THE ROBE OF GLORY: OUR INHERITANCE

 

Brothers and sisters in Christ—

The feast of the Beheading of the St. John the Baptist is traditionally a day of fasting and penance, but this year this feast falls on Sunday, therefore there is no fast.  Today, we remember the heroic sacrifices of the greatest and last of the prophets, whom God sent with the spirit and power of Elijah to be the forerunner of the Messiah, just as the Prophet Malachi had foretold: “Behold! I am sending you Elijah the Prophet before the Day of the Lord comes, the great and terrible day. And he will turn the hearts of fathers to their children and the hearts of children to their fathers, lest I should have to come and strike the land with doom.”  These are the last words of the Old Testament, and according to the Jewish faith during the centuries before the coming of Christ, the Spirit of the Lord left Israel after the death of the Prophet Malachi.  Therefore, the birth of St. John the Forerunner began a new era of prophecy, when the Spirit of the Lord returned to Israel with new strength to prepare for the salvation of the whole human race.  Not only was prophecy renewed, but every aspect of life and culture, both Jewish and Gentile. On account of the global power of Rome and her allies, there was a period of unprecedented peace.  This was the great stage on which God prepared the restoration of His image.  This was the moment that God chose to realize His plan, and recapitulate His design for human history and for all of Creation.

     When He created Adam and Eve in the beginning, He gave them Divine Life and Glory.  They were clothed with Divine Glory like a robe.  In fact, the early theologians of the Eastern Church used the metaphor of the robe very often.  This metaphor is very appropriate given the fact that our first parents, after their fall into sin, realized that they were naked.  They lost the robe of Divine Glory.  Furthermore, in our contemporary Liturgy, the priestly phelon is often called “the robe of glory.” Adam and Eve were clothed like guests at a wedding. In the ancient Near East, often kings would invite all their subjects, both rich and poor, to a royal wedding.  The king would give all the guests a special garment, which they wore over their own clothes, so as to hide the shame of the poor and moderate the opulence of the rich.  The Lord Jesus Christ mentions this special wedding garment in the twenty-second chapter of the Gospel of St. Matthew.  Adam and Eve received the wedding garment of Divine Glory from the hand of God when He created them.  But, by their sin, they lost this life-giving robe.  From the beginning, The Lord God desired to restore this, our inheritance, to us, but His plan was to do this without destroying our human freedom, for the Lord God wants us to love Him freely, rather than by force and coercion.  Imagine that you have the coercive force of the whole universe at your disposal, but you do not use it, because you want your enemies to love you freely.  This is generosity that makes our very definition of generosity seem like nonsense.

     In order for us to bear this robe of glory once again, we need to strip naked—that is, to put off all the pretense we have to independence from God.  In this, we can follow the example of St. John the Baptist.  We remember the description of that great saint, when he first was manifested to Israel: John was clothed in camel hair with a leathern belt around his waist, and his food was locusts and wild honey. In other words, by his dress and his manner, everybody knew without question that John was completely dependent on God. Naturally, it isn’t necessary for us to wear camel hair, but perhaps we can express our dependence on God our Father with a sign, which will remind us and others that God exists and He cares: perhaps our absolute rejection of worry, and total confidence in God; perhaps our desire to glorify Him by our suffering and deeds of kindness; perhaps our life of prayer, by which we silently labour for the salvation of others.

 

СОТВОРЕННЯ ЯК ВЕСІЛЛЯ CREATION AS WEDDING

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, ми чули Господнє оповідання про царя, який влаштував дуже велике весілля для його сина. І хто є цар? Цар є Богом Отцем. І хто є син? Син є Його єдинородним Сином, Словом Божим, нашим Господом Ісусом Христом. Але, що є весілля? Весілля є сотворенням, яке Бог Отець сотворив через Його Сина і для Його Сина. Сотворення було виразом любови отцевої до Сина. Але тільки свобода виражає любов, і отже Бог сотворив свобідні створіння, щоб любити Бога і бути улюбленими Богом.

Today, we heard the Lord’s story concerning the king, who gave a very great wedding for his son. Who is the king? The king is God the Father. Who is the son? The son is His only-begotten Son, the Word of God, our Lord Jesus Christ. But, what is the wedding? The wedding is creation, which God the Father made through His Son and for His Son. Creation was an expression of the Father’s love for the Son. But only freedom truly expresses love, and therefore God made free creatures to love God and to be loved by Him.

Чому Господь Бог вибрав весілля, щоб символізувати сотворення? Тому що, весілля є святкуванням єднання і радости, яка ісходить від єднання, бо весілля злучає дві людини і також дві родини, і після того, з Божим благословенням, продукує нову людину, яка злучає цих людей і ці родини у собі. Дійсно, у сім’ї дві безсмертні душі співпрацюють, щоб народити іншу безсмертну душу так, як у Святій Тройці дві безсмертні Особи співпрацюють, щоб вдихну́ти іншу Особу—Святого Духа.

Why did the Lord God choose a wedding to symbolize creation? Because, a wedding is a celebration of unity and the joy that comes from unity, since a wedding connects two people and also two families, and, afterwards, with the blessing of God, it produces a new person, who joins those people and those families in himself. Truly, in the family, two immortal souls cooperate to bring forth another immortal soul, just as, in the Trinity, two immortal Persons cooperate to breathe forth another Person—the Holy Spirit.

Ми свобідні створіння Доброго Бога є всі запрошені на велике весілля Сина Божого, але ми вирішили так, що не бажаємо, аби бути присутніми. Напевно, це правда, бо ми стаємо прихильними до світових речей, і ці речі розділяють нас від нашої вічної мети, нашого життя з Богом. Ці речі, які Бог сотворив, щоб з’єднатися нам з Ним, ми використовуємо погано, щоб розділятися від Бога нашого Отця. Але, у Христі, ми навчаємося того, щоб стати з’є́днаними з Богом через уживання матеріальних речей, і сотворення знову стає шляхом до спілкування з Божеством.

We free creatures of the Good God are all invited to the great wedding of the Son of God, but we have decided that we do not want to be present. Certainly, this is true, since we become attached to worldly things, and these things separate us from our eternal goal, our life with God. These things, which God created to unite us with Him, we use badly to divide ourselves from God our Father. But, in Christ, we learn to become united with God through the use of material things, and the creation again becomes a means to communion with the Godhead.

Ми потребуємо дивитися на сотворення як на весілля. Якщо ми є уважними до того, яке Бог виявляв, ми пізнаємо те, що сотворення є прикрашене так, як кімната підготовлена до весілля. Перший розділ книги Буття нам каже про дбайливість Господа Бога про це прикрашання, і коли Він скінчив Його роботу, промовляв те, що всі сотворені речі були добрими. Таким був великий дарунок для Його Сина. Накінець, Він сотворив нас згідно з образом і подобою Його, і Він дав нам здатність, щоб розуміти природи речей і тілесних і духовних. Ось це велике чудо—цей всесвіт—яке було підготовленим для нас у Христі.

We need to look upon creation as a wedding. If we are attentive to that, which God has revealed, we recognize that creation is decorated as a room prepared for a wedding. The first chapter of the Book of Genesis tells us about the care of the Lord God concerning this embellishment, and when He finished His work, He proclaimed that all things were good. Thus was the great gift for His Son. In the end, He created us according to his image and likeness, and He gave us the ability to understand the natures of things both corporeal and spiritual. Behold this great wonder—this universe—which was prepared for us in Christ.

Бог нам дав також спеціальну роль у цьому сотворенні. Ми є шановними весільними гостя́ми, бо природно ми є Його «близьки́ми родичами,» тому що ми беремо участь у Його образі й подобі, а навіть більше тому що Він вдоскона́лював нас у цьому образі і подобі через тотожність Сина. Ми люди, і особливо ми, які є у Христі, є Його представниками у матеріальному сотворенні. Подібні до всіх добрих весільних гостей, ми потребуємо пам’ятати те, що це є весіллям Сина, радісним днем Отця, а не наше весілля так, як Він попереджає нас у іншому місці: «Щасливий той слуга, пан якого, прийшовши, знайде, що він так робить [вірно і кмітливо]. Істинно кажу вам, що він його поставить над своїм маєтком. Коли ж слуга той скаже в своїм серці: Бариться мій пан, не приходить,-- і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та й упиватись, то пан того слуги прийде дня, якого він не сподівається, й години, якої він не знає, і відлучить його та й між невірними призначить йому долю.» Весільні го́сті, навіть найбільш шановні, мають бути вигнаними, коли вони вчинять скандал. Добрий представник є завжди свідомим того, що він представляє його владику, а не себе. Він свідомий того, що своя поведінка сприяє на добре ім’я владики.

God gave to us also a special role in this creation. We are honoured wedding guests, since we are by nature His “near relatives,” because we share in his image and likeness, but even more because He perfected us in this image and likeness through the identity of the Son. We human beings, and especially we, who are in Christ, are His representatives in the material creation. Just as with all good wedding guests, we need to remember that this is the wedding of the Son, the joyful day of the Father, and not our wedding, just as He warns us in another place: “Blessed is that servant, whose master, when he comes will find him working faithfully and intelligently. Truly I say to you that he will place him over all his property. But if that servant should say in his heart: My master is delaying his coming, and he begins to beat the servants and the maidservants, and to eat and drink and be drunk, then the master of that servant will come on a day that he does not expect, and at an hour that he does not know, and will punish him severely and assign him a place among unfaithful people.” Wedding guests, even the most honoured, have to be thrown out, when they cause a scene. A good representative is always conscious that he represents his master, and not himself. He is conscious that his behaviour redounds on the master’s good name.

Отже, як ми поводимося, щоб бути добрими представника́ми Бога у цьому світі? Ми мусимо змінити наше ду́мання, щоб жити у відношенні до Бога. Наша віра не може бути частиною нашого життя. Вона має бути нашим життям. Ми в змозі робити все християнським способом, якщо ми інтегруємо молитву з рештою нашого життя. Нехай буде все зробленим з молитвою, і згідно Божих заповідей.

Therefore, how do we behave as good representatives of God in this world? We must change our thinking to live in reference to God. Our faith cannot be part of our life. It has to be our life. We can do everything in a Christian manner, if we integrate prayer with the rest of our life. Let everything be done with prayer, and according to God’s commandments.

To Be Loving, It Takes Courage

 

It is a cornerstone of the doctrine of our faith that charity is the form and essence of all the other virtues. This is especially powerfully communicated in the First Catholic Epistle of Saint John, where the evangelist says simply, "God is love." Yet, we see in the epistle today that, in the circumstances of this world, the exercise of other virtues may be required, so that we can live a life consistent with charity. In the case of this reading, Saint Paul highlights the necessity that the people of the Church of Corinth be full of courage or fortitude. It is all part of the same thought: be full of fortitude, so that your every action can be done with love.

This relationship between fortitude and charity is something amazing to see. After all, the world would have us believe that hatred is something strong, while love is something weak. Certainly, the world would have us believe that the possession of the force of coercion is something strong, while the persuasion that is founded in love is something weak. Every human government seeks the force of coercion. This is so much the case that, we know from experience, if any semblance of human freedom is to be maintained, limits have to be set to governments' ability to acquire power over their own people.

Saint Paul, however, and Scripture in general, testify to the strength of love. Perhaps Solomon states that strength most forcefully when he declares in the Song of Songs: "Love is stronger than death." Thus, we see a Scriptural worldview that is radically different than the historical, human perspective. The Scriptures insist: Hatred, animosity and violence are the easy way out of the problems that face us. It is charity that requires great courage, great strength.

To be a loving person takes great courage, great fortitude. This is so because the virtue of fortitude is needed to govern the powerful passion of anger, as well as its related passions. When injury or insult is done to us, anger is aroused within us, as we perceive that we must defend some aspect of our being. We consider that if we fail to mount a defense, we will cease to exist in some way, according to some aspect, and repeated diminutions will lead us steadily to greater and greater death. Yes, what anger actually rages against is the humiliation, the abjection of death.

If we consider that this is an overstatement, we should consider the way that anger and hatred are dramatically embedded in the order of nature. If nature is allowed to take its course, it leads to anger and hatred in response to injury and offense. In such instances, it takes strength to restrain anger and its associated passions. Conversely, it takes no strength to follow fallen nature's path and erupt in rage and indignation.

This, in general, is the context of this passage from Saint Paul. In this fallen world, it takes the extraordinary strength of courage, accompanied by the grace of God, to perform any loving action, and we should take the steps that are necessary to strengthen ourselves in the virtue of fortitude. Virtues are habits, and just as with any habit, the process of building it must begin with small decisions or resolutions before proceeding to larger ones. The way we begin building ourselves up in courage against the passion of anger is by refusing to respond to things that are irritating to us. Instead, we can offer the irritation we feel as a sacrifice to God.

The second level of resolution by which we can build the habit of courage in the face of anger is to deny ourselves the opportunity to defend ourselves against what we perceive to be slights and insults. Again, we can offer God the desire we feel within us to defend ourselves, confident that we receive a corresponding grace that increases our resolve.

Управління: утримання та мудре використання сотворіння Stewardship: The Maintenance and Prudent Use of Creation

 

Це одна з найпрекра́сніших з усіх євангельських притч, оскільки, як ми знаємо, це символічне зображення всієї історії Божого народу. Однак, як притча стосується історії Ізраїлю в цілому, так і вона стосується душі кожного окремого християнина. Так, кожен із нас був створений при Хрещенні як виноградник Господній. Сам Господь з того моменту встановив нас у цілісності та праведності, і ми несемо відповідальність за управління тим, що Господь залишив нам.

This is one of the most wonderful of all Gospel parables because, as we know, it is a symbolic representation of the entire history of God's people. Yet, just as the parable applies to the history of Israel as a whole, so too does it apply to the soul of each individual Christian. Yes, each of us was established at Baptism as a vineyard of the Lord. The Lord Himself established us in integrity and righteousness from that moment, and we are responsible for the stewardship of what the Lord has left to us.

Управління-це унікальна юдейсько-християнська концепція, оскільки воно вимагає відчуття історії та дії Бога в історії, яке ми так сильно бачимо в сьогоднішній притчі. Управління ґрунтується на двох споріднених поняттях: піклування та розумне використання.

Stewardship is a uniquely Judaeo-Christian concept, because it requires the sense of history and God's action in history that we see so forcefully in today's parable. Stewardship rests upon two related concepts: care and prudent use.

Спочатку перша людина, Адам, був висвячений на управління. Він був призначений Богом наглядачем за Раєм, де він був поміщений. Ми схильні думати про рай як про своє задоволення, про місце відпочинку та розваг. Поняття Раю в Книзі Буття зовсім інше. Хоча це прекрасне місце, воно вимагає догляду. Адам створений для цього утри́мання. Його мета - бути доглядачем за оселею Бога у Його сотворінні. Це влучне визначення Раю, житла Бога у Його сотворінні, особливого місця, яке Він виділив для Себе. Таким чином, ми бачимо, що рухома скинія, створена Мойсеєм, і храм, побудований в Єрусалимі Соломоном, є спадкоємцями давнього раю. Насправді, у розповіді про Рай, яку ми маємо у Книзі Буття, ми бачимо, що Істинний Бог зображений подібно до поведінки ханаанських божеств. Він приходить у Своє житло як місце відпочинку, щоб провести дозвілля «в денну спеку».

In the beginning, the first man, Adam, was ordained for stewardship. He was designated by God as the caretaker for the Paradise wherein he was placed. We have the tendency to think of a Paradise as being for our delight, a place of leisure and rest and amusement. The concept of Paradise in the Book of Genesis is quite different. Although it is a beautiful place, it requires care, maintenance. Adam is ordered for that maintenance. His purpose is to be the caretaker for the dwelling of God in His creation. This is an apt definition of Paradise, the dwelling of God in His creation, the special place that He has set apart for Himself. In this way, we see that the movable tabernacle established by Moses and the Temple built in Jerusalem by Solomon are successors to the Paradise of old. In fact, in the account of Paradise that we have in the Book of Genesis, we see that the True God is depicted in a similar way to the behavior of Canaanite deities. He comes to His dwelling as a place of rest, to take leisure "in the heat of the day."

Точно так само кожен з нас встановлений Богом через наше хрещення як новий рай, місце, де Бог може оселитися у своєму сотворінні, і, як говорить нам Книга Мудрості Соломона, Його радість бути серед нас. Наші душі створені як місця, де Бог може оселитися, але це також наш обов’язок підтримувати Його житло. Ми повинні дбати про те, що Бог дав нам: про наші душі та тіла, про обставини та околиці навколо них. Дійсно, ми бачимо, що ці самі образи використовуються Отцями Церкви. Наприклад, в одній із традиційних молитов перед причастям святий Іван Златоустий порівнює себе з печерним вертепом у Вифлеємі. Він свідчить про себе, що він «зламаний і розпатланий». Святий Іван каже, що йому не вдалося, як і всім нам, подбати про те, що дав нам Бог. Ми повинні відкритись на силу відновлення Святого Духа.

In the same way, each of us is established by God at our Baptism as a new Paradise, a place where God can dwell in His creation, and, as the Book of the Wisdom of Solomon tells us, it is His delight to be among us.  Our souls are established as places where God can dwell, but it is also our obligation to maintain His dwelling place. We are to care for what God has given us: our souls and bodies and the circumstances and environs around them. Indeed, we see this same imagery being employed by the Fathers of the Church. For example, in one of the traditional Prayers Before Communion, Saint John Chrysostom compares himself to the cave-stable of Bethlehem. He testifies of himself that he is "broken-down and disheveled." Saint John is saying that he has failed, as we all have, to care for what God has given us. We must lay ourselves open to the renovating power of the Holy Spirit.

Крім поняття догляду, існує розумне використання. Бог встановив нас, щоб ми дбали про те, що Він нам довірив, але також очікує, що ми мудро ви́користаємо це як засіб для нашого спасіння та порятунку та покращення навколишнього світу. Святий Павло використовує образ мудрого використання, коли говорить про тих, хто має відповідальність за Церкву. Він каже, що той, хто пасе отару, має право на молоко отари, а той, хто доглядає за виноградником, має право на деякі його плоди.

In addition to the concept of care, there is prudent use. God has established us to care for what He has entrusted to us, but He also expects us to prudently use it as a means to our salvation and the salvation and betterment of the world around us. Saint Paul employs the imagery of prudent use when he speaks about those who have the charge over the Church. He says that the one who pastures a flock is entitled to the milk of the flock and the one who tends a vineyard is entitled to some of its fruit.

Проблема, з якою ми постійно зіткаємось, коли збираємось використовувати те, що Бог дав нам, полягає в тому, що ми забуваємо про чесноту мудрості. Ми забуваємо, що використання цього світу має бути розумним. Мудре використання світу забезпечило б нашу свободу, але оскільки ми недбало використовуємо світ, ми стаємо ним поневолені. Бути поневоленим світом, який створив Бог, погано для світу, як ми бачимо в таких речах, як забруднення та ви́рубка лісів, але це також погано для нас. Насправді це, мабуть, гірше для окремої людини. Рабство світу завдяки необережному використанню його благ веде нас до всіх сортів гріха: переїдання, пияцтва, наркоманії тощо.

The problem we continually face when we set out to use what God has given to us is that we forget the virtue of prudence. We forget that the use of this world should be prudent. Prudent use of the world would ensure our freedom, but because we use the world imprudently, we become enslaved by it. Being enslaved by the world that God has created is bad for the world, as we can see in things like pollution and deforestation, but it is also bad for us. In fact, it is arguably worse for the individual human being. Enslavement to the world through imprudent use of its goods leads us to all kinds of sin: overeating, drunkenness, drug addictions, etc. 

Врешті -решт, ми повинні усвідомити, що ці дві концепції потрібно взяти разом. Ті самі речі, про які ми дбаємо, ми повинні розсудливо використовувати, і мудре використання ніколи не повинно бути окремо від нашої ролі як доглядача. Адже, як показує притча, опікун завжди повинен усвідомлювати, що те, про що він піклується, є власністю Іншого. Поки опікун працює на догляді за майном, йому дозволяється розсудливо використовувати його для власного утримання та виго́ди. Але якщо ми перестає́мо дбати про Боже сотворіння, будь то наше тіло чи місця́ та речі навколо нас, ми втрачаємо право на їх використання.

In the end, we must realize that these two concepts must be taken together. The same things that we care for, we must prudently use, and prudent use should never be apart from our role as caretaker. After all, as the parable shows, the caretaker must always be aware that what he is caring for is the property of Another. As long as the caretaker is employed in the care of the property, he is allowed to prudently use it for his own sustenance and benefit. But if we stop caring for God's creation, whether it be our body or the places and things around us, we lose the right to their use.

 

Precepts of the New Law: Detachment and Discipleship

 

In the Gospel story of the rich young man, it is interesting to note the commandments that the Lord enumerates to answer the young man's question. We should notice that these commandments, although all but one from the list of the Ten Commandments, or Decalogue, are all from what we sometimes refer to as "the second tablet." According to this image, the Decalogue is divided into two groups: one, the first tablet, comprising commandments 1-3, is concerned with our duties directly to God, while the second group, the second tablet, comprising commandments 4-10 is concerned with our duties to God IN OUR NEIGHBOR.

So, why does the Lord Jesus only cite the commandments of the second tablet when He enumerates those that the young man must fulfill in order to have everlasting life? It is possible for us to see in this detail the portion of the moral law that remains unaltered by the appearance among us of the Messiah. Yet, the Lord Jesus adds, "If you want to be perfect, go sell all that you have and give the money to the poor. Then, you will have treasure in Heaven. Then, come and follow Me." These words signal that the requirements of the "first tablet" are somewhat changed. We would be wrong to surmise that "being perfect" is optional for the young man or for us. After all, the Lord Jesus binds us by positive commandment to seek the perfection of the Heavenly Father when He says, "Be perfect as your Heavenly Father is perfect." We are positively commanded to seek perfection and, in terms of the New Law this means two things: to become detached from created things and to become a disciple of the Messiah.

We should not miss the implications of what the Lord is saying here to the rich young man. The Lord Jesus is very clearly saying, "I am God." How can we know this with certainty? By observing that He has replaced the commandments of the "first tablet" of the Decalogue, the commandments to worship only the One God, to revere the Name of God and to observe the Sabbath rest, with the precepts He gives to the rich young man, amounting to: "detach yourself from the love of created things and become My disciple."

The gospel reading tells us that the rich young man went away sad, because, even though he had kept the commandments of the "second tablet" of the Decalogue since he was a child, he could not detach himself from the love of created things. The Lord's subsequent pronouncement makes it clear that no amount of human effort could accomplish that detachment, but God's grace can do it easily.

This gospel reading is applicable to us because we have the same two precepts of Christ: to detach ourselves from the love of created things and to become His disciples. Detaching ourselves from the love of created things, destroying the passions within us is an aspect of our faith to which we pay frequent attention. But what, on the other hand, does it mean for us to become disciples of God's Messiah? It means the same thing for us that it did for Peter, James and John or any of the other early disciples of the Word made flesh. We have to learn His life and conform our lives to it.

Християнин: Містик, який починає діяти The Christian: A Mystic Who Emerges Into Action

 

Ми могли б пробачити певну втому від слухання цього євангельського читання, призначеного для всіх свят Пресвятої Богородиці. Тим не менш, ми повинні докласти зусиль, щоб ще раз налаштуватися на глибокі таїнства внутрішнього життя, які розкриває це читання.

We could be forgiven for a certain amount of fatigue with hearing this Gospel reading, which is appointed to be read on all the feasts of the Most Holy Mother of God. Yet, we should exert ourselves to attune ourselves once again to the deep mysteries concerning the interior life, which this reading reveals.

Церковні Отці говорять нам, що дві жі́нки у цьому читанні, Марта та Марія з Вифанії, представляють два аспекти християнського життя: дію та споглядання. По правді кажучи, кожне християнське життя являє собою суміш цих двох елементів, і немає нікого на землі, який міг би повністю зробити те чи інше. Питання лише в тому, який із двох елементів переважатиме в житті будь -якого конкретного, вірного християнина.

The Fathers of the Church tell us that the two women in this reading, Martha and Mary of Bethany, represent the two aspects of the Christian life: action and contemplation. In truth, every Christian life is a mixture of these two elements and there is no one on earth who can do totally one or the other. The only question is which of the two elements will predominate in the life of any particular, faithful Christian.

Дійсно, дії без молитви та споглядання швидко переходять у найбанальнішу активність, а споглядання без дій призводить до єресі мессаліанства, яке відводить особливе та привілейо́ване становище тим, хто присвячує своє життя виключно молитві, дозволяючи таким людям жити у неробстві, підтримкою інших християн.

Indeed, action without prayer and contemplation quickly devolves into the most banal activism, and contemplation without action leads to the heresy of Messalianism, which assigns a special and privileged position to those who dedicate their lives solely to prayer, allowing such people to live in idleness, supported by other Christians.

Це євангельське читання є досконалим читанням для Пресвятої Богородиці, тому що вона дає нам досконалий приклад поєднання дій та споглядання у християнському житті. У ній ці два аспекти були ідеально збалансовані в тій мірі, в якій святий Лука у двох місцях говорить нам, що Пресвята Богородиця вважала ВСЕ у своєму житті (як вияв Провидіння Божого) предметом споглядання. Таким чином, вона «розмірковувала про все це в своєму серці». Водночас, святий Лука також дає зрозуміти, що вона була людиною рішучих дій. Він описує її такими словами: "Марія поспішно вирушила до передгір’я Юдеї...."

This Gospel reading is a perfect reading for the Most Holy Mother of God, because she gives us the perfect example of the fusion of action and contemplation in the Christian life. In her, these two aspects were perfectly balanced to the extent that Saint Luke, in two places, tells us that the Most Holy Mother of God considered EVERYTHING in her life (reflective as it was of the Providence of God) as the subject of contemplation. Thus, she "pondered all these things in her heart." At the same time, Saint Luke also makes it clear that she was a person of decisive action. He describes her in these terms, "Mary proceeded with haste to the hill country of Judea...."

Тепер, хоча обидва ці аспекти необхідні в християнському житті, їх не можна вважати рівноправними. Анало́гією буде потреба людського організму в таких речах, як вода та сонячне світло. Дійсно, організм потребує обох, але його потреба у воді́ набагато швидша. Наприклад, сучасний пророк і духовний письменник Марино Рестрепо прожив у повній темряві пів року, коли був у полоні комуністичних партизанів у своїй рідній Колумбії. Без води він не прожив би і тижня. Так само наша потреба в молитві та спогляданні має для нас особливий пріоритет, оскільки вона потрібна для того, щоб спрямовувати та oчищати всі наші дії. Дії без напрямку, який молитва та споглядання надають, обов’язково будуть неправильно спрямовані та, ймовірно, шкідливі. Це основна причина, чому церква -мати візантійського обряду, церква Константинополя або Нового Риму, завжди була такою підозрілою про діла милосердя відірвалися від літургійного життя Церкви. Ставлення цієї Церкви протягом усього візантійського періоду, коли місто було столицею Римської імперії, полягало в тому, що єдиними законними ділами милосердя в християнському житті були ті, які органічно піднялися з контексту Літургії і повернули до неї.

Now, even though both of these aspects are necessary in the Christian life, they cannot be thought of as being precisely equal. An analogy would be the human body's need for things like water and sunlight. Indeed the body needs both of them, but its need for water is much more immediate. For example, the contemporary prophet and spiritual writer Marino Restrepo lived in complete darkness for half a year while he was a captive of Communist guerrillas in his native Colombia. Without water, he would not have lived a week. In the same way, our need for prayer and contemplation has a special priority for us, because it is needed to direct and rarefy all our action. Action without the direction that prayer and contemplation provides is bound to be misdirected and probably harmful. This is the primary reason why the mother Church of the Byzantine Rite, the Church of Constantinople or New Rome, was always so suspicious and leery of works of mercy divorced from the Church's liturgical life. The attitude of that Church throughout the Byzantine period, when the city was the capital of the Roman Empire, was that the only legitimate works of mercy in the Christian life were those that rose organically from the context of the Liturgy and led back to it. 

Якщо зв’язок між молитвою/спогляданням та діянням настільки конкретний у порядку Церкви, то наскільки більше він повинен бути таким у нашому особистому житті? Так, ми можемо твердо і абсолютно сказати, що наші справи милосердя повинні органічно виплива́ти з нашого молитовного життя, і вони повинні вести нас назад до молитви. Якщо це неправда, то ці так звані діла милосердя-це лише самозвеличуючі відволікання. Іншими словами, християнин повинен бути насамперед містиком, який у своїх обставинах у відповідь на спонукання Святого Духа, виступає у справі так часто, як це необхідно.

If the connection between prayer/contemplation and action is so concrete in the order of the Church, how much more should it always be so in our own individual lives? Yes, we can say firmly and absolutely that our works of mercy must arise organically from our life of prayer and they must lead us back to prayer. If this isn't true, then these so-called works of mercy are merely self-aggrandizing distractions. The Christian, in other words, should be first and foremost a mystic, who emerges into action as often as needed in his or her circumstances in response to the prompting of the Holy Spirit. 

 

Life at the Nexus of Human Obligations

 

Today, in the epistle reading, the Holy Apostle Paul reminds us that defrauding a laborer of his wages is a sin that "cries to Heaven for vengeance." These are not Paul's words, of course, but this is the expression that the Church has adopted to describe this, as well as several other sins.

The discussion of defrauding the laborer of his wages is a good opportunity for us to meditate on the various relationships in our lives and seriously consider the fact that each of those relationships impose upon us reciprocal obligations. Being a father, a spouse, an uncle, a grandparent, a friend, a citizen, even an employee or business owner is a fact that gives us certain rights, but these relationships also give others certain rights in regard to us. The exercise of the virtue of justice has to take all of these relationships with their various rights and obligations into account, in order for our behavior to be just.

Human relationships exist in the context of a net of rights and obligations only the most serious of which are protected by civil law. For example, the law makes sure that I do not deprive my neighbor of his life, his property, or, in the most extreme cases, his reputation. Yet, more often than not, the law does not intervene (and really cannot intervene) in most of the cases in which our rights are violated or we fail to fulfill our obligations. We think, for example, of the child, whose physical needs are met, but who is emotionally neglected and unloved in the context of what cannot really be called a family. The child has a right in justice to the love and support of his or her family. His or her parents are obligated in justice to provide that love and support. Nevertheless, the child has to endure; he or she is wounded by the injustice, and that wound he or she carries into adulthood. Such childhood wounds, carried into adulthood, often become the seeds of further injustice, as the adult inflicts the same injustice upon his or her children. How could he or she not? He or she has learned only a defective way of being a parent.

I once knew a woman who was raised in a home that was loveless and cruel. Her basic physical needs were met with adequate food and clothing, but her relationship with a mother who was too near in age to her was adversarial, while her father was distant and severe. Beatings could only be avoided by adhering to strict rules and becoming as invisible as possible. In the end, she became a grasping and manipulative person, intent, because of her experience, on getting whatever she could out of life for her own benefit. Fortunately for her, she met a young man who developed an affection for her. Spending time with his family showed her the possibility of a different kind of life, because the young man's parents were exceptionally caring people, who were always looking for opportunities to do loving things for others, both family members and beyond. Even from the beginning, she was essentially adopted into their family and she received some of the healing that she needed to become, one day, a parent herself.

The point of such stories for us, in the context of the Christian life, is that we must always be careful concerning our obligations towards others, obligations that are incumbent on us on account of our relationships. One of the fundamental relationships, and the one that Saint Paul is pointing out today in a special way is that between the clergy (particularly the priest) and the people. The priest has the obligation in justice to pray for the people. The people have the right in justice to his prayers. But, in a similar way, your families have a right to your prayers, especially if you are the head of a family. Your families have a right to expect that you will put yourself at the service of God for them.

Why would we begin with the obligation to prayer when considering our obligations in justice generally? Because, first, that obligation is fundamental to the Christian life, and, second, serious attention to the fulfillment of it reveals the rest of our obligations. Dialogue with God inevitably reveals what we must do. We see no other example in the Scriptures or the lives of the saints. Those who believe, but who are avoiding prayer, are probably avoiding it, because they do not want to know what they must do. Nevertheless, this avoidance does not absolve us from the fulfillment of our obligations any more than it obviates our need for prayer.

Опір злим думкам: Випадок обурення Resistance to Evil Thoughts: The Case of Resentment

 

Сьогоднішнє євангельське читання чітко показує нам, що Господь Ісус зобов’язує нас прощати наших ворогів, наших боржників, усіх, хто будь -яким чином образив нас. Незважаючи на те, що ця істина так чітко викладається в євангелії, ми виявляємо, що це вчення є, мабуть, найскладнішим із заповідей Христа для окремих християн. На щастя, більшість труднощів виникає через непорозуміння. Обов’язок прощати є інтелектуальним і добровільним. Це не має нічого спільного з емоціями.

The gospel reading today clearly shows us that the Lord Jesus holds us to the obligation to forgive our enemies, our debtors, anyone who has wronged us in any way. Even though this truth is so clearly taught in the gospel, we find that this teaching is perhaps the most difficult of the commandments of Christ for individual Christians to fulfill. Fortunately, most of the difficulty springs from a misunderstanding. The obligation to forgive is an intellectual and voluntary one. It has nothing to do with emotions.

Ми всі знайомі з вченням Церкви щодо злих думок. Ми не несемо відповідальності за злі думки самі по собі. Ні, радше, ми стаємо відповідальними за них залежно від того, що ми з ними робимо. За словами ранкового християнського Отця Церкви Макарія Великого, поява думки в нашому розумі не має жодних моральних якостей. По -перше, ми «дивимось на це», щоб виявити, яка його природа і чому воно там є. На цьому етапі ми можемо розрізняти добрі та злі думки. У цей момент наша відповідальність - відкинути злі думки, тоді як ми можемо дозволити своєму розуму вітати і розважати добрі думки.

We are all familiar with the Church's teachings regarding evil thoughts. We are not responsible for evil thoughts in themselves. No, rather, we become responsible for them depending on what we do with them. According to the early Christian Father of the Church Macarius the Great, the appearance of a thought in our mind has no moral quality to it whatsoever. First, we "look at it" to discover what its nature is and why it is there. At this stage, we can distinguish between good thoughts and evil thoughts. At that point, it is our responsibility to reject evil thoughts, while we can allow our minds to welcome and entertain good thoughts.

Причина, чому це вчення про мислення настільки важливе, полягає в тому, що прощення, якого Господь Ісус вимагає від нас у євангелії, - це рішення. Рішення, що робити? Рішення відмовитися від поганої волі і повернутися до любові доброзичливості, щоб ми знову хотіли добра іншим. Ми особливо прагнемо Вищого добра для них, так само як і для себе: вічного життя в Царстві Небесному.

The reason why this teaching on thought is so germane is that the forgiveness that the Lord Jesus requires of us in the gospel is a decision. A decision to do what? A decision to put aside ill will and return to the love of benevolence, so that we, once again, desire the good of the other. We especially desire the Ultimate Good for them, just as we do for ourselves: eternal life in the Kingdom of Heaven.

Після того, як ми прийняли рішення, ми повинні відкинути кожну думку, яка не узгоджується з цією рішучістю, незалежно від того, скільки разів вони виникають. У цьому сенсі ми бачимо, що спокуси обурення нічим не відрізняються від будь -яких інших злих думок, і наша відповідь на них нічим не відрізняється. У той момент, коли ми усвідомлюємо обурені думки, ми повинні протистояти їм, так само як ми чинимо опір думкам про сумнів, хтивість, смуток, гордість тощо.

Once we have made the decision, it is incumbent on us to reject every thought that is not consistent with that determination, no matter how many times they occur. In this sense, we can see that temptations to resentment are no different than any other evil thought, and our response to them is no different. At the moment that we become aware of resentful thoughts, we must resist them, even as we resist thoughts of doubt, lust, sadness, pride, etc. 

Тепер мені доречно поговорити з вами дуже відверто. Часто ми формуємо звичку гніву і обурення. Ми дозволяємо собі зупинятися на гнівних і обурених думках, тому що ми не визнаємо їх спокусою. Насправді ми починаємо думати, що гнів і обурення роблять нас сильнішими. Коли ця звичка міцно вкорінюється в нас, ми іноді вважаємо, що обурення - наша єдина сила проти травм та образ минулого. Це рабство, замасковане під силу. На відміну від хтивості, яка викликає у нас почуття приниження, гнів і обурення переконують нас, що ми праві. Вони наповнюють нас нечестивою силою, яку ми приймаємо за Божу силу на нашому боці. Іноді, коли наші рани від болючого і гнітючого життєвого досвіду дуже великі, ми можемо цінувати свій гнів і обурення і триматися за нього, ніби це єдиний якір до істини нашого буття, найважливіший інгредієнт нашої ідентичності. Якщо ми відмовимося від цього, ми припинимо своє існування.

It is now appropriate for me to speak to you very frankly. Often we form the habit of anger and resentment. We allow ourselves to dwell upon angry and resentful thoughts, because we do not recognize them as temptation. In fact, we come to think that anger and resentment make us stronger. When the habit becomes very entrenched in us, we sometimes come to believe that resentment is our only strength against the injuries and insults of the past. It is slavery disguised as strength. Unlike lust, which leaves us feeling degraded and humiliated, anger and resentment convince us that we are right. They fill us with an unholy might that we mistake for the strength of God on our side. Sometimes, when our wounds from a painful and depressing life experience are very great, we can cherish our anger and resentment and hold on to it like it is our only anchor to the truth of our being, the essential ingredient to our identity. If we give it up, we will cease to exist.

Все це ілюзія. Незважаючи на величезне відчуття сили, яке наповнює нас, коли ми годуємо думки гніву і обурення, вони насправді нічого не роблять, окрім як послаблюють і поневолюють нас. Це інша версія самої тактики ворога. Він намагається деградувати і поневолити нас у надії, що він нарешті зможе змусити нас знищити себе. Щоб зірвати його плани, ми повинні мати віру в Христа, і силою Христа ми повинні робити те, що повністю суперечить інтуїції. Ми повинні відмовитися від почуття сили і контролю, яке дають нам гнів і обурення, і вирішити пробачити своїх ворогів. Стільки разів, як приходить спокуса повернутися до обурення, ми повинні її відкидати і з молитвою поновити свій намір пробачити тих, хто нашкодив нам. За́лишок наших емоційних почуттів, які залишаються після нашого рішення пробачити, абсолютно не має значення. Єдине актуальне питання: чи готовий я робити любов до тих, хто мене образив?

All of that is illusion. Despite the massive feeling of strength that fills us, when we are nursing thoughts of anger and resentment, they actually do nothing but weaken and enslave us. It is a different version of the selfsame tactic of the Enemy. He tries to degrade and enslave us in the hope that he can finally get us to destroy ourselves. In order to thwart his plans, we must have faith in Christ, and, by the power of Christ, we must do what is completely against intuition. We must surrender the feeling of power and control that anger and resentment give to us and make the determination to forgive our enemies. As many times as the temptation to return to resentment comes, we must reject it and, with prayer, renew our intention to forgive those who have hurt us. The residue of our emotional feelings that linger after our decision to forgive does not matter at all. The only question that is relevant is: Am I prepared to do loving things for those who have hurt me?