PRAYER: NOT A WEAPON, NOT A TOOL. PRAYER IS OUR BATTLE

 

There is a very interesting phrase in today’s Gospel reading: No one was able to pass by that way.  With this phrase, we remember the ferocity of the demons and their hatred of the human race, but through the cure of the Gadarene demoniacs, we learn about the might of the Lord Jesus, our God. We learn that Satan is not equal to God, but is only a created being, and he is humbled in this event of the Gadarene demoniacs, and finally he is destroyed in the suffering, death and resurrection of the our Lord. 

With this phrase, we also remember that our struggle is not against “flesh and blood,” but against spirits, which seek to deal us the greatest injury—the death of our souls.  The two demoniac men in the Gospel according to St. Matthew can represent for us the most ferocious passions of our souls: anger and lust—the enemies, who are so fierce that only our Lord Jesus Christ is sufficiently strong to overpower them.  These passions are natural energies in us, which the enemy controls on account of sin.  Nevertheless, when we decide to leave sin, and we turn to God with our whole heart, the Holy Spirit gives us the power to defend against these attacks and to change our lives.  The Holy Spirit acts through prayer.  Prayer is not a weapon, it is not a tool of our struggle; it is the struggle itself, in which we defend against passions and the devil by the Name of our God, strengthened by the Word of God.  Even the most ferocious demons and passions must capitulate before the power of God, Whom we invoke. 

We can use the story of Saint Theodore the Varangian as a parable. When Volodymyr, the prince of Old Novhorod, came to take the throne of Kyiv, he decided to assert his authority by a series of human sacrifices.  Specifically, he chose Christians to sacrifice, because Christians were threats to his authority on account of the fact that they did not worship the gods, from whom the authority of the prince was derived. Therefore, Volodymyr chose the son of Theodore the Varangian, John, to be a sacrifice to the gods. But, St. Theodore refused to hand over his son. He said, “I will not permit that my son be sacrificed to demons.” Therefore, Volodymyr and his boyars attacked the house of St. Theodore, and St. Theodore, armed with a sword, stood in the narrow doorway of his house, and held them off for a long time with fierce fighting. Finally, Volodymyr and the boyars had to cut the supports of the house, so that Theodore and his son John fell from the doorway onto the spears of Volodymyr’s soldiers. Thus, the holy martyrs died and ascended to heaven.    

The story of the Holy Martyrs Theodore and his son John shows us that we cannot compromise with the passions, but we have to fight them with the sword of the Word of God to the death if necessary.  Our example is the Lord’s temptation in the desert.  In temptations, we must oppose the devil by the authority of the Holy Spirit in order to destroy the false authority of Satan. Our first prayer should be for the infusion of the Holy Spirit, just as the Holy Gospel says: “Which of you, fathers, when your son asks for bread, will give him a stone? Or when he asks for a fish, instead of a fish, will give him a serpent? Or when he asks for an egg, will give him a scorpion? If you, who are evil, know how to give your children good things, how much more will the heavenly Father give the HOLY SPIRIT to those who ask Him!” The purpose of the Holy Spirit in our lives is to conform us to Christ, Who is the perfection of human nature. Therefore, we should pray for this with great desire. Two prayers are very offensive to God: the prayer that is without desire, and the prayer that is without trust. We have to pray with great desire and great confidence for the outpouring of the Holy Spirit in our lives, not only for us, but for the building up of the Holy Church.

МИ НЕ ХОЧЕМО ЖИТИ МІЖ ГРОБАМИ WE DO NOT WANT TO LIVE AMONG THE TOMBS

 

Святий Апостол Павло нагадує нам, що ми не потребуємо встановлювати свою праведність, бо праведність, яка показується у наших ділах є Христовою праведністю. Це дуже нелегка ідея для нас, щоб стати звичайними, тому що ми часто зосереджуємося на тому, як ми маємо робити, чесноти, в яких ми мусимо рости, грішні зви́чки, які ми мусимо знищити, і так далі. Але, поправді, ми повинні зосереджуватися на роботі Христа Ісуса у нас, щоб керувати нами до досконалости. Ми пізнаємо чесноти, яких не маємо, і ми молимося за них зі смиренністю, щоб приймати їх. Тож, практика чеснот в руках Божих. Треба співпрацювати з роботою Божою у нас. Тим способом, ми можемо пізнати ці наші добрі діла у житті, як дійсно Божі діла, але ми знаємо те, що істинно злі діла є нашими і приходять від нас. Ми не повинні пробувати, щоб встановлювати свою праведність, але, замість цього, ми приймаємо Його праведність на відповідь наших молитв так, як у Службі Божій Бог ситить нас. Наше єдине діло є тим, щоб наближатися і причащатися.

 

The holy Apostle Paul reminds us that we do not need to establish our own righteousness, since the righteousness, which show itself in our deeds is Christ's righteousness. This is a very difficult idea for us to get used to, because we often focus on what we have to do, the virtues that we must grow in, the sinful habits, which we must destroy, etc. But, in truth, we ought to focus on the work of Christ Jesus in us, to guide us to perfection. We recognize the virtues, which we do not have, and we pray for them in humility, in order to receive them. So, the practice of the virtues is in the hands of God. We need to cooperate with the work of God in us. In this way, we can recognize our good works in life, as truly God's works, but we know that in truth the evil deeds are ours and they come from us. We ought not to try to establish our own righteousness, but, instead of this, we accept His righteousness in answer to our prayers, just as, in the Divine Liturgy, God feeds us. Our only work is to approach and receive communion.

 

Просто, ми пізнаємо те, що добро у нас є від Бога, а зло є від нас. Це дуже відмінне від філософії цього світу, яке вірить у самозбільшування і самодосконалення. Ми відкидаємо обидва, тому що ми знаємо єдине джерело досконалости є Богом, і ця досконалість є доступною до нас у Христі. У Ньому є тільки дійсне життя так, як Святий Апостол Йоан Богослов каже- "У Ньому було життя, і життя було світлом людей." Світ тільки володіє гріхом і смертю. Якщо ми хочемо спасіння, ми мусимо довіряти у Бозі.  Святий Єфрем Сирійський уживає образ наготи́, щоб пояснити цю ідею. Він порівнює Господа з перлиною, і порівнює нас з водолазами, які вибирають перлину від устри́чної черепа́шки. У період Святого Єфрема, водолази мали бути нагими, і він використовує цей факт, щоб показати те, що ми не повинні бути злученими до світових і матеріальних речей прихильністю. Замість цього, ми мусимо бути нагими таких злучень, щоб скоро зануритися у таїнство Боже. Навіть більше, ми мусимо бути нагими самолюбства-- прихильністю до нашої волі. Цей гімн святого є таким гарним, що ми повинні тут цитувати його--

 

Го́лі люди занурилися, щоб брати Тебе, О Перлино! Не були царями, які положили Тебе перед людьми, а були цими нагими, які були образом бідних, рибалок і галилейців; бо зодягнені тіла не могли приближатися до Тебе; вони приблизилися, які були голими, як діти; вони погребли їхні тіла і зійшли до Тебе, і Ти побажав їх дуже щиро, і Ти їм допоміг тим, які полюбили Тебе.

 

Simply, we recognize that the good in us comes from God, but the evil comes from us. This is very different from the philosophy of the world, which believes in self-improvement and self-perfection. We reject both, because we know the one, only source of perfection-- God, and this perfection is accessible to us in Christ. In Him is the only true life, just as the Holy Apostle John the Theologian says, "In Him was life, and the life was the light of men." The world only possesses sin and death. If we want salvation, we must trust in God. Saint Ephraim the Syrian uses the image of nakedness to explain this idea. He compares the Lord to a pearl, and he compares us to divers, trying to take the pearl from its oyster shell. In the period of Saint Ephraim, divers had to be naked, and he uses this fact to show that we should not be attached to worldly and material things by affection. Instead of this, we must be naked of such attachments, in order to dive quickly into the mystery of God. Even more, we must be naked of self-love-- attachment to our own will. This hymn of the sae to quote it:

 

Naked men dove to take You, O Pearl! It was not kings, who placed You before men, but it was those naked ones, who were an image of the poor, the fishermen and the Galileans; for clothed bodies were not able to approach You; they approached You, who were naked like children; they buried their bodies and descended to You, and You desired them greatly, and You aided them, who loved You.

 

Сьогодні, Євангеліє нам каже, що біснуваті жили між гробами. Що означає "жити між гробами?" Символічно, щоб жити між гробами, це означає те, щоб бути прихильними до гріхів і померлих речей цього світу. Часто, матеріальні речі здаються реальними для нас, але ми мусимо пам'ятати, що навіть у думці сучасної науки, всі ці речі є здебільшого порожнім простором, і їхньою причиною вони є непостійними. Ми не хочемо положити наше довір'я у цьому, яке є порожнім простором і постійною зміною. Правдиво, речі цього світу є порівнюваними з гробами, тому що вони є есенціально мертвими. Ми не повинні дозволити те, в чому Сатана запевняє нас, щоб жити між гробами. Замість цього, ми повинні змінити наше життя, щоб довіряти Богу Живому, приймаючи Його праведність як шлях до спасіння.

 

Today, the Gospel tells us that the demon-possessed men lived among the tombs. What does it mean "to live among the tombs?" Symbolically, to live among the tombs means to be attached to the sins and dead things of this world. Often, material things seem real to us, but we must remember that even in the thinking of modern science, all these things are mostly empty space, and they are by nature impermanent. We do not want to place our confidence and trust in that which is empty space and constant flux. Truly, the things of this world are comparable to tombs, because they are essentially dead. We should not allow Satan to convince us to live among the tombs. Instead of this, we should change our lives to trust in the Living God, accepting His righteousness as the way to salvation.

 

У цій культурі, є дуже багато шляхів, щоб жити між гробами. Ми живемо між гробами, коли ми присвячуємо наше життя на нагромадженню грошей і майна, але ми також живемо між гробами, коли ми приймаємо ідеологію, яка є протилежною до правди. Для нас у цьому періоді, це є більшою небезпекою. Свята Церква навчає нас правди, і ми маємо обов'язок у вірі, щоб приймати це, що Вона навчає. Конформування нашої думки до думки Святої Церкви є конформуванням наших думок до розуму Христа Ісуса. Це дуже есенціальний щит проти брехні́ цієї культури, бо вона хоче запевняти нас про те, що всі шляхи наших предків були неправдивими і непросвіченими, і ми повинні захоплювати нові шляхи, які є чужими до нашої традиції й протилежними до Святого Письма. Тож, вона творить чужі гидо́ти, з якими минулі покоління б не згоджувалися. Ми повинні зупинити нездорову прихильність до інформації й новин. Ми не потребуємо постійно наслідувати передачу новин, щоб знати те, що світ росте більше і більше злий. Замість цього, ми можемо уживати цей час, щоб навчатися нашої віри-- щоб читати духовну літературу, ітд.

 

In this culture, there are many ways to live among the tombs. We live among the tombs, when we dedicate our life to the acquisition of money and property, but we also live among the tombs, when we accept an ideology, which is contrary to the truth. For us in this time, this the more serious danger. The Church teaches us the truth, and we have the obligation in faith to accept that, which she teaches. The conformity of our thought to the thought of the Church is conformity of our thoughts to the mind of Christ Jesus. This is an essential shield against the lies of this culture, since it always wants to convince us that all the ways of our ancestors were wrong and unenlightened, and that we should embrace new ways, which are foreign to our tradition and contrary to the Holy Scriptures. So, the culture creates strange abominations, which previous generations would not have countenanced. We should stop our unhealthy attachment to information and news. We do not need to constantly follow news' broadcasts to know that the world is waxing evil. Instead of this, we can use this time to learn about our faith, to read spiritual books, etc.

 

Ми хочемо відмінити те, щоб жити між гробами, і отже, ми маємо дуже просту спробу для наших діл і думок. З кожним ділом і кожною думкою, ми повинні запитати-- "Це облагороджує наш розум і наше серце, або ні?" Те, що не облагороджує наш розум, ми повинні відкидати. Цією простою спробою, ми співпрацюємо з Господом у роботі нашого спасіння, приймаючи Його праведність, замість того, щоб встановлювати свою праведність, і ми відмовляємося, щоб жити між гробами --між мертвими речами цієї культури.

 

We want to avoid living among the tombs, and therefore, we have a very simple test for our deeds and thoughts. With each deed and thought, we should ask ourselves: "Does this ennoble my mind and my heart, or not?" That, which does not ennoble our mind, we should reject. By this simple test, we cooperate with the Lord in the work of our salvation, accepting His righteousness, instead of establishing our own, and we refuse to live among the tombs-- the dead things of this culture.

 

LET US BE SAINTS: SELF-DENIAL AND PATIENCE IN OUR CHRISTIAN LIFE

 

The slaves of death and sin-- versus the slaves of righteousness-- What does it mean to be a slave of righteousness? First, perhaps we need to ask ourselves, "What is righteousness?" Righteousness is behaviour according to the standards of God, just as our Lord Jesus Christ told His disciples: "If you love me, keep my commandments." Before the coming of the Lord Jesus, the standards of God were expressed in the commandments of the Old Law, but even then, the essence of that law was perfect love of God and perfect love of neighbour. To have perfect love, we have to practice self-denial. Simply, self-denial means that we seek the good of others, before we seek our own good. We can achieve holiness, if we always take this for a rule of our behaviour.

 

Sometimes, to seek the good of others before we seek our own good means that we need to sacrifice our comfort, our time, and, in very grave occasions, our life, since we believe in the everlasting life of the Kingdom of God, which is the reward of those who practice self-denial in this world. Today, we celebrate the memory of all the saints of Rus', all the members of our Church, who pleased God from the days of Kyivan-Rus' until now. All these faithful members our Church are examples of self-denial, because self-denial is an essential part of life in faith, since in self-denial we recognize the presence of the virtues. For example, we recognize the definition of the virtue of patience, since the virtue of patience is willingness to endure suffering. Perhaps, we have many sufferings in life. Nevertheless, only if we are willing to endure these sufferings, are we patient.

 

The Church gives us all the saints as examples of patience, which is born of love. When we read the lives of the saints, we realize that perfect love of God and neighbour requires a great deal of patience, great willingness to suffer. For example, among the saints of Rus', the Church gives us the example of the great prince Michael of Chernihiv, who suffered imprisonment and then death for the sake of his people. The Church also gives us the story of the blessed priest-martyr Mykola Konrad, who on the 26th of June 1941, drove to a nearby village to help a sick woman, who needed to make her confession. At that time, the army of the Soviet Union was retreating and the environment was very dangerous. His family and parishioners begged Father Mykola to stay at home, but it is the duty of the priest to comfort the dying, and therefore, Father Mykola drove with his cantor Volodymyr Pryjma to the house of the sick woman. When he was returning to his home, officers of the NKVD met him in the forest. They tortured the priest and the cantor and killed them. This is a very beautiful example of patience. Father Mykola was willing to endure suffering for the sake of love.

  

Thus, what about us? Do we seek the good of others before we seek our own good? If no, we are far from the spirit of the saints of Rus'-Ukraine. Among us, today, the acclamation "Glory to the heroes" is very popular, and for good reasons, but we should remember that true heroes are those that practice self-denial for the sake of love of God and neighbour, and our heroes are only useful for us, if we follow the example of their self-denial. Glory to the saints of Rus'-Ukraine, past, present and future. May many people in this church be united with them to rejoice in the presence of God forever, and to inspire future generations with love of God and one another.

 

Текст і зображення: Господнє вчення як вода, що дає життя Text and Image: The Lord’s Teaching as Life-Giving Water

У нашій Церкві існує давня традиція пов’язувати письмовий текст із творами мистецтва. Ця традиція дуже часто збагачується дивовижним чином, оскільки зображення часто здатне зобразити набагато більше, ніж слова тексту можуть негайно передати. Читання Євангелія, яке ми маємо сьогодні на свято всіх святих Русі-України, взято з Євангелія від святого Матея. Це читання є початком Нагірної проповіді, великого дискурсу, який Господь Ісус проголосив із вершини гори своїм учням, що сиділи безпосередньо навколо Нього, і набагато більшою юрбо́ю на схилах нижче. Цей початок Нагірної проповіді часто називають «Блаженними» через вісім речей, які Господь Ісус визначає як «блаженні» (beatus, латиною) у цій частині дискурсу. Значення цих восьми́ тверджень дуже велике, як і значення всього дискурсу дуже велике. Дискурс встановлює Господа Ісуса як Нового Мойсея, який дає Новий Закон із вершини нової гори, подібно до того, як Бог дав Старий Закон Старому Мойсею на вершині гори Сінай. Вісім блаженних є основою цього Нового Закону, як і Десять Заповідей були основою та корінням Старого Закону. Ми повинні зауважити, що в деяких дуже важливих аспектах Новий Закон не схожий на Старий Закон. Новий Закон орієнтований на Царство Небесне, яке успадкують ті, хто його з любов’ю дотримується. Вісім блаженних - це сходинки сходів, що ведуть до Царства.

There is a long tradition in our Church of connecting written text with works of art. This tradition is very often enriching in surprising ways, since an image is frequently capable of depicting far more than the words of the text can immediately convey. The Gospel reading we have today for the feast of all the saints of Rus’-Ukraine is taken from the beginning of the Gospel According to Saint Matthew. This reading is the beginning of the Sermon on the Mount, the great discourse delivered by the Lord Jesus from the top of mountain to his disciples sitting immediately around Him and a much larger crowd on the slopes further down. This beginning of the Sermon on the Mount is frequently referred to as “the Beatitudes” because of the eight things that the Lord Jesus identifies as “blessed” (beatus, in Latin) in this part of the discourse. The significance of these eight statements is very great, just as the significance of the entire discourse is very great. The discourse establishes the Lord Jesus as the New Moses, Who is giving a New Law from the peak of a new mountain, just as God gave the Old Law to the Old Moses on the peak of Mount Sinai. The eight beatitudes are the basis of this New Law, just as the Ten Commandments were the basis and root of the Old Law. We should notice that in some very important ways the New Law is not like the Old Law. The New Law is oriented towards the Kingdom of Heaven, which those who observe it lovingly will inherit. The eight beatitudes are the rungs of a ladder that leads to the Kingdom.

Нам би добре було пов’язати це насичене читання з виразним образом. Звичайно, є багато зображень Нагірної проповіді, але дуже вражаючою є фреска, виконана Фра Анджеліко, яка зараз знаходиться у Музеї Сан-Марко у Флоренції. На ньому видно, як Господь Ісус сидів на вершині гори разом зі своїми дванадцятьма апостолами, що сиділи під Ним у колі. Решта натовпу знаходиться поза рамкою картини. Сама гора зображена у вигляді безплідної скелі, але лінії та тріщини в скелі скрізь натякають на дію, подібну до води. Сумарний ефект образу полягає в повідомленні про те, що Господнє вчення подібне до животворної води, яка витікає з Нього і збирається в басейні під Ним, навколо якого сидять Святі Апостоли. Потім накопичене вчення виливається від кожного з апостолів вниз і поза полем зору до решти світу внизу. Все це передається ко́нтурами скелі гори. На малюнку немає фактичної води.

We would do well to connect this rich reading with an expressive image. There are, of course, many images of the Sermon on the Mount, but one that is very striking is the fresco executed by Fra Angelico, now found in the Museo di San Marco in Florence. It shows the Lord Jesus seated atop the mountain with His twelve apostles seated below Him in a circle. The rest of the crowd is outside the frame of the picture. The mountain itself is depicted as a barren rock, but the lines and fissures in the rock everywhere suggest an action like water. The total effect of the image is to communicate that the Lord’s teaching is like life-giving water that flows forth from Him and collects in a pool below Him, around which the Holy Apostles sit. Then, the accumulated teaching pours forth from each of the apostles, down and out of the field of vision, towards the rest of the world below. All of this is conveyed by the contours of the rock of the mountain. There is no actual water in the picture.

Господнє вчення подібне до животворної води для наших душ. Це не схоже на Старий Закон, який служив лише для засудження гріха, виявляючи праведність Бога. Господнє вчення відкриває Царство Небесне всім, хто його успадкує. Весь моральний зміст цього вчення міститься у восьми твердженнях, які ми маємо на початку Господньої дискурси. Тому для нас критично важливо екзаменувати себе по кожному з цих пунктів. Якщо ми дотримуємося цих статутів Господа Ісуса, то Царство Небесне належить нам, але ми виявимо, що завжди є місце для зростання. Незважаючи на те, що ми можемо бути «блаженними» в якійсь одній із цих ідей, ми завжди можемо стати і повинні стати блаженнішими не лише в цій одній ідеї, а й у всіх.

The Lord’s teaching is like life-giving water for our souls. It is not like the Old Law, which served only to condemn sin, revealing the righteousness of God. The Lord’s teaching opens the Kingdom of Heaven to all who will inherit it. The entire moral content of that teaching is contained in the eight statements, which we have at the beginning of the Lord’s discourse. Therefore, it is critical for us to examine ourselves on each of these points. If we are observing these statutes of the Lord Jesus, then the Kingdom of Heaven belongs to us, but we will find that there is always room for growth. Even though we may be “blessed” in some one of these areas, we can always become, and should become, more blessed, not just in that one area, but in all.

Крім того, так само, як ми бачимо в каналах і тріщинах скелі, зображені Фра Анджеліко, Господнє вчення, що дає життя, повинно збиратися в нас, ніби в басейні, повністю наповнюючи нас і змінюючи. Тоді воно повинно виливатися з нас на оточуючих. Нехай розглянемо сорти поведінки, які повинні бути відомі серед нас як послідовники цього позитивного Нового Закону. Повинна бути бідність духу (просте життя, яке довіряє Богу); повинні бути тра́ур через наші минулі гріхи, чистота серця, бажання зму́сити мир навколо нас у всіх наших завданнях і стосунках, лагідність (чеснота за допомогою якої ми приймаємо всі наші обставини як волю Божу), справжній голод і спрага святості Бога, щоб стати присутнім у нашому житті, і мужність перед переслідуванням за ім'я Христа. Все це є аспектами нашого християнського життя, на якому ми повинні екзаменувати себе. Прогресуючи в них, ми наближаємось до Царства Небесного, за словами самого Господа, ми робимо Царство Небесне повніше присутнім у нашому житті та обставинах, і залучаємо інших до Царства завдяки нашій вірі.

Furthermore, just as we see in the channels and fissures of the rock depicted by Fra Angelico, the Lord’s life-giving teaching should collect in us, as if in a pool, fully imbuing us and changing us. Then, it should pour forth from us to those around us. Let’s review the kinds of behaviors that should be known among us as followers of this positive New Law. There should be poverty of spirit (a simple life that trusts in God), there should be mourning on account of our past sins, purity of heart, a desire to make peace dwell around us in all our tasks and relationships, meekness (the virtue by which we accept all our circumstances as the will of God), a true hunger and thirst for the holiness of God to become present in our life, and courage in the face of persecution for the name of Christ. All of these things are aspects of our Christian life, upon which we should examine ourselves. As we progress in them, we draw closer to the Kingdom of Heaven, according to the words of the Lord Himself, we make the Kingdom of Heaven more fully present in our life and circumstances, and we attract others to the Kingdom through our faith.  

CONFORMED TO HIM, WHO LIVES IN PERFECT FREEDOM

Today, the Gospel reading is about anxiety, since here the Lord condemned anxiety, but exalted trust in God as an example.  Naturally, our example in our life of trust is our Lord Jesus Christ Himself, because He gives us a faithful model on every page of the Gospel. Not only did He advise absolute trust in the Father’s plan, but He also lived this trust even unto the death on the cross.  Complete trust in the Father and His compassionate designs in our life is a frequent theme of the Lord’s parables and sermons.  First, let us examine the parables. Through the parables, the Lord teaches us that we must believe in the goodness of God; specifically, we must believe that God is better than we are. For example, He describes the Good Shepherd, leaving ninety-nine sheep in the wilderness, in order to seek the one, lost sheep, and then He describes the woman, who, although she has nine coins, she spends the whole day sweeping the house, until she finds the one, lost coin. Similarly, He speaks concerning the Good Shepherd, Who cares for the sheep with a care that extends even to death. Then, also, He describes God’s response to perseverance in prayer, when He compares God to the man, who gives his children good things (he gives bread, instead of a stone, and an egg, instead of a viper), and also He compares God to the unjust judge, who becomes so wearied on account of the petition of the old widow.

Trust in God is the theme to which the Lord refers, when He says: “the lamp of the body is the eye. If your eye is sound, your body will be filled with light.” The Lord speaks about perspective on the world, when He uses the word “eye.” We have to have the proper perception of the world, in order to understand the plan of God and our place in it. There are two different ways to conduct ourselves in the world: to trust in ourselves, or to trust in God. This is a major theme of the Gospel—God is worthy of our trust; our life proceeds according to His plan, and His plan is compassionate to us. Nevertheless, our meditation on Sacred Scripture and our practice of prayer show us the appropriate perspective, namely, God created His plan for His glory, not ours. For this reason, the rule in our prayer books makes sense, since it directs us, in the morning, to go first before the holy icons to pray the Prayer of Jesus: “Lord Jesus Christ, Son of God, have mercy on me, a sinner.” When we go before the icons at the beginning of the day, we remember that proper perspective—the world and the plan of God are about God’s glory, not about us. Let us consider the incorrect perspective, which would establish in our minds, if we first went before the mirror, since thus the mirror would become our icon, just as our trust and the meaning of the world and the plan of creation would be in ourselves.

This theme was very important for the Lord Jesus personally, since He inherited this emphasis from His ancestor King David.  Indeed, the Psalms of David were the cornerstone of His life in prayer, because all of these songs focus on trust in God, especially during periods of great stress. In the psalms, we can pray with the very same words, which the Lord Jesus prayed during His earthly life. By this practice, we become conformed to the Lord in our thoughts, just as, by the holy Mysteries, we become conformed to Him in our souls. For we, who mystically become children of God through life-giving Mysteries (Baptism, the Eucharist, etc.), need to become conformed to Him in our thoughts.

We Christians constantly talk about conformity and freedom. How can we broach these subjects, which seem so contrary? In this world, conformity is indeed contrary to freedom, but in Christianity, these ideas are two sides of the same coin, since our conformity is to the Him, Who lives in the complete freedom of the will of the Father. For, only the Lord Jesus is not bound by death, and through conformity to Him, we also become unbound by death in Him.  Freedom from death is complete freedom, because life without death is life with fear—in other words, the life of perfect love.

We need to have a correct perspective, namely, our life has to be full of splendourous confidence in God, so that we can see the world in the way God intended. The healthy perspective is the mind of Christ Jesus, to Whom we try to conform ourselves. To be conformed to Christ is perfect freedom.

Метафори Божого піклування про нас: їх значення та обмеження Metaphors of God's Care for Us: Their Value and Limitations

Сьогодні, у читанні Євангелія, Господь закликає нас жити в повній залежності від Бога у всьому. Сказавши це, Він повторює довгу біблійну традицію, в якій Бог Ізраїля знову і знову виявляє різними способами свою категоричну ненависть до людської самопомочі. Бог, представлений у Старому Завіті, є тим самим, Якого Господь Ісус викладає в цій проповіді. Він є Богом, Котрий не просто дає Своєму народові достатність, але Він йде набагато далі. Прикладами, які Він наводить із власної надзвичайної щедрості, є небесні птахи́ та польова трава.

Today, in the Gospel reading, the Lord exhorts us to live in total reliance upon God for everything. When He says this, He is reiterating the long Biblical tradition in which, again and again, the God of Israel shows, in many different ways, His categorical hatred for human self-reliance. The God that is presented in the Old Testament is the same one that the Lord Jesus expounds in this sermon. He is a God, Who does not merely give His people sufficiency but goes well beyond. The examples that He gives of His own extraordinary largesse are the birds of the sky and the grass of the field.

Господь Ісус у своїй проповіді стосовно спасіння завжди звертається до аспектів загальнолюдського досвіду. Це так, тому що Він прагне залучити до себе всіх людей, але, тим більше, Він має справу з людьми так, ніби кожна з них єдина. Його стосунки з кожним із нас такі самі, як і стосунки з нашим предком Адамом, першою людиною. Кожен з нас є для Нього «адамом,« червоноземною істотою », яку Він створив спочатку. Це має чіткий сенс, адже, хоча ми отримуємо своє тіло від батьків, згідно із законами природного породження, кожна людська душа спеціально створена Богом так само, як Адам. Чому ми спостерігаємо сімейні риси тоді на духовному / психологічному рівні? Тому що Бог створює душу, яка підходить для тіла.

The Lord Jesus always appeals to aspects of universal human experience in His preaching concerning salvation. This is the case, because He is seeking to draw all people to Himself, but, even more, He deals with human beings as if each of them was the only one. His relationship to each one of us is the same as His relationship to our ancestor Adam, the first man. Each of us is, for Him, the 'adam, "the red-earth creature," whom He created in the beginning. This makes clear sense, because, even though we receive our bodies from our parents, according to the laws of natural generation, every human soul is specially created by God just like Adam. Why is it that we observe family traits then on the spiritual/psychological level? Because God creates a soul that is suited to the body.

Ми щодня нагадуємо про ці особливі стосунки, які ми маємо з Богом, у своєму житті християн. Наприклад, щоразу, коли Церква молиться до святих отців-подвижників, ми говоримо: "У тобі, Отче, вірно збереглося те, що в первообразі! Взявши бо хрест, пішов ти за Христом і ділом навчав гордувати тілом, бо воно минуще, а дбати про душу, єство безсмертне. Тому й радіє з ангелами, преподобний Отче, дух твій".

We have daily reminders of this special relationship, which we have with God, in our life as Christians. For example, whenever the Church prays to the holy ascetic fathers and mothers, we say: "The divine image was faithfully preserved in you, O Father, for taking up the cross you followed Christ. By your deeds you have taught us to see beyond flesh, which passes away, and to care for the soul, a thing immortal. And so, O venerable father, your spirit rejoices with the angels."

Оскільки Бог нас спеціально створив, ми, в свою чергу, по-особливому належимо до Бога. Відносини Бога до нас такі, ніби ми єдина людина. Ми зобов’язані мати стосунки з Ним, які визнають, що Він єдиний Бог і Творець. Як показує тропар вище, наявність такого роду виключних стосунків з єдиним Богом і Отцем робить нас родичами ангелів.

Because God has specially created us, we, in turn, belong in a special way to God. God's relationship to us is as if we were the only human being. Our obligation is to have a relationship with Him that recognizes that He is the only God and Creator. As the tropar above shows, having this kind of exclusive relationship with the only God and Father makes us the kin of the angels.

Подібно до того, як ангели є простими створіннями, ми теж стаємо простими, коли знаходимося в правильних стосунках з Богом. Ми бідніємо духом: бідні, бо маємо лише одну річ, але безмежно багаті тим, що нашим єдиним надбанням є Бог. У такому стані, навіть якщо ми помремо, Бог влаштував для нас Свої величі у вигляді спадку у Царстві Небесному.  Іншими словами, польова трава та небесні птахи - це образи та метафори Божого піклування про нас. Проте, як і всі метафори, вони мають великі обмеження. Приклади польової трави та небесних птахів не свідчать про те, що Бог одягне нас у велику ви́тонченість і навіть те, що Він рясно нас нагоду́є. Щедрість Бога до нас - це перш за все Царство Небесне. Насправді, Він міг би позбавити нас усього іншого, щоб ми бажали Його та Його Царства. Тоді Він щедро дасть це.

Just as the angels are simple creatures, we become simple too when we stand in the right relationship with God. We become poor in spirit: poor, because we have only One Thing, but infinitely rich in that our one possession is God. In this state, even if we die, God has settled on us His largess in the form of inheritance in the Kingdom of Heaven. In other words, the grass of the field and the birds of the sky are images and metaphors of God's care for us. Yet, like all metaphors, they have great limitations. The examples of the grass of the field and the birds of the sky do not demonstrate that God will clothe us in great elegance, nor even that He will feed us abundantly. The largess of God towards us is first of all the Kingdom of Heaven. In fact, He might well deprive us of everything else, so that we desire Him and His Kingdom. Then, He will generously provide it. 

Всезнаючий Бог знає Своїх створінь зсередини та зо́вні. Він знає, що людині потрібен, зрештою, Сам Бог безпосередньо, без посередництва. Все наше існування було б колосальною втратою часу, якби ми не пізна́ли і не полюбили Бога, бо Він створив нас для Себе.

The All-Knowing God knows His own creatures inside and out. He knows that what the human being needs is, ultimately, God Himself, directly, without mediation. Our entire existence would have been a colossal waste of time if we do not come to know and love God, because He made us for Himself.

Наша траєкторія в цьому житті завжди повинна бути спрямована на більші знання та любов до Бога. Щоб досягти цього, нам слід дотримуватися правила молитви. Виписати наше правило молитви корисно. Воно повинно містити час молитви вранці, коли ми можемо пропонувати свій день Богові, принаймні півгодини молитви в певний момент дня, принаймні півгодини читання та час молитви ввечері перед нашим часом спати. Все, про що я згадав вище, загалом становить приблизно півтори́ години. Це правда, що для деяких це правило молитви може бути надто важким, але ми завжди повинні бути обережними, оцінюючи кількість часу, який ми витрачаємо на розваги.

Our trajectory in this life always has to be towards greater knowledge and love of God. To achieve this, we should commit to a rule of prayer. Writing out our rule of prayer is helpful. It should contain a time of prayer in the morning, in which we can offer our day to God, at least a half an hour of prayer at some point during the day, at least a half an hour of reading, and a time of prayer in the evening before we go to bed. Everything that I have mentioned above amounts to about an hour and a half in total. It is true that for some this rule of prayer may be too heavy, but we must always be careful that we evaluate the amount of time that we spend on entertainment. 

 

THE CALL OF THE HOLY APOSTLES: THE TRUE NATURE OF PROPHECY

 The story of the calling of the first apostles gives us an example of faith. We recall the importance of the virtue of faith, because it is the first of the theological virtues, and it is the key to the others (hope and charity), since it is not possible to hope in something or to love something, which we do not know. First of all, we must know a thing. Then, we can hope in it and love it. Thus, we see the central position of faith in the spiritual life, because faith is a way of knowing, since through this virtue we assent to all the truths that God has revealed. Therefore, we see that the virtue of faith truly has two parts. The first part is this assent to the truths that God has revealed, and the second part is practical, because, on account of this assent, we trust God to order everything to our good. Then, we witness the birth of the virtue of hope in us, when, trusting God in everything, we expect to receive all the things that He has promised, just as we express in the creed: “I expect the resurrection of the dead, and the life of the world to come.”

The holy Apostles are an example of faith, because they leave their old life to accept the invitation of the Lord Jesus. Through this invitation, they become fishermen of people, seeking to enclose all men in the net of the Holy Gospel.  In this same way, when we were baptized into Christ, we left our old life not only of sin and death, but also of interest in and attachment to worldly things.  So, the Christian learns to recognize the will of the Lord, as the basis and source of all his circumstances.  In this way, each one of us becomes a prophet, just as King David was, when he, pointing to the tribulations and adversities of Israel, said, “this change was wrought by the hand of the Most High.”

Truly, this verse from the seventy-sixth psalm is a very useful measure for our thoughts and intentions, since it includes the clear essence of prophecy.  If we truly are prophets in Christ, then we need the understanding to recognize all circumstances, joys and troubles, as the compassionate expressions of God’s will.  We need to point to each part of our life and say, “This change has been wrought by the hand of the Most High.” So, we will find joy in all circumstances, even in troubles, not because we like sorrow and suffering, but because we love God, Who desired them for His own compassionate reasons. Having this vantage point on our own life, we are able to help others too, guiding them to acceptance of God’s loving plans.

Through the mystery of Baptism, the Christian becomes conformed to Christ Jesus, and, therefore, he becomes a priest, a prophet and a king.  The Holy Apostles, when they accepted the invitation of the Lord Jesus, immediately began to follow this path to the fullness of prophecy, since they began to receive a new perspective on the world—a perspective according to the plan of God, not according to the opinions of men.  In the end, they learned that the greatest misfortune was truly the greatest grace, when they witnessed the suffering, crucifixion and death of their Master. Only in the light of the resurrection were they able to proclaim in the same spirit as the Prophet King David, “This change was wrought by the hand of the Most High.”

How different are the ways of our Lord, the True God, from the ways of the pagan false gods! Never does He rule through coercion, since He very gently cares for the human race, because the human being is His image. The human person has value in him or herself.  He revealed that He does not desire the death of the sinner, but that the sinner turn to Him and live. Just as the Lord Jesus says to us: “I came that they might have life, and have it more abundantly.” The compassion of the Lord, the True God is apparent even in the period of the Old Testament, when He saved the sinners of the city of Nineveh, explaining to the Prophet Jonah: “You are sorrowful on account of the gourd plant that grew up beside you, but that you did not grow, --that sprang up in a single night, and in a single night perished. But should I not have compassion on Nineveh, the great city, in which live a hundred and twelve thousand souls, who cannot distinguish their right hands from their left?” The Prophet Jonah thought that the concept of prophecy included vengeance on his enemies, but, believing that, he betrayed the true, pure nature of prophecy. Prophecy is the interpreter of human history, because it teaches us that “all things work together unto good for those, who love God.”

When we follow the example of the Holy Apostles, accepting the invitation of our Lord Jesus Christ to new life in Him, we become prophets, not foretelling the future—we do not have a crystal ball—we do not read palms—no, we have the true gift of prophecy, the ability to recognize God’s will, compassionately working in all things unto good.

Покликання апостолів, наше покликання The Apostles' Vocation, Our Vocation

Сьогодні, в Євангелії ми маємо можливість спостерігати обставини божественного покликання перших чотирьох членів колегії святих апостолів. Їх називає Ісус Христос із конкретною місією стати «рибалками людей». Це означає, що вони повинні залишити своє старе рибальське життя, шукаючи свого повсякденного хліба завдяки труду збору "плодів" моря, і замість цього працюватимуть на небесне Царство, впевнені, що якщо вони будуть шукати небесного Царства, то все інше необхідне для них буде надано.

Today, in the Gospel, we have the opportunity to observe the circumstances of the divine vocation of the first four members of the college of the Holy Apostles. They are called by Jesus Christ with the specific mission of becoming "fishers of men." This means that they are to give up their old lives as fishermen, seeking their daily bread from the labor of harvesting the "fruits" of the sea, and work instead for the heavenly Kingdom, confident that if they seek the heavenly Kingdom, everything else that is necessary will be provided for them.

Як ми спостерігали минулого тижня, у контексті Божественної Літургії, Великий Вхід є моментом вирішення. Коли Господь містично входить у смерть, щоб своєчасно відкрити воскресіння. Ми задали собі питання: "чи готові ми йти за Ним у цій подорожі? Чи готові ми вступити з Ним у страждання та смерть, щоб і ми могли взяти участь у воскресінні?" У цьому конкретному місці в Божественній Літургії нам відкривається божественне покликання святих апостолів, але ми також можемо бачити, що це покликання, в якому ми також беремо участь.

As we were observing last week, in the context of the Divine Liturgy, the Great Entrance is a commitment moment. When the Lord mystically goes down into death to reveal, in due time, the resurrection. We asked the question of ourselves, "are we ready to follow Him on that journey? Are we ready to enter with Him into suffering and death, so that we too can share in the resurrection?" In that particular place in the Divine Liturgy, the divine vocation of the Holy Apostles is revealed to us, but we can also see that it is a vocation that we share in as well.

Великий Вхід - це момент вирішення, але скільки інших моментів вирішення ми маємо у своєму житті, коли ми маємо можливість відповісти на покликання Бога у повноті милосердя, досконалої любові до Бога та ближнього, яке є нашим кінцевим покликанням як спадкоємців Царства Небесного? Скільки таких моментів? Стільки моментів, скільки ми маємо в житті. Кожен момент - це момент вирішення, бо в кожен окремий момент ми можемо виконувати Волю Божу, обов'язок теперішньої миті, або нехтувати нею і виконувати власну волю. Виконання обов'язку теперішнього моменту означає співпрацю з Божою благодаттю. Виконувати власну волю означає протистояти Його благодаті.

The Great Entrance is a commitment moment, but how many other commitment moments do we have in our lives in which we have the opportunity to respond to the vocation of God to the fullness of charity, perfect love of God and neighbor, which is our ultimate vocation as inheritors of the Kingdom of Heaven? How many such moments are there? As many moments as we have in life. Each and every moment is a commitment moment, for in each individual moment, we can do the Will of God, the duty of the present moment, or neglect it and do our own will. Doing the duty of the present moment means cooperating with the grace of God. Doing our own will means resisting His grace.

Якщо ми вирішимо співпрацювати з благодаттю і виконувати волю Божу в даний момент, ми можемо розраховувати на дуже жорстку опозицію світу. Світ буде проти нас усіляко, щоб зупинити нас, оскільки наша резолюція ставить під загрозу владу наших пристрастей над нами. Демони і наші пристрасті будуть, як армія, пробувати покласти край нашій співпраці з Божою благодаттю. Неминуче, якщо ми продовжуватимемо робити свої добрі рішення, ми будемо потроху і поступово спускатися у болісну смерть для себе, справді беручи участь у Христовому зісходженні на страждання та смерть.

If we decide to cooperate with grace and do the will of God in the present moment, we can count on the very stringent opposition of the world. The world will come against us in every way it can to stop us, because our resolution jeopardizes our passions' power over us. The demons and our passions will array themselves like an army to try to put an end to our cooperation with the grace of God. Inevitably, if we continue in our good resolutions, we will descend by little and little into a painful death to ourselves, truly sharing in Christ's descent into suffering and death.

Знаєте, згідно з вказівками нашого Уставу, після Великого входу на Божественну Літургію, двері та завіса іконостасу негайно закриваються. Після покладання Господа Ісуса в гробницю, гробницю запечатують. Надії на землю немає. Зрештою, це смерть. Смерть наших пристрастей, смерть нашої власної волі перед волею Божою - насправді смерть. Це болісна відмова. Інакше бути не може.

You know, according to the directions of the Typikon, after the Great Entrance of the Divine Liturgy, the doors and the curtain of the iconostas are immediately closed. After laying the Lord Jesus in the tomb, the tomb is sealed. There's no earthly hope. It is, after all, death. The death of our passions, the death of our own will in preference to the will of God is death indeed. It is a painful abjection. It cannot be otherwise.

Тим не менше, наша Літургія містить дивне дияконське проголошення "Двері! Двері! У премудрості, будьмо уважні!" Практична причина цього проголошення зникла в тумані часу. Первоначальною метою диякона закликати ці слова було подати сигнал піддияконам зачини́ти двері храму, щоб непосвячені не мали змоги спостерігати святкування Божественних Таїнств. Оголошення було збережено в нашій службі, оскільки воно набуло нового, містичного значення. Диякон застерігає нас берегти двері нашого розуму і серця. Які двері нашого розуму та серця? Наші почуття. Для того, щоб наслідувати Христа, ми покликані берегти наші почуття від усього, що могло б призвести до їх негідного використання. Спокуси, будь то гнів чи задоволення, все починається з почуттів.

Nevertheless, our Liturgy contains the curious diaconal acclamation "the doors! The doors! In wisdom, let us be attentive!" The practical reason for this acclamation has disappeared into the mists of time. The deacon's original purpose of calling out these words was to signal the subdeacons to close the doors of the temple, so that the uninitiated would not be able to observe the celebration of the Divine Mysteries. The acclamation was retained in our service, because it gained a new, mystical meaning. The deacon is warning us to guard the doors of our mind and heart. What are the doors of our minds and hearts? Our senses. In order to follow Christ, we are called to guard our senses against everything that would lead to their unbecoming use. Temptations, whether to anger or to pleasure, all begin in the senses.

Таким чином, охороняючи свої почуття тверезістю, спускаючись разом із Христом у покірність смерті собі (але до життя за волею Божою), ми виявляємо, що радість нам повертається в обіцянці Царства. На слова: "двері! Двері!" завіса знову розкривається. Ми можемо зазирну́ти за межі страждань цього світу і досягти передчуття Царства Божого. Це передчуття надає́ться нам через істини нашої Святої Віри. Після того, як ми чуємо попередження диякона, щоб ми захищали свої почуття від спокус, які є навколо нас у цьому світі, ми співаємо Нікео-Константинопольське Символ Віри. Коли співається Символ Віри, священик розмахує великий покрівець, воздух, перед своїм обличчям, як нагадування про те, що в цьому світі ми ходимо вірою, а не зором. Ким би не був священик, коли він помер, єпископ, перед тим як закрити труну священика, наллє олію на його обличчя, а потім покладе той самий воздух на його обличчя, що означає, що він зараз перейшов на інший бік завіси.

Thus, guarding our senses with sobriety, descending with Christ into the abjection of death to ourselves (but to life in the will of God), we find that joy is restored to us in the promise of the Kingdom. At the words, "the doors! The doors!" the curtain is drawn open again. We are able to look past the sufferings of this world and achieve a foretaste of the Kingdom of God. This foretaste is provided to us through the truths of our Holy Faith. After we hear the deacon's warning for us to guard our senses against the temptations that are all around us in this world, we sing the Nicaeo-Constantinopolitan Creed. The priest, as the Creed is being sung, waves the large veil, the vozdukh in front of his face as a reminder that, in this world, we walk by faith, not by sight. Whoever the priest may be, when he is dead, the bishop, before closing the priest's casket, will pour oil on his face and then place the same vozdukh on his face, signifying that he has now passed over to the other side of the veil.

Наше покликання - ходити вірою, а не зором. Вірою ми йдемо за Христом у страждання і смерть, а через віру ми бачимо кінець страждань і смерті у воскресінні Господа. На жаль, наша природа завжди намагається втекти́ від страждань, але страждання, перенесені з любов’ю, є єдиним шляхом вперед у Христі.

Our vocation is to walk by faith, not by sight. By faith, we follow Christ into suffering and death, and by faith we see the end of suffering and death in the Lord's resurrection. Unfortunately, our nature always tries to flee suffering, but suffering lovingly endured is the only way forward in Christ.