going up to the Temple” means entering into the presence of the Lord for the sake of offering prayer or sacrifice. With this in mind, we recognize that the Bible is full of stories of proud men who entered the presence of the Lord to pray, as well as humble men who did the same. First, the Bible gives us the example of Adam’s oldest son Cain, who entered into the presence of the Lord along with his brother Abel to offer sacrifice. God was not pleased with his sacrifice but showed pleasure in Abel’s sacrifice. Cain was so angry on account of this affront that he killed his brother. In contrast, in the First Book of Samuel we meet the character of the humble Hannah, who goes to God’s dwelling place year after year, humbly and perseveringly asking for children. God hears her prayer, giving her a son, who would become the Prophet Samuel. Samuel himself dwells in God’s house in all humility, listening attentively for God’s inspirations.

Через кілька поколінь ми зустрічаємо гордого царя Ізраїлю, Саула, який вирішує принести жертву Богу не так, як йому було вказано, а відповідно до власних міркувань і суджень. Господь засуджує його і забирає його царство. Натомість його наступник, цар Давид, зі смиренням відправляється до житла Бога, щоб висловити подяку Богу за Його великі обітниці. Бог пообіцяв йому династію, яка триватиме вічно. Давид дякує за це, але висловлює свою велику негідність. Подібним чином серед наступників Давида були Озія та Єзекія. Озія вирішив узурпувати чин священика. Він узяв кадильницю, наповнив її деревним вугіллям і ла́даном і ввійшов до Святая Святих, щоб принести її Богові. У покарання Бог вразив Озію проказою. З іншого боку, Єзекія, отримавши погрозливого листа́ від ассирійського царя, знаючи, що він і його народ не мають земної надії, піднявся до Храму і розгорнув сувій листа перед Господом. Він попросив Господа взяти цю справу в свої руки. Загрозливу армію вночі вбили ангели. Решта його відступила до Ассирії.

Some generations later, we meet the proud King of Israel, Saul, who decides to offer sacrifice to God not as he was instructed but according to his own reasoning and judgment. The Lord condemns him and takes his kingdom from him. By contrast, his successor King David goes to the dwelling place of God in humility to express thanksgiving to God for His great promises. God had promised him a dynasty that would last forever. David gives thanks for this but expresses his great unworthiness. In a similar way, among David’s successors were Uzziah and Hezekiah. Uzziah decided to usurp the office of the priest. He took a censer, filled it with charcoal and incense and entered into the Holy of Holies to offer it to God. As punishment, God struck Uzziah with leprosy. Hezekiah, on the other hand, receiving a threatening letter from the King of Assyria, knowing that he and his people had no earthly hope, went up to the Temple and unrolled the scroll of the letter before the Lord. He asked the Lord to take the matter in hand. The threatening army was struck down by angels during the night. The remainder of it retreated to Assyria.

Біблія дає нам чимало прикладів гордих людей, які піднялися до присутності Бога, щоб помолитися, і чимало прикладів навпаки, смиренних людей, які наближалися до Бога. Ми легко бачимо, що всіх гордих людей об’єднувало непохитне покладання на себе, на власні здібності. Каїн пишався своїми здібностями хлібороба. Тому він був шокований і ображений, коли Бог відкинув урожай його полі́в. Через пророка Самуїла цар Саул отримав від Бога вказівки щодо того, як розпоряджа́тися військовою здобиччю, але цар вирішив, що Божі вказівки були марнотратними. Він вирішив, що виконання його власного суду дасть більшу славу Богу, ніж виконання вказіво́к Пророка. Подібним чином цар Озія вирішив, всупереч Божому закону, що він, цар, повинен мати ті самі прерогативи, що і священик.

The Bible gives us quite a collection of examples of proud men who went up to the presence of God to pray and quite a collection of examples of the contrary, humble men who approached God. We can easily see that the proud men all had in common an unwavering reliance on themselves, on their own abilities. Cain was proud of his ability as a farmer. Thus, he was shocked and offended when the produce of his fields was rejected by God. King Saul had been given minute instructions by God through the Prophet Samuel concerning how to dispose of the war booty, but the king decided that God’s instructions were wasteful. He decided that following his own judgment would give greater glory to God than fulfilling the Prophet’s instructions. In a similar way, King Uzziah decided, contrary to God’s law, that he, the king, should have the same prerogatives as the priest.

З іншого боку, смиренні біблійні чоловіки та жінки непохитно покладаються на Бога, Якому довіряють, незважаючи на свою власну негідність. Наполеглива молитва Ганни довірила Богові ситуацію, з якою вона знала, що нічого не може вдіяти. Давид був винагороджений лише за прагнення свого серця, і він, усвідомлюючи саму безпідставність усього цього, висловив свою подяку Богові, Який вирішив благословити його, незважаючи на його негідність. Гідний наступник Давида на троні, цар Єзекія, опинившись перед загрозою національного вимирання, з глибокою вірою довірив себе та свій народ Богові.

The humble men and women of the Bible, on the other hand, have an unwavering reliance on God, whom they trust despite their own unworthiness. Hannah’s perseverant prayer entrusted to God a situation that she knew she could do nothing about.  David was rewarded for only the aspirations of his heart, and he, realizing the very gratuitousness of it all, expressed his thanksgiving to God, Who chose to bless him despite his unworthiness. David’s worthy successor on the throne, King Hezekiah, when faced with the threat of national extinction, entrusted himself and his people to God with deep faith.

Усі ми повинні «підійти до храму помолитися». Ці «підйоми» є прагненнями, які ми маємо в наших серцях, бути з Богом, ділитися Його життям, успадкувати Його Царство. Усі ми, фактично, кожна людина має такі прагнення, бо ми створені для такої долі. Однак біблійні приклади в цьому відношенні говорять про те, що є правильний шлях «йти вгору» і неправильний. Біблія багатьма різними способами говорить нам, що Бог ненавидить людське самопокладання. Наближатися до Бога з місця самопокладання є для Нього неприємним сам по собі. Оскільки це так, ми можемо зрозуміти, чому Бог має особливу любов до бідних, сиріт, калік тощо. Усім цим людям набагато важче бути самопокладаними.

All of us should “go up to the Temple to pray.” Those “goings up” are the aspirations, which we have in our hearts to be with God, to share His life, to inherit His Kingdom. All of us, in fact, every human being has those aspirations, because we were created for that very destiny. However, the message of the Bible’s examples in this regard is that there is a right way to “go up” and a wrong way. The Bible tells us in many different ways that God hates human self-reliance. Approaching God from a place of self-reliance is per se displeasing to Him. Being that this is the case, we can see why God has a special love for the poor, orphans, cripples, etc. All those people have a much harder time being self-reliant.

Тим не менш, нездатність покладатися на себе не обов’язково означає, що ми будемо покладатися на Бога. Ні, за таких обставин ми можемо вирішити знайти іншу людину, на яку можна покластися. Не маючи можливості покладатися на себе, ми повинні прийняти подальше рішення, щоб мати віру. Тільки віра може справді догодити Богові. Акти віри повинні займати особливе місце в наших ранкових молитвах, коли ми готуємося до викликів і очікувань наступного дня. Цей акт віри є водночас визнанням недостатності. Ми не можемо впо́ратися з проблемами дня, покладаючись на власні таланти та ресурси.

Nevertheless, being unable to rely on ourselves does not necessarily mean that we will rely on God. No, under those circumstances, we may decide to find some other human being on whom to rely. Being unable to rely on ourselves, we need to make the further decision to have faith. Only faith can truly please God. Acts of faith should occupy a special place in our morning prayers as we prepare for the challenges and expectations of the day ahead. This act of faith is, at the same time, a confession of insufficiency. We cannot manage the day’s challenges relying on our own talents and resources.