Якість нашої любові до Бога в ближньому The Quality of Our Love For God in Our Neighbor

Отці Церкви написали кі́лька захоплюючих речей про цю притчу. Деякі з них, як-от святий Василій Великий і святий Кирило Олександрійський, наполягають на тому, що, щоб по-справжньому зрозуміти притчу у всій глибині її змісту, ми повинні по-справжньому розуміти та любити таїнство Воплочення. Це так, бо притча насправді про Втілення. Ми можемо знати це напевно, тому що Господь Ісус на самому початку дорікає нечесному законнику за те, що він не розуміє, що Закон Мойсея говорить про Втілення, хоча він присвятив своє життя вивченню та тлумаченню цього Закону.

The Fathers of the Church have written some fascinating things about this parable as well. Some of them, like Saint Basil the Great and Saint Cyril of Alexandria insist that to really understand the parable in all its depth of meaning, we must really understand and love the Mystery of the Incarnation. This is case, because the parable is actually about the Incarnation. We can know this for certainty, because the Lord Jesus, at the very beginning, rebukes the dishonest lawyer because he does not understand that the Law of Moses is talking about the Incarnation, even though he has dedicated his life to studying and interpreting that Law.

Закон про Втілення. Це підготовка до Втілення, і він відкриває Втілення. Якби законник у сьогоднішньому читанні був би більш уважним у своєму вивченні, то побачив би правду про Втілення, Бог стаючи людиною, через життя та роботу Мойсея. Коли Господь Ісус просить його узагальнити весь Закон, чоловік відповідає, що Закон полягає в досконалій любові до Бога та досконалій любові до ближнього. Іншими словами, як зазначає святий Василій, відповідаючи таким чином, він або порушує Закон нарізно (стверджуючи, що обидві половини не мають узгодженості чи зв’язку), або сповідує, що виконання Закону – це Бог, який стає нашим ближнім.

The Law is about the Incarnation. It is a preparation for the Incarnation and it reveals the Incarnation. If the lawyer in the reading today had been more careful in his study, he would have seen the truth of God becoming man in the life and work of Moses. As it is, when the Lord Jesus asks him to summarize the whole of the Law, the man replies that the Law consists in perfect love of God and perfect love of neighbor. In other words, as Saint Basil points out, in answering this way, he either breaks the Law in sunder (claiming that the two halves have no coherence or connection) or he professes that the fulfillment of the Law is God becoming our neighbor.

Це ідеальне читання, щоб почати наш похі́д до свята Різдва, свята Втілення, яке святкує, як Бог стає нашим ближнім. Завтра ми фактично починаємо той похід, бо це початок Різдвяного посту, інакше званого Постом Святого Пилипа (Пилипівкою), тому що він починається наступного дня після свята Святого Апостола Пилипа.

This is the perfect reading to begin our march towards the feast of Christmas, the feast of the Incarnation that celebrates God becoming our neighbor. Tomorrow, we actually begin that march, for it is the beginning of the Christmas Fast, otherwise known as the Fast of Saint Philip, because it begins the day after the feast of the Holy Apostle Philip.

Піст Святого Пилипа набагато менш суворий, ніж Великий Піст, але нам добре послужить, якщо ми зможемо максимально утримуватися від шуму в цей період і намагаємося зосередитися на вихованні почуття духовного очікування. Ми повинні витрачати час на роздуми про смерть і суд протягом цього часу, тому що наш суд – це той час, коли наслідки Господнього Втілення принесуть негайні та незмінні результати в наших окремих випадках.

The Fast of Saint Philip is far less severe than Great Lent, but it would serve us well if we can abstain from noise as much as possible during this period and try to focus ourselves on cultivating a sense of spiritual expectation. We should spend time meditating on death and judgment during this time, because our judgment is that time when the consequences of the Lord's Incarnation bear immediate and irrevocable results in our individual cases.

Існує особливий метод нашого роздумування про «пришестя Господа» в нашому особистому житті, суд, який приведе наше земне життя до кінця. Ми повинні поміркувати над цією притчею, оскільки вона показує істину втілення. Ми повинні замислитися над якістю нашої любові до Бога У ближньому. Зрештою, це не менший авторитет, ніж святий Йоан Богослов, який говорить нам, що ми не можемо стверджувати, що любимо Бога, Якого ми не бачили, якщо ми ненави́димо своїх ближніх, яких ми бачили.

There is a particular method to our meditation on the "coming of the Lord" in our individual lives, the judgment that will bring our earthly life to an end. We should reflect upon this parable as it shows forth the truth of the Incarnation. We should reflect upon the quality of our love of God IN our neighbor. It is, after all, no less an authority than Saint John the Theologian who tells us that we cannot claim to love God, Whom we have not seen, if we hate our neighbors, whom we have seen.

Ніщо у Святому Письмі та писаннях Отців Церкви не говорить про те, що бачити і любити Бога в наших ближніх є легким завданням. Навпаки, це часто є однією з найбільш значущих перешкод у житті святих. Але саме ці перешкоди, за ло́гікою Втілення, є засобом спілкування з Богом і шляхом до освячення та вічного життя. Подібно до того, як стародавні стоїки навчилися сприймати перешкоди у своєму житті як засіб для ро́звитку характеру, так і християни повинні навчитися приймати перешкоди, тому що, якщо їх прийняти в правильному настрої, вони наближають нас до Бога. Вони насправді є часткою Господнього Втілення, бо Він увійшов у людське життя, сповнене перешкод, розчарувань, смутку і навіть насильства. Він зробив усе це засобом спілкування зі Собою.

Nothing in the Holy Scriptures and the writings of the Fathers of the Church suggests that seeing and loving God in our neighbors is an easy task. On the contrary, it often forms one of the most significant obstacles in the lives of the saints. Yet, those very obstacles are, in the logic of the Incarnation, a means of communion with God and the way to sanctification and eternal life. Just as the ancient Stoics learned to embrace obstacles in their lives as means to grow in character, so too Christians must learn to embrace obstacles because, if received in the right disposition, they bring us closer to God. They are actually a share in the Lord's Incarnation, because He entered a human life full of obstacles, frustration, sorrow and even violence. He has made all these things a means of communion with Himself.

Таким чином, коли ми розмірковуємо над своїм судженням у світлі нашого обов’язку бачити Бога в наших ближніх, ми усвідомлюємо, що ми винні через серйозне вчинення та упущення. Ми винні з вчинення, тому що ми зробили так багато речей, які забороняють заповіді Декалогу: ми виховували гнів і ненависть; ми вчинили гріхи несправедливості щодо своїх ближніх, позбавивши їх репутації (та інших, на що вони мають право) своєю промовою та вчинками; ми збрехали і дали неправдиві свідчення проти них; ми більше любили їхнє майно, їхнє становище та ста́тус, ніж їх. Але ми також винні в їхньому відношенні через серйозні упущення, і нас не судитимуть за них менш суворо, ніж за перші. Джерелом наших упущень щодо любові до ближніх є наша нестриманість: наша любов до задоволення. Оскільки ми прагнемо задоволення, ми не прийдемо на допомогу до наших ближніх, яких бачимо у потребі. Коли ми розуміємо, що допомога іншим може бути важкою та неприємною, ми схильні ухилятися від труднощів, які це можуть спричинити.

Thus, as we reflect on our judgment in light of our duty to see God in our neighbors, we realize that we are guilty by serious commission and omission. We are guilty by commission because we have done so many of the things that the commandments of the Decalogue forbid: we have nursed anger and hatred; we have committed sins of injustice against our neighbors, depriving them of their reputation (and other things to which they have a right) through our speech and actions; we have lied and born false witness against them; we have loved their possessions, their positions and their status rather than them. Yet, we are also guilty in their regard because of serious omissions, and we will not be judged less severely for these than for the former. The source of our omissions in regard to the love of our neighbors is our intemperance: our love of pleasure. Because we are pleasure-seeking, we do not come to the help of our neighbors, whom we see in need. When we perceive that assisting others may be difficult and unpleasant, we tend to shrink from the challenges that it may entail.

Ми повинні вийти за межі, які накладають на нас наші шляхи, що люблять задоволення, і прийняти Христа в наших ближніх, тому що Він дійсно там живий. Це призведе до того, що ми будемо терпіти страждання заради Царства Небесного, страждання, яке за своєю природою приєднано до викупних страждань Христа. Добрий самарянин не лише врятував пораненого розбійниками, але й перевіз його до корчми й заплатив за те, щоб поранений залишився там до одужання. Так само Христос закликає нас допомогти Йому, втілившись в інших людей навколо нас. Ми служимо Христу не просто любов’ю, а самопожертвуваною любов’ю.

We must reach out beyond the limits imposed on us by our pleasure-loving ways and embrace Christ in our neighbors, because He is truly alive there. This will entail that we endure suffering for the sake of the Kingdom of Heaven, a suffering that is, by nature, joined to the redemptive suffering of Christ. The Good Samaritan not only rescued the man who had been wounded by the robbers, but he also transported him to the inn and paid the price for the wounded man to remain there through his recuperation. In the same way, Christ summons us to assist him, incarnate in the other human beings around us. We serve Christ not just by love, but by a self-sacrificing love. 

 

НАША ВІДПОВІДЬ ДО ПОТРЕБИ УБОГИХ: НЕ ФАЛЬШИВА МУДРІСТЬ, АЛЕ НЕГАЙНА ДОПОМОГА OUR RESPONSE TO THE POOR AMONG US: NOT FALSE PRUDENCE, BUT IMMEDIATE HELP

Сьогодні, ми чули Господню притчу про Доброго Самарянина. Це оповідання дуже рідне, але мабуть ми можемо збільшувати наше розуміння певних дета́лей через зосередження на них.  Наприклад, коли ієрей і левит прийшли до раненого чоловіка, притча каже, що вони проминули. Чому вони проминули коли бачили чоловіка, який потребував їхньої допомоги? Раціональне пояснення—вони боялися, що чоловік вже помер, бо якщо він вже помер, не тільки ієрей і левит не могли б допомогти йому, а також вони не могли б завершити їхню службу в Господньому Храмі, бо закон Мойсея забороняє ієрею і левиту доторкнутися мертвого тіла. Фактично, якщо чоловік був живим, коли вони вперше бачили його, але він потім помер, тоді цей іерей і цей левит були б не придатними для хра́мового богослужіння через довгий період очищення. Отже, вони зробили мудру річ, вони залишили те, яке здалося їм мертвим тілом при дорозі.  Ось у чому суть—завжди будуть добрі причини, щоб пропустити діла благодійности, бо вони є рідко безпечними і вигідними згідно світових думок. Навпаки, наші діла добродійности є більш часто безглузддям перед стандартами цього світу. 

Today, we heard the Lord’s parable concerning the Good Samaritan. This is a familiar story, but perhaps we can increase our understanding of certain details through focusing upon them.  For example, when the priest and the Levite came upon the wounded man, the parable says, they passed by. Why did they pass by when they saw the man, who needed their help? There is a rational answer. They feared that the man was already dead, for if he was already dead, not only would the priest and the Levite not be able to help him, but also they themselves would not be able to fulfill their service in the Lord’s Temple, since the Law of Moses forbids the priest and the Levite to touch a dead body. Actually, if the man was alive when they first saw him, but died later, the priest and the Levite would be unfit for service of the Temple during a prolonged period of purification.  Therefore, they did the wise thing; they left what looked like a dead body beside the road.  This is the point: there will always be good reasons to omit our acts of kindness, since our acts of kindness are rarely safe and comfortable according to worldly thinking.  On the contrary, our deeds of compassion are more often foolishness before the standards of this world.

Так, дійсно ми пропускаємо багато добрих діл, тому що ми сповідаємо фальшиву мудрість.  Наприклад, у Старому Завіті, Господь завжди обіцяв Його народу те, що вони мали б достатньо їжі і дощу́ для їхніх полі́в, якщо вони піклувалися б про вбогих, які мешкали між ними.  Згідно слів Пророка Ісаї, Божий народ не піклувався про бідних, і отже Він покарав його не тільки заради ідолопоклоніння, а також зловживання вбогими і слабкими. У Євангелії від Святого Луки, ми знайдемо притчу Господню про багатого господаря.  Багатий господар має забагато пшениці та інших фруктів від його полів, тому, він вирі́шує будувати нові й більші сараї́, щоб збирати ці продукти. Тоді, з упевненістю, він каже собі: можна спочивати на багато років, тому що я маю багато добра.  Звичайно, тієї ночі, господар вмирає, і Господь Ісус нам каже, «так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога.» Гріхом господаря не було його збирання його продуктів, але збирання цих продуктів для себе. Його гріх був гріхом недо́гляду: він не багатіє в Бога, тому що фальшива мудрість навчала його, щоб ігнорувати надхненням Святого Духа, керуючи ним до обділення його багатства.

Yes, truly, we omit many good works, because we profess a false prudence. For example, in the Old Testament, the Lord always promised his People that they would have enough food and rain for their fields, if they cared for the poor, who lived among them.  According to the words of the Prophet Isaiah, God’s People did not care for the poor, therefore He punished them not only for their idolatry, but also for their abuse of the poor and the weak.  In the Gospel of St. Luke, we find a parable of the Lord about the rich landowner.  The rich landowner has a lot of wheat and other fruits from his fields, and therefore, he decides to build new and bigger barns to collect all these products.  Then, confidently, he says to himself: I can rest for many years, because I have a lot of goods.  Of course, that very night, the landowner dies, and the Lord Jesus says to us: “so it is with that one who collects things for himself, and does not grow rich towards God.” The sin of the landowner was not his collection of his produce, but his gathering of that produce for himself. His sin was a sin of omission: he was not rich toward God, therefore a false prudence taught him to ignore the prompting of the Holy Spirit, leading him to share his wealth.

Вчення Біблії є проти-інтуїтивним, бо вона навчає того, що якщо ми піклуємося про бідних, тоді наше багатство буде великим, а якщо ми ігнору́ємо і зловживаємо їх, тоді будемо успадковувати їхню бідність.  В Бозі, найліпший шлях, щоб вирости в багатстві є тим, щоб віддати його, але найефективніший шлях, щоб зменшувати багатство є тим, щоб збирати його для себе. Проте, звичайно, вчення сьогоднішньої притчі не прямо про багатство, але генерально про піклування за інших. Дійсно, милосердний самарянин віддав відплату двох днів господареві гостинниці, але коли самарянин показав добросердечність пораненому чоловікові, це було ще не передбаченим. Ні, самарянин просто дозволив собі бути скерованим натхненням Святого Духа і звичайним співчуттям людської природи. 

The teaching of the Bible is counterintuitive, since it teaches that if we care for the poor, our wealth will be great, but if we ignore and abuse them, then we will inherit their poverty.  In God, the best way to grow in wealth is to give it away, but the most effective way to diminish wealth is to collect it for ourselves.  Nevertheless, of course, the teaching of today’s parable is not directly about wealth, but generally about the care of others. Truly, the compassionate Samaritan gave up two days wages to the innkeeper, but when the Samaritan showed compassion to the wounded man, this was as yet unforeseen. No, the Samaritan simply allowed himself to be guided by the inspiration of the Holy Spirit and the natural compassion of human nature.

Ми повинні дозволяти собі бути скерованими натхненням Святого Духа у нашому піклуванні про бідних між нами.  Але, для цього, ми потребуємо відкинути всю фальшиву мудрість, щоб дати тим, які потребують нашої допомоги без коливання, бо їхня потреба не має коливання, коли воно турбує їх. Отже, чому ми коливаємося, коли ми допомагаємо іншим? Наша відповідь повинна бути негайною і такою, як їхня потреба. 

We should allow ourselves to be guided by the inspiration of the Holy Spirit in our care for the poor among us. But, for this, we need to cast out all false prudence, in order to give to those, who need our help without hesitation, since their need has no hesitation when it troubles them. Thus, why do we hesitate when we help others? Our response should be as immediate as their need.  

Глибший сенс виховання дочки Яіра The Deeper Meaning of the Raising of Jairus' Daughter

 

Історія зцілення жінки, яка кровоточила та воскресіння дочки Яіра, на думку деяких Отців Церкви, має більш глибокий зміст. Перш за все, Отці звернули увагу на те, що жінка кровоточила саме в той час, коли народилася дочка Яіра. Доньці Яіра було дванадцять років, коли вона захворіла і померла, а жінка дванадцять років страждала від кровотоку.

The story of the cure of the woman with the flow of blood and the resurrection of Jairus' daughter has a deeper meaning according to certain of the Fathers of the Church. First of all, the Fathers noticed that the woman got sick with her flow of blood at the very time that Jairus's daughter was born. Jairus' daughter was twelve years old when she got sick and died, and the woman suffered for twelve years with the flow of blood.

Наш Отець серед святих Амвросій, архієпископ Міланський, говорить нам, що жінка, яка кровоточить, представляє Церкву. З іншого боку, дочка Яіра представляє єврейську синагогу. Амвросій зауважує, що доки синагога процвітала, Церква (тобто народи язичників) томилася в хворобі гріха та невігластва. Лише одного разу, коли синагога євреїв померла, язичники були вилікувані та просвітлені.

Our Father Among the Saints Ambrose the Archbishop of Milan tells us that the woman with the flow of blood represents the Church. The daughter of Jairus, on the other hand, represents the Jewish synagogue. Ambrose observes that as long as the synagogue flourished, the Church (that is the Gentile peoples) languished in the sickness of sin and ignorance. Only once the synagogue of the Jews died, were the Gentiles cured and enlightened. 

Далі Амвросій зауважує, що в імені батька дівчини є глибокий зміст. Яірос — еллінізована форма єврейського імені Яір, що означає «просвітитель». З цієї причини Амвросій розуміє, що батько представляє Закон (Тору), який створює і підтримує єврейську синагогу. Водночас, однак, Амвросій зауважує, що цей «просвітитель» є ніщо в порівнянні з «істинним Світлом, Яке просвічує кожну людину, що приходить у світ», а саме Христом. Зрештою, не Тора зцілює народи язичників від гріха та невігластва і підносить синагогу від смерті в безплідності їхніх добрих діл, а Христос. Це Христос, який несе правдиве життя Бога людству загалом, як євреям, так і язичникам, і робить усіх людей учасниками того самого Святого Духа.

Ambrose further notices that there is deep meaning in the name of the girl's father. Jairus is the Hellenized form of the Hebrew name Jair, which means "the enlightener." For this reason, Ambrose understands that the father represents the Law (the Torah), which brings into being and sustains the Jewish synagogue. At the same time, however, Ambrose observes that this "enlightener" is nothing in comparison with "the true Light Who enlightens every man coming into the world," namely Christ. After all, it is not the Torah, which cures the Gentile peoples of sin and ignorance and raises the synagogue from death in the sterility of their good works, but Christ. It is Christ Who brings the true life of God to mankind generally, both Jew and Gentile, and makes all people partakers in the same Holy Spirit.

Крім того, закон Мойсея послужив для того, щоб просвітити єврейський народ до Божої праведності і, відповідно, до усвідомлення того, що вони не можуть виконати цю праведність. З іншого боку, Христос дає благодать і життя у відповідь на віру.

Further, the law of Moses served to enlighten the Jewish people to righteousness of God, and, by extension, to the realization that they could not fulfill that righteousness. Christ, on the other hand, brings grace and life in answer to faith.

Отже, що тоді все це означає для нас у практичному та повсякденному розумінні? Ця історія, як її викладає святий Амвросій Міланський, нагадує нам, що наше християнське життя має бути таким, яке проявляється позитивними чеснотами. У Христі ми обміняли негативні заборо́ни Тори на чеснотне життя, яке керується вірою. Це важлива річ для нас, щоб усвідомити й поміркувати. Бог не піклується про чесноту як таку. Жодна кількість чеснотного життя сама по собі не може привести нас до спасіння. Ми могли б бути зразком розсудливості, справедливості, мужності та помірності, і ніщо з цього не допомогло б нам на шляху до спасіння. Це так, тому що Бог розглядає лише чесноту, яка активується вірою. Лише добрі справи, здійснені з вірою, мають якусь роль у нашому спасінні.

So, what then does all this mean to us in practical and everyday sense? We are being reminded by this story, as expounded by Saint Ambrose of Milan, that our life as Christians has to be one that is typified by positive virtue. In Christ, we have exchanged the negative prohibitions of the Torah for virtuous lives actuated by faith. That is an important thing for us to realize and meditate on. God doesn't care about virtue per se. No amount of living virtuously can bring us, by itself, to salvation. We could be the model of prudence, justice, courage and moderation, and none of that would help us on the way to salvation. This is so, because God only regards virtue that is actuated by faith. Only good deeds performed in faith have any role in our salvation.

На практичному рівні наслідки цього факту величезні. Це означає, що довіра Богу, а точніше, довіра Христу Божому має бути центральною реальністю у всьому, що ми робимо. Це, у свою чергу, означає, що ми повинні виконувати заповідь святого Павла «постійно молитися». Ми повинні весь час жити в присутності Бога. У нашому житті не може бути більше забуття Бога. Більше не може бути журби, викру́чування рук і хвилювання. Треба зовсім відкинути страх, бо, як каже нам святий Павло, «ми Христові, а Христос Богові».

On a practical level, the implications of that fact are huge. It means that trust in God, and, more specifically, trust in the Christ of God has to be the central reality in everything that we do. That, in turn, means that we have to fulfill the precept of Saint Paul to "pray constantly." We have to live in the presence of God all the time. There can be no more forgetfulness of God in our lives. There can be no more hand wringing and fretting. We have to put away fear altogether, because, as Saint Paul tells us, "we are Christ's, and Christ is God's."

Правда полягає в тому, що єврейська синагога і Церква присутні в кожному з нас. У кожного з нас є спокуса знайти притулок у пізнанні нашої власної самоопра́вданої доброти. Ми маємо тенденцію заспокоювати себе, думаючи, що ми в основному добрі люди, які робимо в основному добрі речі. Але в кожному з нас також є насіння Церкви, яке чинить покаяння за наші гріхи і чекає на отримання життя від Христа у відповідь на нашу віру. Лише коли перший помре, другий може процвітати. Тільки тоді, коли покладання на себе самих помре, довіра Христу може стати принципом усіх наших дій.

The truth is that the Jewish synagogue and the Church are present in each one of us. All of us have the temptation to take refuge in the knowledge of our own self-righteous goodness. We have the tendency to comfort ourselves by thinking that we are basically good people who do basically good things. But, there is also in each one of us the seed of the Church, doing penance for our sins and waiting to receive life from Christ in answer to our faith. It is only when the former dies that the latter can flourish. Only when reliance on ourselves has perished can trust in Christ become the principle of all our actions.

Тому нам добре молитися про чесноту з вірою. Як це робиться на практиці. Щодня ми покладаємося на Бога в тому, що нам потрібно для виконання завдань кожного дня. Чесноти не наші, а Христові. Син Божий для нас, як шафа, наповнена всім одягом, який нам може знадобитися за будь-яких обставин. Ми можемо ходити нескінченно і позичати все, що нам потрібно, з цього гардеробу. Єдине, що може зруйнувати наш доступ до цього ресурсу, — це діяти так, ніби вміст шафи є нашим, що він належить нам. Насправді, оскільки вони не наші, ми не лише просимо їх, але й дякуємо за них. Крім того, нас ніколи не турбує те, що ми не зви́кли до цього одягу. Нас не турбує те, що ми відчуваємо, що носимо чужий одяг, бо, звісно, це правда.

It is good, therefore, for us to pray for virtue in faith. How is that done in practical terms. Each day, we rely on God for what we need to accomplish the tasks of each day. The virtues are not ours, but Christ's. The Son of God is for us like a closet filled with all the clothing we could ever need for any circumstance. We can go endlessly and borrow whatever it is that we need from that wardrobe. The only thing that can destroy our access to that resource is for us to act as if the contents of the closet are ours, that they belong to us. In fact, since they are not ours, we not only ask for them, but we also give thanks for them. Further, it never concerns us that we are unaccustomed to these clothes. It does not bother us that we feel like we are wearing somebody else's clothes, because, of course, we are.

Щодня ми повинні серйозно замислюватися над тим, що нам потрібно, що стосується чеснот. Тоді ми повинні просити їх з упевненістю, що ми їх отримаємо. Потім, протягом дня, ми повинні практикувати їх, незалежно від того, наскільки вони чужі нашій природі. Прийде день, коли вони будуть менш чужі. Потім, зрештою, нам потрібно «поверну́ти їх», подякувати і подумати, наскільки добре ми їх «носили».

Each day, we need to give serious consideration to what we need as far as the virtues are concerned. Then, we need to ask for them with confidence that we will receive them. Then, throughout the day, we need to practice them, no matter how foreign they are to our nature. The day will come when they are less so. Then, at the end of the day, we need to "return them," to give thanks and consider how well we "wore" them.

 

The Church is a Spiritual Dwelling Made From Living Stones

 

The Kingdom of Heaven is present among us in seed through the Church, since the Church is the Body of Christ. It is being included in the same Body that connects the Church militant (those of us who are fighting for our salvation in this world) with the Church suffering (those who are being purified after death) and the Church triumphant (the angels and saints in Heaven who are with God).

The Kingdom of Heaven is where the will of God is accomplished, as we profess in the prayer: "Your will be done on earth as it is in Heaven." We should be constantly anxious to fulfill in us the will of God. Our sentiment at every moment should become, "not my will, but God's be done." This is the way that we actualize day by day and moment by moment our participation in the Kingdom of Heaven. This is the way that we assure that we are one of the living stones that make up the spiritual temple of the Lord.

Being constantly anxious to fulfill the will of God is the bedrock of our practical ethical life. We should think of it in the following way. First, we should realize that the first indication of the will of God is what occurs in our lives, what happens to us. We should accept what comes to us from God with gladness. In the words of the Liturgy, "we should bless God in all things." This takes tremendous practice and self-denial, because many things happen to us that are contrary to our desires. Those things are the most precious in the eyes of God, because it is an exercise of the virtues of humility and meekness when we accept things in our lives that are contrary to our desires. And why would this be so? Because, by our acceptance, we confess that there are many things about God's will that we cannot understand, but we will to love those things too for God's sake. This is very important, because it allows us to lovingly bless God in all things as we pass through our day to day circumstances. 

Doing the will of God and living in the will God makes us living stones in His spiritual temple. The second thing we must do to live in the will of God is to habituate ourselves to sacrificing our advantage for the advantage of others. Take anger as an example. It is seldom the case that it will be virtuous for us to get angry because of injuries and offenses done to us. On the other hand, it will most often be virtuous for us to get angry at injuries and offenses done to others. In the same way, if we continually decide to sacrifice our advantage for the advantage of others, then we are very close to the will and heart of God.

These are the ways that we become living stones in the spiritual temple of the Lord, the Kingdom of Heaven. We should begin practicing the first of these points, lovingly accepting what comes to us from the hand of God, and we will find that the second point comes to us rather naturally. This is so, because an increase in our love for God makes us increase in our love for our neighbors as well. In this way, the virtue of charity, which is the very life of God, one in the Holy Trinity, begins to live within us and organically grow in us.

It was the pagan philosopher Socrates who taught through his disciple Plato that "the unexamined life is not worth living." That is truth for us in an even greater degree. These ways by which we become living stones in the spiritual temple of God are also things upon which we can examine ourselves. We should never allow a day to pass in which we do not ask ourselves to consider how accepting or rebellious we have been to the circumstances that God has willed for us. Similarly, we should always ask ourselves how we have sacrificed our comforts and advantages for the sake of others.

Yesterday's saint, Paul the Confessor, the Patriarch of Constantinople, is a good example of how to put all of this into practice. He was exceedingly accepting of the will of God as it manifested itself in his circumstances. After being the made the bishop of the Imperial Capital, he continually sacrificed himself for his people. He was daily taking active part in the distributions to the poor and teaching his people the catholic and orthodox faith, even as the Arians (those who do not believe that Christ is God) tried to destroy him. Twice he was driven from his home by the Arian Emperor and his servants. The second time, he was exiled to Armenia. There, far away from home, he was faithful in his prayers and sacrifices for the people for whom he was still responsible, even though he was separated from them by thousands of miles. One day, as he was celebrating the Divine Liturgy, the Arians entered the church where he was and strangled him in front of the altar with his own omophor. Thus, he, a living stone in the temple of the living God was translated to Heaven, where he took up his place in glory among those who have finished the race.