The Meaning and Importance of Names

 

According to the Biblical Worldview, the Name Contains the Essence of a Thing

According to the Biblical worldview of the ancient world, the name of a thing contained its essence. Therefore, to know the name of a thing was to have power over it. To be able to name a thing was to have the essential understanding of it. Having learned the name of a thing, its use was not too far away.

This is fundamentally the way that names were understood by the early Church, particularly by those authors that we describe as "the Fathers of the Church." As a result, when we look to the Fathers for interpretation of the epistle reading, which we had today from the Acts of the Holy Apostles, we find that the Fathers agree that it is no gratuitous detail that Saint Luke (the author of the Acts) gives the name of the woman Peter raised from the dead AND also interprets that name. St. Luke tells us her name was Tabitha, which means "a gazelle or young deer." Thus, the name is given first in Syriac, then in its Greek form (Dorcas).

When Saint John Chrysostom and Saint Bede the Venerable see Saint Luke record the details of the story in this way, the see in those details things of great significance. It is through the name and the description of the deeds of the individual, they point out, that Saint Luke is holding Tabitha (Dorcas) up as a model of emulation.

The Significance of Tabitha (Gazelle or Fallow Deer)

Chrysostom and Bede immediately begin to reflect upon the nature of the animal that is described by the Syriac word tabitha. Tabitha is an herbivore that, for its own safety, on account of fear of predators, dwells in the mountains. Chrysostom and Bede look to this detail for a description of the conduct of all the saints. The saints, those who are truly in Christ, are to be peaceable and unwarlike, doing injury to none. They are to be like the herbivores of the animal kingdom. Chrysostom points out that it is sometimes the case that a dangerous snake can be killed by a stag's antlers, but a fallow deer is completely helpless, with no other recourse from predators but flight.

In addition to this consideration, the fallow deer is also a model for the saints in that she, first of all, must dwell in the mountains, so as to avoid predators. In just the same way, the saints must keep their minds on the things of Heaven, on the Kingdom that is above, in order to avoid dangerous falls among the spiritual predators of this world. This way of reasoning was very familiar to the Fathers of Church. In the well-known communion prayer authored by Saint Symeon Metaphrastes the Logothete, the saint excuses himself for approaching Holy Communion (even though he considers himself unworthy). He says that, despite his unworthiness, he is receiving communion in the Body an Blood of the Lord, so that the Enemy will not find him vulnerable, having long absented himself from Holy Communion. As he puts it, "lest I should fall prey to the intangible wolf."

Yes, the fallow deer must live in the mountains, the saint of God must live with his thoughts on the things above in the Heavenly Kingdom. Nevertheless, the fallow deer must be constantly aware of potential threats. For the saint, of whom the fallow deer is a symbol, these threats come from thoughts. It is largely the life we live in our thoughts, which determines our salvation or our damnation. We must strive to be constantly aware of potential threats that come to us from our thoughts. 

The Community Also Bears Witness What Kind of a Person Tabitha Was

When Peter arrives in Joppa, the Christian widows of the town come to him weeping, telling him about the recently departed Tabitha, and showing him various tokens, which stand as evidences of her good works. When she was still alive, it is clear by implication, she was very much one in solidarity with this group of holy women. They are now intercessors for her before the Lord and His holy apostle. We should notice that there is no distinction in this depiction between the prayers and good works of the departed Tabitha. She was an intercessor entire by prayer and by deed, just as her friends are now interceding for her.

Tabitha was indeed the fallow deer, with her mind on the things above in the Heavenly Kingdom, yet she was also constantly attentive to potential threats from the spiritual carnivores, the malevolent evil spirits that seek our destruction in this world. In addition, she lived her life for others, both by prayer and good works. Apparently, she was a gifted seamstress, and she used her gifts in the service of others.

Indeed, what amazing things the Fathers have found in the details of this story! Through their interpretations, Chrysostom and Bede have given us, in Tabitha, an model of the Christian life worthy of emulation. This model contains for us various imperatives. First of all, as people who truly believe that Christ has risen from the dead, we must strive to meditate from day to day upon the things above in the Heavenly Kingdom, reading and meditating on the words of Holy Scripture. Second, however, we must be constantly aware of what is going on in our thoughts, so that we are not subtly and gradually enticed to evil. We must cast aside every evil thought that we become aware of, either outright, or by substituting the evil thought for one, which is good. Lastly, we must live for others by prayer and deed, with gladness and joy, full of confidence in the life that we share in Christ. 

Постійний гріх і заступницька молитва Inveterate Sin and Intercessory Prayer

 

Історії двох паралітиків - уроки паралельних читань євангелії
The Stories of Two Paralytics– Lessons from Parallel Gospel Readings

Можливо, ми помі́тили, що ще де́кілька тижнів тому євангельське читання з Євангелія від святого Марка також стосувалось історії паралітика. Згадаймо історію. На початку свого служіння в Галилеї Ісус оселяється в Капернаумі. Люди цього міста настільки тягнуться до Нього через Його дивовижні чудеса і мудре вчення, що вони товпляться до дому, де Він перебуває, щоб почути Його проповідь. Прибувають четверо чоловіків, які несуть паралітика на носилках. Через натовп вони не можуть потрапити в дім, щоб представити паралітика Господу Ісусу. Отже, вони піднімаються на дах, розбирають дах над тим місцем, де сидить Господь Ісус, і опускають паралізованого через отвір на даху.

Perhaps we have noticed that back a few weeks ago, the Gospel reading from the Gospel According to Saint Mark was also concerned with the story of a paralytic. Let us recall the story. Jesus, early in His Galilean ministry, goes to settle in Capernaum. The people of that town are so drawn to Him, because of His astounding miracles and wise teaching, that they crowd into the house where He is staying in order to hear Him preach. Four men arrive, carrying a paralytic on a stretcher. Because of the crowd, they cannot get into the house, in order to present the paralytic to the Lord Jesus. So, they climb up on the roof, take apart the roof over the place where the Lord Jesus is sitting, and lower the paralyzed man down through the hole in the roof.

Ця історія ілюструє важливість заступницької молитви. Чотири чоловіки, які несуть носилки, є заступниками від імені паралізованого. Господь вирішує вилікувати паралітика саме завдяки їхній вірі, явно виявленій у їхніх діях.

This story illustrates the importance of intercessory prayer. The four men who are bearing the stretcher are intercessors on behalf of the paralyzed man. It is on account of their faith, plainly displayed in their deeds, that the Lord determines to cure the paralytic.

Ця історія дуже помітно контрастує з читанням Євангелія, яке ми маємо сьогодні з Євангелія від Святого Йоана. Дійсно, сьогоднішня історія про паралітика відрізняється дуже відсутністю таких заступників. Паралізований чоловік, який лежить біля басейну овець в Єрусалимі, в основному покинутий усіма. Як він розповідає, чудотворна вода басейну овець для нього марна, тому що, коли ангел Господній сходить, щоб перемішати воду (щоб надати їй цілющу благодать), лише перший, хто увійшов, виліковується від своєї немочі. Паралізований чоловік ніколи не міг першим увійти до басейну овець через свій параліч.

This story stands in very marked contrast with the Gospel reading, which we have today from the Gospel According to Saint John. Indeed, today's story concerning a paralytic is notable for its very lack of such intercessors. The paralyzed man, lying at the Sheep Pool in Jerusalem, is basically abandoned by all. As he tells it, the miraculous water of the Sheep Pool is useless to him, because, when the angel of the Lord descends to stir the water (to impart healing grace to it), only the first to enter is cured of his infirmity. The paralyzed man couldn't ever be first to enter the Sheep Pool on account of his paralysis.

Важливість заступницької молитви - Світова спадна спіраль - це завдяки нам
The Importance of Intercessory Prayer– The World's Downward Spiral is Because of Us

Паралелі між цими двома читаннями є гарним нагадуванням нам про важливість заступницької молитви. Тут ми бачимо суворий урок про те, що наші молитви повинні бути за інших, перш ніж вони для себе. Великий Отець Церкви, святий Амвросій Медіоланський, на початку свого життя християнином вирішив, що ніколи не буде молитися за себе, бо він бачив таку велику потребу серед свого народу, навколо нього. "Я буду турбуватися про те, щоб молитися за інших. Я залишаю іншим молитися за мене". Звичайно, це не правило поведінки для всіх християн. У нас є багато законних причин звертатися з проханням до Бога від свого імені. Однак ми не повинні забувати про наш величезний обов'язок як Тіла Христового молитися і молитися з вірою за інших, не тільки тих, кого ми знаємо, але навіть поза нашим найближчим оточенням.

The parallels between these two readings is a good reminder to us concerning the importance of intercessory prayer. We see here a stark lesson that our prayers need to be for others, before they are for themselves. The great Father of the Church, Saint Ambrose of Milan, resolved at the beginning of his life as a Christian that he would never pray for himself, because he saw such great need among his people, all around him. "I will concern myself only to pray for others. I leave it to others to pray for me." Naturally, this is not a rule of conduct for all Christians. We have many legitimate reasons for making petition to God on our own behalf. However, we must not forget our tremendous obligation as the Body of Christ to pray, and pray faithfully, for others, not only those we know, but even beyond our immediate circle.

Світовий спіральний шлях до зла частково пов’язаний з відсутністю у нас відданості заступницькій молитві. Ця культура і суспільство продовжують перетворюватися на стан, який знаходиться все далі від Бога, створюючи квазірелігійну систему з антитаїнствами, підтримуючи антиортодоксальність. Нова антисакраментальна система у світі складається з контрацепції, розлучень, абортів, гомосексуалізму, а тепер і трансгендерності. Зрештою, чи підніметься це демонічне число, щоб пародіювати Сім таїнств Церкви? Чи перевищить це навіть сім?

The world's downward spiral into evil is partially owing to our lack of dedication to intercessory prayer. This culture and society continue to devolve into a state that is further and further from God, creating a quasi-religious system with anti-sacraments, upholding an anti-orthodoxy. The world's new anti-sacramental system consists of contraception, divorce, abortion, homosexuality and, now, transgenderism. In the end, will this demonic number rise to parody the Seven Mysteries of the Church? Will it even exceed seven?

Тим не менше, серед очевидної суспільної та культурної деградації, в якій мудрість і чесноти понад п'ять тисяч років людської історії зневажаються та відкидаються, нам потрібно запитати себе, як ми до цього дійшли. Частиною відповіді на це питання має бути той факт, що ми, християни, жили не так, як мали б. Далі, частиною цього є усвідомлення того, що ми розхитались у своєму зобов'язанні бути заступниками світу.

Still, in the midst of what is clear societal and cultural degradation, in which the wisdom and virtues of over five thousand years of human history are disdained and rejected, we need to ask ourselves how we came to this. Part of the answer to that question must be the fact that we Christians have not lived as we should. Further, part of that is the realization that we have been lax in our obligation to be intercessors for the world.

Постійний гріх - закріплені пороки тягнуть за собою постійні спокуси віддатися гріху
Inveterate Sin– Entrenched Vices Entail Continuous Temptation to Surrender to Sin

Можливо, між цими паралельними читаннями Євангелія існує навіть більше зв’язку, ніж ми могли б припустити. Зрештою, чи можемо ми сумніватися, що відсутність заступницької молитви з боку Церкви та її членів призводить до все більшого і більшого паралічу у гріху? Хіба це не саме те, що ми спостерігаємо навколо нас, як це відбувається з дня на день, як зло називається добром, а добро називається злом?

Perhaps there is even more connection between these parallel Gospel readings than we would suppose. After all, can we doubt that a lack of intercessory prayer on the part of the Church and her members leads to the world's greater and greater paralysis in sin? Isn't this precisely what we are witnessing around us, as it plays out from day to day, as evil is called good and good is called evil?

Другий паралізований чоловік, той, кого залишають, безнадійно, біля овечого басейну, є гарною ілюстрацією затятого гріха, пороку, звички грішити, що веде до руйнування людської волі. Водночас ця людина також є дуже доброю ілюстрацією самого нашого світу, паралізованого у своїх гріховних залежностях, задоволеного виправданнями, чому він не може вилікуватися. Чому це повинно одужувати? Хто сказав, що здоров’я є нормативним?

The second paralyzed man, the one who is left to lie, hopeless, at the Sheep Pool, is a good illustration of inveterate sin, of vice, the habit of sin, which leads to the destruction of the human will. At the same time, this man is also a very good illustration of our world itself, paralyzed in its sinful addictions, content to make excuses for why it cannot get well. Why should it have to get well? Who said that wellness was normative?

Але, ми можемо заперечити, чоловік у басейні овець справді оздоровлюється. Так, він робить, але лише тому, що Тіло Христове приходить до нього і зцілює його від своєї немочі. Світ, що впав і паралізований у затятому пороці, не зазнає зцілення, крім Христа, і він не зазнає Христа, крім Його Тіла, Церкви. Молитися за світ - це рятувальна місія. Ми повинні вірно молитися, щоб демонічні сили, змушені проти нас, були повернуті назад.

But, we might object, the man at the Sheep Pool does get well. Yes, he does, but only because the Body of Christ comes to him and heals him of his infirmity. The world, collapsed and paralyzed in inveterate vice will not experience healing except in Christ, and it will not experience Christ, except in His Body, the Church. Praying for the world is a rescue mission. We must pray faithfully that the demonic forces arrayed against us will be turned back.

Закріплені пороки, гріховні звички, які руйнують людську волю та дух, завжди містять величезні спокуси продовжувати життя гріха. Спокуса віддатися гріху включає подальші спокуси нормалізації та виправдання гріха.

Entrenched vice, the sinful habits that break down and destroy the human will and spirit, always involve tremendous temptations to continue in a life of sin. The temptation to surrender to sin includes the further temptations to normalize and excuse sin.

Потрібно віддатися Богові - Бог сильніший за пороки, не має значення, як довго він керує нами

What is Needed is Surrender to God– God is More Powerful Than Vice, No Matter How Long It Has Controlled Us

Що потрібно для зцілення нашого паралічу в гріху, як індивідуально, так і в культурному плані, це відда́ча Богові, визнання того, що Бог є єдиним джерелом благодаті, що приносить зцілення, і що зцілення приходить до нас через Свою Церкву.

What is needed to heal our paralysis in sin, individually and culturally, is surrender to God, the recognition that God is the only source of grace that brings healing, and that healing comes to us through His Church.

Справді, членство в Церкві - це те місце, де всі ліки духовного життя доступні для нашої терапії. У Церкві ми отримуємо вигоду від заступницької молитви інших членів Церкви, а решта членів Церкви отримує вигоду від нашої участі в тому самому заступництві.

Indeed, membership in the Church is where all the medicine of the spiritual life is available for our therapy. In the Church, we benefit from the intercessory prayer of the other members of the Church, and the rest of the members of the Church benefit from our part in that same intercession.

 

The First Seven Deacons

 

Ordaining Administrators for the Church

The reading from the Acts of the Holy Apostles tells us about the circumstances that led to the appointment of the first seven deacons in the Church. The deacons according to this holy book, were to fulfill the administrative functions of the Church, so that the Apostles could devote themselves to preaching and teaching the people. Ultimately, this early division of labor led to the threefold structure of the Mystery of Holy Orders, which the Church has had throughout the centuries, the fundamental structure of bishops, priests and deacons.

The Holy Spirit Had Other Plans

It is interesting that we see these seven men being ordained to fulfill the humdrum, ordinary functions of the Church, with special emphasis being placed on food distribution, but in the very next chapter, we see that the Holy Spirit intended greater things for the Order of Deacons than the Apostles had originally intended. In that subsequent chapter, we see the actions of Stephen (one of the first seven deacons), as he begins to preach and teach, debating with enemies of the faith, and winning people over to believe in the Lord Jesus. We might justifiably object, "Wait! I thought that the deacons were supposed to be engaged in administration, so that the Apostles could be doing those things that we see Stephen doing." Neither is Stephen an outlier. Later on in the Acts of the Holy Apostles, we see another deacon, Philip, become the major apostle and evangelist to Samaria, and also, through his preaching to the eunuch of queen Candace, to the people of Ethiopia. Yes, the Apostles intended for the deacons to be solely administrative officers in the Church, but the Holy Spirit had a different plan.

Administration, yes; but also Evangelization and Liturgy

Throughout the ages, even up to this day, the ministry of the deacon is threefold: administration, evangelization and liturgy. Administration hardly needs any comment, since it was the Apostles original intention for the diaconal order. Yet, evangelization and liturgy are the functions, which the Holy Spirit superadded to the Apostolic intention.

Evangelization throughout the history of the Church has been the more important of the two remaining diaconal functions. It is also the one that is the most apparent in the story of the Acts of the Holy Apostles, since we see Stephen and Philip engaged in evangelistic efforts, which lead to the conversions of certain groups and peoples. The importance of evangelization in the life of the deacon is the compelling reason why the deacon must have the wealth of education in the Tradition of the Church, which the Church now requires. The deacon's primary function in the Divine Liturgy directly springs from his role in evangelization. In the Divine Liturgy, the deacon proclaims the Gospel. Proclaiming the Gospel is evangelization. In the text of the Liturgy itself, the deacon is referred to as "the proclaimer of the Good News."

Diakonia: A Life of Loving Service

The rest of the deacon's role in the Liturgy is what is broadly referred to as "diakonia." This Greek word means service, but it is a special kind of service. It is the kind of service, which we see the Lord Jesus modelling, when He rises from the table at the Mystical Supper, lays aside His outer cloak and wraps a towel around His waist, proceeding to wash the feet of the disciples, in a demonstration of love, meekness and humility. In parishes that do not have deacons, we see the priest fulfilling all of the functions that are normally assigned to the deacon, because every priest is also a deacon. Yes, according to the discipline of the Church, every man who is to be ordained to the presbyterate must first be ordained to the diaconate. When the deacon is later ordained to the presbyterate, being a priest does not obliterate his diaconate, but the grace of both remain forever, for the Mystery of Holy Orders is not at war with itself.

The Same Spirit of Loving Service is For All of Us

In a similar way, the graces and gifts of certain members of the Body belong to the whole Body. Administration, evangelization and liturgy, which are very visibly present in the Church's deacons, belong to the whole Body of Christ and are participated in by all the members of Christ in due proportion. Thus, the presence of the deacons reminds us that we too need to be responsible stewards of what God has given to us for the good of the Church. We too need to preach the gospel of Christ to those around us, teaching the truth and admonishing sinners regardless of any personal cost. We also need to take active part in the Holy Liturgy, because without our part, our sacrifice on the Church's behalf will be incomplete. This culture and society has spent more than a year trying to tell us that there is nothing worse than physical death. The Church has taught us differently all along, because the Church is the Body of the One Who "by death trampled death." Unfaithfulness to the God Who created us is far worse than physical death. The Holy Liturgy is the primary and preeminent expression of our faithfulness.

Використання слабких для ганьби сильних Using the Weak to Shame the Strong

 

Урок цілої Біблії - Приклади з Першої книги Самуїла
The Lesson of the Whole Bible– Examples from the First Book of Samuel

Євангелія, як і Біблія загалом, завжди вимагають від нас думки, що перевищує визначення земної могутності та успіху. Бог, Якого ми зустрічаємо на сторінках Святого Письма, є Той, Хто ненавидить самозабезпечення з боку людей, але Він вітає вірну залежність від Нього у всьому. Останнім часом моє власне духовне читання було в тому, що Грецька Біблія називає Чотири книги царств, ті самі книги, які Єврейська Біблія називає Першою і Другою книгами Самуїла і Першою і Другою книгами Царів. Ці книги насправді утворюють один довгий національний епос, що має постійну тему, що повторюється, різницю між природою і благодаттю, а також перевагу кожного, хто користується благодаттю Божою і вирішує покластися на Нього. Знову і знову в цих книгах, як і в решті Писання, ми знаходимо приклади того, як слабких Бог використовує для ганьби сильних. Бог постійно використовує ту саму стратегію з людьми в Біблії, щоб відучити їх від самозабезпечення та перекваліфікувати у залежність від віри.

The gospels, as well as the Bible in general, always challenges us to think beyond the definitions of earthly might and success. The God that we meet in the pages of Holy Scripture is One, Who hates self-reliance on the part of human beings, but Who welcomes faithful dependence on Him in everything. My own spiritual reading lately has been in what the Greek Bible refers to as The Four Books of Kingdoms, the same books that the Hebrew Bible refers to as the First and Second Books of Samuel and the First and Second Books of Kings. These books really form one long national epic, which has as a recurring and constant theme the difference between nature and grace, as well as the superiority of anyone, who enjoys the grace of God and decides to put his trust in Him. Again and again in these books, as in the rest of Scripture, we find examples of the weak being used by God to shame the strong. God continually uses this same strategy with the human beings in the Bible, in order to wean them away from their self-reliance and retrain them in the dependence of faith.

Наприклад, на початку Першої книги Самуїла у Елкани, заможного чоловіка з Раматаїма, є дві дружини: одна, яка виношує йому багато дітей, і інша бездітна. Тим не менше, бездітна дружина Ганна покладається на Господа Бога, вона смиренно молиться, і її молитва вислуховується. Вона народжує сина, який стає пророком Самуїлом. Майже всі в світі знають, хто такий пророк Самуїл, навіть після того, як пройшло більше трьох тисяч років. Ніхто навіть не пам’ятає імен дітей, народжених природним шляхом від іншої дружини, плідної дружини Елкани.

For example, at the beginning of the First Book of Samuel, Elkanah, a wealthy man from Ramathaim, has two wives: one who bears him many children and another who is childless. Nevertheless, the childless wife, Hannah, puts her trust in the Lord God, she prays humbly, and her prayer is heard. She bears a son, who becomes the Prophet Samuel. Almost everyone in the world knows who the Prophet Samuel is, even after the passage of more than three thousand years. No one even so much as remembers the names of the children born in the natural course to the other wife, the fruitful wife of Elkanah.

Приклади продовжують множитися, коли історія Ізраїлю триває. Перший король нації - це людина, яка має всілякі природні дари. Він, наприклад, надзвичайно високий, на голову і плечі вище всіх. Тим не менше, Господь зрештою відкидає його через його вперту впевненість у власних силах, його неспроможність довіритись справді до Господа Бога, а не до самого себе. Бог замінює цього надзвичайно обдарованого чоловіка коротким пастухом, мало природних дарів, але глибокою вірою. Цар Давид у жодному разі не був досконалим, але він покладався на Бога, бо знав, що повинен. Він завжди знав, що є знаряддям святості Бога.

Examples continue to multiply as the history of Israel goes on. The first king of the nation is a man who has all kinds of natural gifts. He is, for example, exceptionally tall, a head and shoulders above everyone else. Nevertheless, the Lord ultimately rejects him, because of his stubborn self-reliance, his failure to put real faith in the Lord God, rather than in himself. God replaces this extraordinarily gifted man, with a short shepherd, with few natural gifts, but a deep faith. King David wasn't perfect by any means, but he did put his trust in God, because he knew he had to. He always knew he was an instrument of the holiness of God.

Євангелія мають однакову тему - слабкі соромлять сильних
The Gospels Have the Same Theme– The Weak Shame the Strong

Точно так само в усіх євангеліях ми знаходимо Господа, використовуючи ту саму тактику: він вибирає слабких, щоб збентежити сильних. Він вибирає здебільшого неосвічених апостолів як основу Нового Завіту, рибалок, торго́вців і навіть відвертих грішників, таких як Матея, митаря, ставлячи їх у неминучу опозицію до релігійних властей того часу. Ми щодня читаємо про це протистояння у Книзі Діянь Святих Апостолів.

In the same way, throughout the gospels, we find the Lord using the selfsame tactic: he chooses the weak to confound the strong. He chooses the largely uneducated apostles to be the basis of the New Covenant, fishermen, tradespeople, and even outright sinners like Matthew the tax collector, placing them in inevitable opposition to the religious authorities of the day. We are reading about that opposition every day in the Book of the Acts of the Holy Apostles.

Точно те саме відбувається і у випадку з мироносицями. Немає сумнівів ні в Писанні, ні в Традиції, що святі апостоли - це внутрішнє коло, вибрана група, улюблена Господом Ісусом, обрана Самим Богом для самих основних каменів Нового Єрусалиму. І все ж тут Бог знову обирає слабких, щоб принизити могутніх. Він обирає мироносиць. Він виявляється їм після Свого воскресіння з мертвих. Він робить їх апостолами для апостолів.

Precisely the same thing is happening in the case of the Myrrhbearing Women. There is no doubt either from Scripture or Tradition that the Holy Apostles are an inner circle, a select group, beloved by the Lord Jesus, chosen by God Himself to be the very foundation stones of the New Jerusalem. Yet, here again, God chooses the weak to humble the mighty. He chooses the Myrrhbearing Women. He manifests Himself to them after His resurrection from the dead. He makes them apostles to the Apostles.

Тільки інструменти в руках Бога
Only Instruments in the Hands of God

Господь Бог має ту саму причину використання слабких для приниження сильних, як це робив скрізь у Святому Письмі.  Коли сильні та могутні роблять великі справи, ніхто не дивується. Однак коли слабкі на землі принижують багатих, могутніх і впливових, тоді на це звертає увагу весь світ. Тоді весь світ усвідомлює силу Бога, бо світ повинен визнати, що слабкі та смиренні були лише знаряддям у руках Бога.

The Lord God has the same reason for using the weak to humble the strong as He did everywhere else in Holy Scripture. When the strong and mighty accomplish great things, nobody is surprised. When the weak ones of the earth, however, humble the rich, the powerful and the influential, then the whole world comes to attention. Then, the whole world becomes aware of the power of God, because the world has to admit that the weak and humble were only instruments in the hands of God.

Жінки-мироносиці є апостолами для апостолів, оскільки цим Бог показує світові, що спочатку навіть апостоли не вірили у Воскресіння Христа з мертвих. Навпаки, вони почули свідчення жінок-мироносиць і відкинули це як фантазію та безглуздя. На цій підставі справжньою фантазією та безглуздя була розповсюджена євреями історія про те, що апостоли Господа Ісуса прийшли вночі та ви́крали тіло з гробниці. Дійсно, нічого не могло бути далі від їхнього розуму. Незважаючи на те, що Христос сказав їм заздалегідь, вони не очікували, що Він воскресне з мертвих.

The Myrrhbearing Women are apostles to the Apostles, because by this means God shows the world that initially, even the Apostles did not believe in the Resurrection of Christ from the dead. On the contrary, they heard the testimony of the Myrrhbearing Women and dismissed it as fantasy and nonsense. On this basis, the real fantasy and nonsense was the story circulated by the Jews that the Lord Jesus' Apostles came during the night and stole the body from the tomb. Indeed, nothing could have been further from their minds. Despite the fact that Christ had told them beforehand, they had no expectation that He would rise from the dead.

Це теж наша історія - Бог використовує слабких, щоб ганьбити сильних
It's Our Story Too– God Is Using the Weak to Shame the Strong

І в нашому житті, якщо ми вірні Христу, уникаючи гордої самозабезпеченості, Бог використовує слабких, щоб присоромити могутніх і сильних цього світу. Кожен з нас повинен мати можливість думати про перешкоди у своєму житті, які ми змогли подолати завдяки вірі. Давайте щодня пам’ятати про них. Спираючись на перемоги нашого минулого, нехай налашту́ємо наш розум і серце рухатися ще більшими і більшими горами, практикувати нові чесноти, яких ще ніхто в нас не бачив. Наслідуймо Христа новими і непередба́чуваними способами, які змусять світ дивуватися.

In our lives too, if we are faithful to Christ, avoiding a prideful self-reliance, God is using the weak to shame the mighty and the strong of this world. Each of us should be able to think of the obstacles in our life, which we have been able to overcome though faith. Let us make daily remembrance of them. Based on the victories of our past, let us set our minds and hearts to move even larger and greater mountains, to practice new virtues that no one has yet seen in us. Let us imitate Christ in new and unforeseen ways that will cause the world to marvel. 

  

THE SPIRIT OF THE APOSTLES: OUR TREASURE—THE COMMUNION OF THE CATHOLIC CHURCH

 

Brothers and sisters in Christ—

                On the morning of the Resurrection, the borders of Israel, God’s people, became suddenly wider and greater, so as to include the whole world.  On that morning, all the peoples of the world attained the potential to become members of God’s new people, which He formed under the law of the New Covenant.

                We Christians are in a position to see the beautiful cohesion, lovely order and worthy harmony of God’s whole revelation.  Some things changed in the New Covenant, but others remained the same.  In the period of the Old Testament, Israel, God’s people, had to worship God in the Temple at Jerusalem.  There were two reasons to go up to that Holy City: to worship God in the Temple according to the Law of Moses, and to visit the royal palace, which was near the Temple, in order to place a petition before the king, the son of David.  In the New Testament, the Temple and the palace have become one, since our worship of the Father is always through the Son, Our Lord Jesus Christ, Who is also the Son of David, and therefore the King of Israel.  The Holy Scriptures, the writings of Moses and the Prophets, the Psalter and the other wisdom books are our story and history, and God speaks to us in these books both individually as well as to our community.  Each word has deep meaning.  When God speaks through His prophets about the unfaithfulness of His people, He speaks to us, and also when He speaks about the destiny of His people in the future life, He speaks to us.  For this reason, we have to be attentive to His words, and to ponder them with all seriousness and devotion, so as to recognize the very precious treasure, which we have in our Catholic faith, which accepts the entire revelation of God.

                Already, before the appearance of Our Lord Jesus Christ to them, the Holy Apostles pondered concerning the truth of the Holy Scriptures, the words of the Lord Jesus and His miracles, on account of the testimony of the myrrhbearing women, who came from the tomb talking about an apparition of angels.  On this account, the Apostles began to ponder the life of Christ, which they had experienced with Him.  This contemplation led them to the beginning of the living faith, which received its seal with the actual appearance of the Lord.  That very same faith was tested during the week in which the Apostle Thomas refused to believe in the Resurrection of the Lord, although the other Apostles testified that they saw Him after His Resurrection from the dead.  In the same way, although the Holy Scriptures are our story and history, individually, and of our community (the Catholic Church), nevertheless, we have to ponder this history in order to receive living faith—one and the same faith that the Holy Apostles also received.  The Holy Apostles pondered the Holy Scriptures and their life with Jesus, and they experienced the Risen Lord.  In the same way, if we ponder our story with the Lord in the Liturgy and the Holy Scriptures, then we also will experience the Risen Lord Jesus Christ in the Eucharist and the other Mysteries, as well as in our prayer life.  We become intimately included in the life of the Lord through the Mysteries, just as we become part of His Mystical Body.  After the conversion of the Apostle Thomas, the testimony of the Holy Apostles began the conversion of the whole world.  Essentially, the faith of the Holy Apostles and our faith are one and the same, and similarly, our experiences of that faith are one and the same, since the Holy Apostles received the same Mysteries for their salvation, which we also receive.  In fact, we experience the Lord in the same ways, just as we take part in the same Divine Life. 

                In truth, pondering Holy Scripture is very important, but Holy Scripture only has meaning in the Church, since only the Holy Church understands it.  Actually, in order to understand Holy Scripture and our whole history, as well as our place in the whole Creation, we have to be faithful members of the Church.  We receive our faith from the Holy Apostles, but do we recognize that we have a true apostle among us? Yes, our bishop was ordained in the succession of the Holy Apostles, and we have here a true, living connection with them.  He and the other bishops have the spirit of the Apostles—the Holy Spirit, Who descended on them at Pentecost.  Perhaps, sometimes we think that we receive nothing of value from our eparchy, but this is not true.  We receive something every day, which has unspeakable value. From our eparchy, especially from our bishop, we receive the communion of the Catholic Church.  This communion is the anchor of our faith.  If, perhaps, we doubt it, we ought to go on the internet.  Look at some articles about matters of faith, and read the comments, and you will see the strange, nonsensical and erroneous understandings of Holy Scripture, which many of the Protestants hold.  They are separated from the Church, and, therefore, they no longer understand the words of the Lord.  They no longer have the guidance of the Spirit of the Apostles, Whom the Lord Jesus sent to lead us into all truth.  But, we have this treasure through our communion with the Catholic Church.

               We should not fear that we will have less money here if we give generously to our eparchy.  No, we should recognize that we cannot live without the benefits, which the eparchy gives to us.  We as a parish give generously to our eparchy on account of our recognition of that, which we receive from her: the communion of the Catholic Church, which gives us life and saves us from error.

ПРИЙМІТЬ ДУХА СВЯТОГО—ДАР БОЖИЙ, УТІШИТЕЛЯ І АДВОКАТА RECEIVE THE HOLY SPIRIT—THE GIFT OF GOD, THE COMFORTER AND ADVOCATE

 

Брати й сестри у Христі—

Сьогодні, Христос каже апостолам, «Прийміть Духа Святого.»  Хто є Духом Святим? Ця назва є безумовним таїнством так, як Тройця.  Бог є Духом, тобто, Він не має тіла. Отець є Духом, Слово і Син є Духом, і також Святий Дух є Духом, бо всі троє є Одним Богом.  Ми називаємо третю Особу Святої Тройці Святим Духом, тому що Господь Ісус Христос використав цей термін, але ця назва не дає нам інформації про тотожність цієї божественної Особи.  Щоб мати розуміння про цю божественну Особу, ми мусимо читати те, яке є читаним про Неї у Святому Письмі.  Наприклад, у Євангелії від Святого Йоана, Святий Дух називається Утішителем і Адвокатом.  Ці два сло́ва є перекладеним і тим самим словом, «Параклітос.» Це слово означає «Утішитель,» коли Святий Дух утішає нас під час нашого страждання, але воно має значення «Адвокат,» коли Святий Дух заступається за нас перед Отцем, згідно навчання Святого Апостола Павла, який сказав: «Дух заступається за нас сто́гонами невимовними.» Адвокат не тільки заступається за нас, але Він також «переко́нує світ у грісі, у справедливості, і в засуді,» згідно навчання Євангелія від Святого Йоана. 

Святе Письмо також нам каже, що Святий Дух є Божим Даром.  У пророцтві Святого Пророка Ісаї, наприклад, говориться, що Святий Дух є відомим для нас через Його сім дарів.  Пророк каже: «І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння. Дух Господній спочине на ньому, дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости, дух знання й страху Господнього.»  Це опис Божого Дару, досвід якого ми маємо як семиразовий дар, задля Його ефектів у наших душах—сім Дарів Святого Духа: Мудрість, Розум, Рада, Кріпость, Знання і Побожність і Божий Страх. 

Today, Christ says to the Apostles, “Receive the Holy Spirit.” Who is the Holy Spirit? This name is an impenetrable mystery, just like the Trinity itself.  God is a spirit, that is, he does not have a body.  The Father is a Spirit, the Word and Son is a Spirit, and also the Holy Spirit is a Spirit, for all these are One God.  We name the third Person of the Holy Trinity “the Holy Spirit,” because the Lord Jesus Christ used this term; yet this term does not give us any information concerning the identity of this Divine Person.  In order to have an understanding concerning this Divine Person, we must read what is written concerning Him in the Holy Scriptures.  For example, in the Gospel of St. John, the Holy Spirit is called the Comforter and the Advocate.  These two words are translated by one and the same word, “Paraklitos.” This word means “Comforter,” when the Holy Spirit comforts us during our suffering, but it means “advocate,” when the Holy Spirit intercedes for us before the Father, according to the teaching of St. Paul, who said, “the Spirit intercedes for us with groanings unutterable.” The Advocate not only intercedes for us, but He also “convicts the world of sin, of justice and of judgment,” according to the teaching of the Gospel of St. John. 

The Holy Scripture also tells us that the Holy Spirit is the Divine Gift.  In the prophecy of the Holy Prophet Isaiah, for example, says that the Holy Spirit is known to us through his seven gifts.  The prophet says: “A shoot shall sprout from the stump of Jesse, and from his roots a bud shall blossom.  The spirit of the Lord shall rest upon him: a spirit of wisdom and understanding, a spirit of counsel and of strength, a spirit of knowledge and piety, and of fear of the Lord.” This is a description of God’s Gift, which we experience, as a sevenfold Gift, on account of His effects in our soul—the Seven Gifts of the Holy Spirit: Wisdom, Understanding, Counsel, Strength, Knowledge, Piety and Fear of the Lord. 

Ці сім дарів Святого Духа є частиною спадкоємства, яке ми маємо у хрещенні, разом з трьома богословськими чеснотами (вірою, надією і любов’ю) і чотирма основни́ми чеснотами (мудрістю, справедливістю, мужністю і поміркованістю). Всі вони є ефектами Святого Духа у наших душах, в яких ми маємо досвід для нашої користі, і ми знаємо, що Святий Дух також діє у святих таїнствах, які дають нам відпущення гріхів.  В додатку, Святий Дух також є даром Церкви для інших людей, щоб збудувати і підсилювати віру, надію і, особливо любов, яка є Божим Життям.  Святий Дух—присутній у цих дарах, які називаються «харизмами». Ці спеціяльні дари, які допомагали збудувати Церкву під час її ранішних століть. У всіх речах, Святий Дух є Божим Даром, Який виявляється у різних шляхах, згідно церковних і наших потреб.

These seven gifts of the Holy Spirit are part of our inheritance, which we have in Baptism, together with the three theological virtues (faith, hope and charity) and the four cardinal virtues (prudence, justice, fortitude and temperance).  All of these are effects of the Holy Spirit in our souls, which we experience for our benefit, and we know that the Holy Spirit also works in the Holy Mysteries that give us the remission of sins.  Further, the Holy Spirit is also a gift to the Church for other people, in order to build up and strengthen their faith, hope and especially love, which is the life of God.  The Holy Spirit is present in those gifts, which we call the “charismata.” These are special gifts, which assisted in building up the Church during her early centuries.  In all these things, the Holy Spirit is the Gift of God, Which manifests in different ways, according to our needs and those of the Church. 

Мабуть, ми будемо мати досвід певних дарів Святого Духа, а не інших.  Наприклад, сьогодні у Євангелії, згідно Господніх слів, Апостоли прийняли Святого Духа у Його силі, щоб простити гріхи, але це не було генеральним даванням Святого Духа з усіма Його дарами, бо ми знаємо те, що генеральне давання Святого Духа сталося в П’ятдесятниці, після п’ятдесятьох днів.  Ми приймаємо певні дари Святого Духа, а не інші, згідно нашої здатности, щоб використовувати їх для нашого спасіння. Це значення притчі талантів, в якій Господь дає слугам різні насліддя, щоб торгувати ними до Його повернення. Святий Дух так, як Отець і Син, є добросердечним і співчуттєвим Богом, Який дає нам речі, що їх ми потребуємо на даний момент. Подібним шляхом, ми прийняли Святого Духа у таїнствах хрещення і миропомазання, але давання Святого Духа є завжди можливим, щоб бути збільшеним.  Цією рацією, ми постійно молимося за присутність і дари Святого Духа. Ми молимося за присутність Божого Дару і за збільшення Його дарів у нас.  Це значення молитви «Царю Небесний,» яка казана часто, хоча ми не молимося її під час пасхального сезону.  Багато разів під час нашого щоденного життя, Господь нам каже, «Прийміть Святого Духа,» коли Він бажає дати нам те, що його ми потребуємо для певних випадків, спокус і турбот.  Ми мусимо приймати ці благодаті з побожністю і подякою. Але Святий Дух завжди має більше, щоб нам дати, тому що Він безмежний Бог, а ми дуже маленькі посудини Його Присутности. 

Perhaps we will experience certain gifts of the Holy Spirit, but not others. For example, today in the Gospel, according to the words of the Lord, the Apostles received the Holy Spirit in His power to forgive sins, but this was not the general giving of the Holy Spirit with all His gifts, since we know that that general giving of the Holy Spirit happened on Pentecost, after fifty days.  We receive certain gifts of the Holy Spirit, but not others, according to our ability, in order to use them for our salvation. This is the meaning of the parable of the talents, in which the Lord gives His servants different inheritances, in order to trade with them until His return. The Holy Spirit, just like the Father and the Son, is the generous and compassionate God, Who gives us the things that we need in the present moment.  In a similar way, we received the Holy Spirit in the Mysteries of Baptism and Chrismation, but the giving of the Holy Spirit is always able to be increased.  For this reason, we continuously pray for the presence and gifts of the Holy Spirit.  We pray for the presence of the Divine Gift and for the increase of His gifts in us.  This is the meaning of the prayer “O Heavenly King,” that is said often, although we do not pray it during the Paschal season.  Many times during our daily lives, the Lord says to us, “Receive the Holy Spirit,” as He desires to give us that which we need for certain circumstances, temptations and troubles.  We need to receive these graces with reverence and thanksgiving.  But the Holy Spirit always has more to give us, because He is infinite God, and we are very tiny vessels of His Presence. 

THE FAITHFUL MYRRH-BEARERS

 

Brothers and sisters in Christ—

Last week, before the feast of the Resurrection of Christ, we prayed before the tomb of our Lord, just as His faithful women disciples prayed, who followed the body of Jesus from the Cross to the sepulcher, in which St. Joseph of Arimathea and Nicodemus buried Him.  These faithful women watched as St. Joseph and St. Nicodemus finished the burial rites and then departed.  But they could not leave.  The Holy Gospel tells us that they lingered, for their love compelled them to remain still, without hope, without consolation, before the tomb of the Lord.  The Gospel does not tell us how long they were there, gazing upon the closed entrance to the tomb, filled with abjection and sadness, but, eventually, one by one, they escaped into the darkness of that darkest evening.  Without doubt they went home and fulfilled their obligations for the Jewish Sabbath: lighting the Sabbath lights, and pronouncing the blessing of the light, along with all the other women of Israel: “Blessed be Thou, O Lord, our God, the King of the Universe, Who has commanded us to kindle the Sabbath lights.” With what deep sadness must they have uttered these words, for the Light of the World had been extinguished.  “How has the splendourous sun now set in the grave?” During the Sabbath itself, perhaps these same women returned to the tomb in order to mourn and weep.  When the Sabbath ended, after sunset, they went to buy spices for the body of Jesus, and the next morning they went again to the tomb in order to anoint the body of their beloved Teacher.

     On that morning, the Mystery of the Resurrection was revealed to them on account of their faithfulness in love.  The Holy Gospel tells us that the Mystery of the Resurrection of Christ was revealed first to Mary Magdalen, and then to the other Myrrh-bearing Women, then to the disciples from Emmaus, and finally to the Eleven Apostles, and after a week, to the Holy Apostle Thomas.

     Our Lord Jesus Christ rewarded these women, because their love was very great.  Their love was selfless, for the Eleven Apostles, cowering in fear on account of the recriminations of the Jews, hid, trying to save their lives.  Fear overshadowed and darkened the love of the Eleven, so that they did not believe when the women announced the Lord’s Resurrection to them.  In just the same way, when the Lord had finally appeared to the Apostles, then St. Thomas did not believe.

     For the women, it was easy to believe in the Resurrection of the Lord from the dead, because their love for the Lord Jesus was very great, but the rational minds of the Apostles did not believe, because their love was proportionately small. 

     Similarly, our love for Our Lord Jesus Christ has to be very great if our faith is to survive all the temptations of this world.  To be strong in the spiritual life, our love has to be strong.  But, in order to have a great love for our Lord, we have to have what the saints, spiritual writers and Fathers of the Church call “an interior life.” The “interior life” means the life of prayer that is continuously aware of the presence of God.  The presence of our Lord Jesus Christ is very important, because presence is the beginning of love.  It is not possible to love what is not present (that is either physically present or present in memory). God is a pure spirit, Who must be constantly present in memory.  We can remain in God’s presence through prayer.  For example, when we tell God that we love Him: “My God, I love You.” This kind of prayer is called an “aspiration,” because it expresses our ardent desire.  We are also able to sacrifice our suffering, our frustration and our worry, or even to sacrifice all our little works for the glory of God.

    

ПОДВІЙНЕ СВІТЛО СВЯТОГО ВОСКРЕСІННЯ THE TWOFOLD LIGHT OF THE RESURRECTION

 

Минулої ночі, воскресіння Господа нашого Ісуса Христа було промовлене читанням Євангелія під час Літургії Святого Василія Великого.  Сьогодні, під час цієї Літургії Святого Йоана Златоустого, ми читаємо євангельське читання від початку Євангелія Святого Йоана Богослова.  Згідно простого значення цього читання, воно не про воскресіння, але про воплочення Господа нашого. Фактично, у інших Церквах, це читання є читаним під час сезону Різдва Христового.  Отже, чому це читання на Пасху? Мабуть, наше розмірковування зможе виявити рацію цього вибору. 

Коли ми розмірковуємо над цим читанням, знаходимо глибину значення, яке доповнює читання воскресіння, яке ми чули минулої ночі.  Нехай духовно ідемо до Єрусалиму, до цього саду, в якому гріб Господній.  Ми можемо супроводжувати побожних жінок, удосвіта, коли вони прийшли до гробу, щоб пома́зати померле тіло Господа нашого.  Євангеліє нам каже, що ці жінки прийшли до гробу удосвіта, коли світ був ще темним.  З великою темрявою, світло блискавки небесного ангела і його сяюча риза є дуже великим контрастом. Іншими словами, перед матеріяльним світанком, дійсне світло світило від гробу Господа вранці воскресіння Христового.  Через дію святого ангела, світ навколо гробу сповнений світлом.  Ми супроводжуємо цих жінок в перший день тижня—в день, в який Бог розпочав Його роботу сотворення, коли Він сказав, «Нехай буде світло!» Як старе сотворення починалося зі світлом, так знову-сотворення починалося зі світлом, коли Бог зволив загоїти ра́ни Його сотворення задля нас. 

Last night, the resurrection of our Lord Jesus Christ was proclaimed in the reading of the Gospel during the Liturgy of St. Basil the Great.  Today, during this Liturgy of St. John Chrysostom, we read the Gospel reading from the beginning of the Gospel of St. John the Theologian.  According to the simple meaning of this reading, it is not about the resurrection, but rather about the Incarnation of our Lord.  Actually, in other Churches, this reading is read during the season of the Nativity of Christ.  Therefore, why is this reading on Pascha? Perhaps our meditation is able to reveal the reason for this choice.

When we meditate upon this reading, we find a depth of meaning, which complements the reading about the resurrection, which we heard last night.  Let us spiritually go to Jerusalem, to that garden, in which is the tomb of the Lord.  We can accompany the devout women, early in the morning, when they came to the tomb to anoint the dead body of our Lord.  The Gospel tells us that these women came to the tomb in the early morning, when the world was still dark.  With this great darkness, the light of the lightning flash of the heavenly angel and his shining garment is a very great contrast.  In other words, before the material dawn, the true light shone from the tomb of the Lord on the morning of the resurrection of Christ.  Through the work of the holy angel, the world around the tomb was filled with light.  We accompany these women on the first day of the week, on which God began His work of creation, when He said, “Let there be light!” Just as the old creation began with light, so also the re-creation began with light, when God deigned to repair the injuries of His creation for our sake.

Святий Йоан у його Євангелії нам каже, що «У Ньому було життя, і життя було—світло людей. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява.» Тим самим способом, Святий Йоан нам каже у Одкровенні про новий Єрусалим, місто Божого вибраного народу, «місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб вони світили йому; бо слава Божа освітила його, і світильник його—Агнець. Ходитимуть народи в світлі його.» Божий народ так, як всі люди, потребує світла, щоб жити, ходити і працювати, і Господь сам буде цим світлом, щоб просвітити всіх. Божому народові не треба мати світло сонця або світильника, тому що Святий Дух є джерелом просвічення.  Природно, ми не розуміємо цей уривок буквально, а звичайно наші матеріяльні очі потребують фізичного світла сонця та інших джерел. Але це виявляє важливішу правду, тобто, у Господньому знову-сотворенні, Бог стає базою морального вирішення для людського роду, щоб цим світлом не довго блудити а стати досконалими через Божу благодать. 

St. John tells us in his Gospel, “In Him was life, and the life was the light of men, and the light shone in the darkness, but the darkness did not overcome it.” In the same way, St. John also tells us in the Apocalypse about the new Jerusalem, the city of God’s chosen people, “the city does not need sun or moon to shine on it, for God’s glory illumined it, and its lamp was the Lamb. The peoples will walk in its light.” God’s people, just like all people, needs light in order to live, to walk and to work, and the Lord Himself will be this light, in order to enlighten everyone.  God’s people have no need of the sun or a lamp, because the Holy Spirit is the source of illumination.  Naturally, we do not understand this passage literally, for, of course, our material eyes need the physical light of the sun and other sources.  But this reveals a more important truth, namely, that in the Lord’s re-creation, God becomes the basis of moral judgment for the human race, so that, by this light, we can no longer err or go astray, but become perfect through God’s grace. 

Боже світло є виявленням і силою, тому що Господь наш Ісус Христос показав нам спосіб, як жити Його прикладом, але Він також дав силу, щоб звершити намір через благодать Його таїнств, які відновлюють людську природу.  Ми не можемо приймати силу святих таїнств крім того, що ми вирішимо змінити наше життя згідно Його прикладу, бо це було важливим наміром Його втілення, щоб показати новий закон через Його поведінку.  Якщо ми приймаємо силу Його таїнств без резолюції, щоб змінити наше життя від шляху гріха, марно приймаємо Його благодать.

God’s light is revelation and power, because our Lord Jesus Christ showed us the way to live through His example, but He also gave us power to accomplish our intention through the grace of His mysteries, which renew our nature.  We cannot receive the power of the holy mysteries, unless we decide to change our life according to His example, for this was an important intention of His incarnation: to demonstrate a new law through His behaviour.  If we accept the power of His mysteries without the resolution to change our life from the way of sin, we accept His grace in vain.

Ми повинні дякувати Богові за це подвійне світло, яке виявляє шлях життя через приклад Христа і дає нам силу, щоб звершити відновлення нашої природи.  Це світло воскресіння, яке закликає нас, щоб змінити наше життя і, отже, брати участь у радості Царства Небесного.  Це мотив нашої любови до Нього: Він помер, щоб показати нам шлях до спасіння і дати нам силу, якою можна наслідувати Його.  Ми повинні вирішити, щоб ексаменувати наше сумління про те, як ми мусимо змінитися заради з’єднання з Христом.  І також, ми повинні молитися за світло—світло Христове, що просвічує всіх—світло, яке нам показує шлях до спасіння через приклад Христа і дає нам чесноти наслідування Христа через святі таїнства.

We should thank God for this two-fold light, which reveals the way of life through the example of Christ and gives us power to accomplish the renewal of our nature.  This is the light of the resurrection, which calls us to change our life, and therefore to take part in the joy of the Kingdom of Heaven.  This is the motive of our love for Him: He died to show us the way to salvation and to give us the power to follow Him.  We ought to decide to examine our consciences concerning the things, which we have to change for the sake of union with Christ.  Also, we should pray for light—the light of Christ that illumines all—the light, which shows us the way to salvation through the example of Christ, and gives to us the virtues of following Christ through the holy Mysteries.