The Son of God and sons of God

Why is Saint Paul Going On So Long About the Distinction Between Jesus and the Angels?

In the Epistle reading today from the Letter of the Holy Apostle Paul to the Hebrews, the author continues with the line of reason, which he began in the reading last week, namely, he means to establish that there is distinction between the Son of God and the angels and that the Son is greater than the angels. In reference to this line of reasoning, we are at a disadvantage, because the point that is being made seems so obvious to us. We must understand that we read the Scriptures with the benefit of twenty centuries of interpretation, which the apostles and those that followed them handed down to the Church. What seems obvious to us was far from obvious for the first Christians, especially Jewish Christians, who were just emerging from Second Temple Judaism to a new understanding of the fullness of Divine Revelation.

So, why does the author of the Letter to the Hebrews have to insist so strongly on the distinction between the Son of God and the angels? Because of the Old Testament, actually. The Old Testament, again and again refers to the angels as "the sons of God." There are too many references, in fact, to make mention in any detail. To make the problem even more apparent, El Elyon, God Most High is very frequently depicted as a father god, who has multiple children, who are referred to as "the holy ones," "the host of Heaven" and many other names. Still further, Yahweh, the sacred name of God revealed to Moses on Mount Sinai, is depicted in many places as one of "the holy ones." True to the extremely local and geographical character of Semitic religion, each individual place and nation was considered to have its own "holy one." For this reason, the Scriptures tell us that, at the beginning, God divided up the nations among "the sons of God." Nevertheless, Yahweh, Who is considered the greatest of "the holy ones," is referred to as "the Holy One of Israel."

Added to all of this is the fact that Yahweh is very frequently referred to in the Old Testament as an angel. No one who is familiar with the Hebrew Bible doubts that "the Angel of Yahweh" is, in fact, Yahweh.

The Angelic World–Ministering Spirits For Our Benefit

Therefore, Saint Paul in writing this letter has to insist upon the special position and authority of a unique Son of God, One Who is worthy to be called Lord in every sense that the Father is worthy of the same name. In contrast, the angels, although they are sons of God by analogy, are, in reality only "ministering spirits" who exercise their ministry for the sake of those who are inheriting salvation. 

In others words, the angelic world is solely and completely dedicated to implementing the Will of God in regard to the Church, the Body of Christ. They are responsible for the strengthening, upbuilding and defense of that Body from the malign forces trying to destroy it.

The Church Should Seek the Angels' Intercession

As spiritual beings that operate only according to the Will of God for the benefit of the Church, the angels are in constant communication with the Church and its members. The Church always seeks the intercession of the angels as a support in all its needs. This intercession is similar to the intercession that the Church also seeks from the saints, those human beings who have passed from this life and have inherited the Kingdom of Heaven. Because human beings and angels are both spiritual beings, they have an equal ability to mediate with God in behalf of others. Angels and human beings, in fact, come together in Christ to form one Church. There is no "discrimination" so to speak on the basis of some members of that Church being spirits only, while other members are composite beings having both spirit and body.

During the entire year, the Church sets aside Monday of every week to commemorate the angelic armies of Heaven and ask for their aid. In particular, the Church gives a prominent role to the angels in the Great Compline service, which is offered every night during Great Lent from Monday evening to Thursday evening, before retiring to sleep.

Great Lent is the perfect time for us to remember our spiritual resources in general. Let us remember in particular those "ministering spirits" upon whose aid we can call to defend us from the activities of the enemies that want to destroy us. We should not forget those spiritual resources even in material and physical needs. Matter is directed and governed by spirit, just as the whole world, every material thing and every spirit, is ruled by the One Holy Spirit. 

Близькість не є миттєвою, а також ні для чого Intimacy Is Not Instant, Nor Is It For Nothing

 

Служба Галилея - Знаменитість Ісуса як Чудотворця

The Galilean Ministry– Jesus’ Celebrity Life as a Wonderworker

Початок служіння в Галилеї Господа нашого Ісуса Христа - це історія про великі натовпи людей, які йдуть за Спасителем скрізь, куди він іде. Господь Ісус здобув знаменитість завдяки тому, що був чудотворцем, завдяки численним чудесам, які творились Його руками. Люди тягнуться до Нього, бо вони шукають ліки від своїх бід. Сліпі шукають зору. Глухі прагнуть слуху. Кульгави шукають мобільності. Вони слухають Його вчення, бо бачать зв’язок між лікуванням їхніх хвороб та фундаментальною зміною у їхньому житті.

The beginning of the Galilean ministry of our Lord Jesus Christ is a story of large crowds following the Savior everywhere He goes. The Lord Jesus gains celebrity from being a wonderworker, because of the many miracles that are worked through His hands. The people are drawn to Him, because they seek the cure of their ills. The blind seek sight. The deaf seek hearing. The lame seek mobility. They listen to His teaching, because they see the connection between the cure of their ills and a fundamental change in their life.

Об’єктивно, у цей період люди не шукають Бога заради Бога. Вони не шукають Господа Ісуса заради Нього самого. Вони шукають певної особистої вигоди. Це початок. Це шлях до того, щоб Господь Ісус і Його вчення стали відомими. Тим не менш, люди не можуть залишатися на цьому рівні. Вони повинні рости.

Objectively, during this period, the people are not seeking God for God's sake. They are not seeking the Lord Jesus for His own sake. They are seeking a kind of personal gain. This is a beginning. This is a way for the Lord Jesus and His teaching to become known. Nevertheless, the people cannot stay at this level. They must grow.

Врешті-решт, це зводиться до вибору для людей, захоплених вражаючими чудесами галилейської служби. Вони слідували за Господом Ісусом із великим ентузіазмом, коли Він зцілював хвороби та недуги, помно́жував мізерну їжу на достатню кількість продовольства для величезного натовпу і навіть воскрешав мертвих. Але потім, у синагозі в Капернаумі, Він починає говорити божевільні, скандальні речі. Чи повинні вони ще наслідувати Його, незважаючи на оманливий напрям, який прийняло вчення цього рабина? Переважна більшість з них відпадає. Вони перестають слідувати за Ним. Вони відкидають Його як божевільну людину. "Хто може слухати такі речі", - кажуть вони.

Eventually, it comes down to a choice for the people captivated by the astounding miracles of the Galilean ministry. They followed the Lord Jesus with great enthusiasm, as He healed disease and infirmity, multiplied meager food into sufficient victuals for the vast crowd and even raised the dead to life. But then, in the synagogue at Capernaum, He starts to say crazy, scandalous things. Should they continue to follow Him, despite the delusional direction that this rabbi's teaching has taken? The great majority of them fall away. They stop following Him. They dismiss Him as a crazy person. "Who can listen to such things," they say.

Чи наближаємось ми до Бога заради перспективи особистої користі?

Do We Approach God For the Prospect of Personal Gain?

Для нас це зводиться до того самого вибору. Ми повинні задати собі питання: чи ми прагнемо Бога заради особистої вигоди, чи ми прийшли бажати Бога заради Бога?

For us, it comes down to the same choice. We must ask ourselves the question: Do we desire God for personal gain, or have we come to desire God for God's sake?

Дуже часто я чую, як люди озвучують таку думку: мої молитви "не ефективні". Під цим вони мають на увазі те, що вони просять Бога про різні важливі для них речі, і, здається, Бог не відповідає на їхні молитви. Вони прагнуть здійснення своїх бажань. Вони не прагнуть дружби з Богом.

Very often, I hear people voice this idea: My prayers "don't work." What they mean by this is that they petition God for various things that are important to them, and God does not seem to answer their prayers. They are seeking the fulfillment of their desires. They are not seeking friendship with God.

Напевно, кожен з нас мав досвід, коли до нас зверталися з пропозицією дружби. Проте з плином часу ми дізналися, що ці люди шукають від нас певної особистої вигоди. Коли наша дружба їм уже не була вигідною, вони відкинули нас. Думаю всіх нас такий досвід засмучує, дратує та шкодить. Ми повинні міркувати. Якщо ми не можемо поводитися так з іншими людьми, ми не повинні поводитися так і з нашим Богом і Творцем.

Surely all of us have had the experience of being approached by others with the offer of friendship. Yet, with the passage of time, we learned that these people were seeking some personal gain from us. When our friendship was no longer profitable to them, they discarded us. For all of us, I think, such experiences are frustrating, irritating and hurtful. We should reason. If we cannot behave this way toward other people, we should not also behave this way toward our God and Creator.

Справжня дружба - це не самопошук

True Friendship Is Not Self-Seeking

У справжній дружбі ми шукаємо друга заради друга. Таким чином, не має значення, чи переживає наш друг достаток чи нещастя. Наша дружба залишається незмінною, оскільки ми прагнемо блага самої дружби.

In true friendship, we seek the friend for the friend's sake. Thus, it does not matter if our friend experiences abundance or misfortune. Our friendship remains unchanging, because we seek the good of friendship itself.

Це тим більше справедливо для Бога. Бог запрошує нас до дружби та близькості з Ним, але Він не винагороджує нас цим одразу. Навпаки, як обережний, потенційний друг, Він випробовує нас, щоб побачити, чого ми насправді шукаємо. Ми шукаємо Його заради Нього самого, чи ми просто хочемо ласощів, які Він може надати? Якщо ми добре відреагуємо на Його ніжне випробування, якщо ми будемо послідовні в молитві, незважаючи на страждання і випробування, тоді Він винагородить нас все більшим і більшим ступенем близькості із Собою.

It is all the more true for God. God invites us to friendship and intimacy with Him, but He does not reward us with this all at once. On the contrary, like a cautious, potential friend, He tests us to see what we are really after. Are we seeking Him for His own sake, or do we just want the goodies that He can provide? If we respond well to His gentle testing, if we are consistent in prayer despite suffering and trial, then He will reward us with a greater and greater degree of intimacy with Himself.

Процес не можна пришвидшити. Ми не можемо звернутися до іншої людини спочатку, або провести короткі, епізодичні періоди з іншою людиною, або перейти до іншої людини, не маючи нічого, крім прохань чи вимог, і очікувати негайного допущення до неї довіри. Спершу ми маємо продемонструвати, що ми вірогідні та надійні.

The process cannot be hurried. We cannot approach another person for the first time, or spend short, sporadic periods with another, or go to another person consistently with nothing but requests or demands, and expect to be admitted immediately to that person's confidence. We must first demonstrate that we are dependable and trustworthy.

Навчитися любови до Бога заради Бога

Learning to Love God for God

Ми повинні навчитися любови до Бога заради Бога, а це означає розвивати життя послідовної молитви, приділяти час, бо́рючись проти відволікання, незважаючи ні на що. Для цієї мети Бог дав нам засоби, щоб пізнати Його через Сотворення і Одкровення. Він дав нам основу спільного досвіду, коли ми маємо стосунки з Ним.

We must learn to love God for God's sake, and this means developing a life of consistent prayer, putting in the time, battling against distraction, no matter what. For this purpose, God has given us the means to know Him through Creation and Revelation. He has given us the basis of a shared experience in which to relate to Him.

У італійській містиці та авторкі Луїзі Пікарреті була сильна любов до подорожей, хоча вона хворіла в ліжку більшу частину свого дорослого життя. Вона розроби́ла практику молитви у дуже особливий спосіб. Поділяючи Божу працю на загальні сфери сотворення, викуплення та освячення, вона по́думки «блука́ла» у цих сферах, дякуючи Богу за все, що могла згадати. Наприклад, коли «роблячи обходи» у сотворенні, вона починає, на лісовій підстилці, даруючи подяку Богу за всі ґрунти, скелі, мохи та па́пороті, усіх кри́хітних тварин, що живуть серед них тощо, та її розум рухався звідти вгору до чагарникі́в і дерев і в небо за межі. Подібним чином, коли робила «обхо́ди» у відкупленні, вона намагалася згадати якомога більше речей із свого читання Писань, як могла, дя́куючи Богу за кожне. Вона намагалася згадати всю історію про викупну любов Бога до людства. Перш за все, вона дуже вірно виконувала свої "обходи" щодня.

The Italian mystic and author Luisa Picarreta had a terrible wanderlust, even though she was confined to her bed for virtually her entire adult life. She developed the practice of praying in a very particular way. Separating the work of God into the general areas of creation, redemption and sanctification, she would mentally "make rounds" in these areas, offering thanks to God for whatever she could recall. For example, when "making rounds" in creation, she would begin, for example, on the forest floor, offering thanksgiving to God for all the soils, rocks, mosses and ferns, all the tiny animals that live among them, etc., and move from there up to the shrubs and trees, and into the sky beyond. Similarly, when making rounds in redemption, she would try to recall as many things from her reading of Scripture as she could, giving thanks to God for each one. She tried to recall the whole story of God's redeeming love for mankind. Above all, she was very faithful in performing her "rounds" every day.

Значення простого проведення часу

The Value of Just "Hanging Out"

Проста практика Луїзи - лише приклад того, як людська душа вирішила провести час з Богом, знаючи, що проведення часу є необхідною умовою дружби та близькості.

Luisa's simple practice is only an example of a human soul deciding to spend time with God, knowing that spending time is the prerequisite for friendship and intimacy.

Це те саме для нас. Бог не досягає нашого спасіння завдяки складним системам і методам. Наше спасіння приходить через простоту особистої близькості з Трьохособо́вим Богом. У спробі індивідуальної людської душі подружитися з Богом, повернувши любов, яку Бог має для цієї душі, методи часом бувають корисні, але від методів завжди потрібно уникати, коли вони стають перешкодами для особистого спілкування.

It is just the same for us. God doesn't achieve our salvation through elaborate and complex systems and methods. Our salvation comes through the simplicity of personal intimacy with the Tri-Personal God. In the effort for the individual human soul to befriend God, returning the love that God has for that soul, methods are sometimes useful, but methods always have to be eschewed when they become obstacles to personal communication.

Зрештою, дружба створюється, підтримується і поглиблюється, проводячи час із другом. Що стосується Бога, для нас це не інакше.

Ultimately, friendship is created, sustained and deepened by spending time with the friend. It is no different for us in regard to God.

 

So Great a Cloud of Witnesses

The reality of the Communion of Saints

One of the greatest doctrines of Catholic-Orthodox Christianity is the Communion of Saints. Basically, the doctrine of the Communion of Saints is the same reality as the Body of Christ, the Church. Just as, because of our common human nature, we all share corporately in the first man and woman, so too do we share the identity of Christ through then Mystery of Baptism. We are incorporated into His Body, the Church, and thus, because Christ has entered into His glorious Kingdom, we have confidence that we, the members of His Body will enter into the same glory.

Thus, because we are all members of the same Body, we have communication and friendship among all the parts. We are joined with the part of the Body, which is in Heaven, the Church Triumphant. We are equally joined with that part of the Body, which is undergoing the purification that is necessary to enter the Kingdom of Heaven, the Church Suffering. Lastly, we have a strong communion among all the members of the Body, who are still in this world, "working out their salvation with fear and trembling" as the Holy Apostle Paul describes us. We, who are struggling against spiritual enemies are connected inextricably from those who are undergoing physical persecution for the name of Christ throughout the world. This is the reality of the Church Militant.

Belonging to the Family of God

Basically, another analogy, which could be used for our status in the Church, is that of a family. In Christ, we are members of a close knit family– the closest family possible– which has God as it Father and Head. Furthermore, there are no degrees of distance in the relationships in this family. God has only sons and daughters in Christ, never grandchildren and great grandchildren.

Being a member of the family of God means that we have a Father, Whom we can always trust to act in our best interest with compassion and determination. We may not always understand His actions. Some of His actions may not seem good to us from our worldly point of view. Nevertheless, we can be confident that He does nothing, except what is for our true good. We can rest in that assurance. As the expression goes, we can take that to the bank. Being a member of the family of God means that we always have ample reasons to love the Father. It would be good for us to think each and every day about some of these motives, seeking these reasons out with gratitude.

Being members of the family of God also means that we have brothers and sisters, those who live in this world, true, but also those who have departed this world, who have entered the Kingdom of Heaven, or who are preparing to enter the Kingdom, undergoing purification. We should rely on these strong familial relationships to help us grow closer to God. It goes without saying that we should rely especially on the prayers of those, whom we know are closest to God, those who already dwell in Heaven. We should study and imitate their virtues, because they are the virtues of Christ Himself.

The Great Social Medium

Today there is much attention to and concern about social media of all kinds. Many of our contemporaries find that social media is a massive drain on their time and resources, since platforms like Facebook, Twitter and YouTube are designed to draw us in and keep us occupied. Before we know it, we have spent hours that we should have spent in some other way.

In this environment, we should reflect on this, that the Communion of Saints is the ultimate form of social media, because it not only dissolves differences in space as contemporary social media do, but it always dissolves differences, barriers and obstacles of time and dimension. Prayer in the Communion of Saints is social media that reaches from the physical to the spiritual world and that unites us closely, familiarly, with our brothers and sisters, who lived in previous centuries, all the way back to the beginning of the world. Prayer unites us really, truly, not in the sense that I can have multitudes of "friends" whom I barely know. Prayer strengthens relationships that we can count on no matter what, because these are the friends, the brothers and sisters, who are with us in every and all circumstance.

We should strive to deepen these relationships through our interior life: speaking, listening and simply being present. A short reading from the Bible and a short reading from the lives of the saints is a great help to our spiritual life, because in these things we have the basis of shared experience, which we need to converse with God and His friends. Through quiet and thoughtful reading, we can listen to the voice of God, not in our minds, but in our hearts, and we should converse with God about these things in the same environment of attentive silence.

Використання Книги Приповідок під час Великого посту The Use of the Book of Proverbs During Great Lent

 

Історія– Катехуменат

History– Catechumenate

Протягом перших століть історії Церкви, особливо після того, як християнство стало законним у Римській імперії на початку IV століття, щороку до Пасхи у Церкву вхо́дило величезне число навернених. Усім цим наверненим потрібно було заздалегідь навчити за́родків християнської віри. З цієї причини, перед Пасхою щороку, Книги Буття та Приповідок читали на богослужіннях у церкві, а потім єпископ викладав ці книги. Метою цієї вправи було дати тим, хто входив до Церкви, твердий грунт біблійної історії через Книгу Буття, а також біблійної моралі через Книгу Приповідок.

During the early centuries of Church history, particularly after Christianity became legal in the Roman Empire at the beginning of the fourth century, there were every year a tremendous number of converts entering the Church at Pascha. All of these converts had to be instructed beforehand in the rudiments of the Christian faith. For this reason, proceeding Pascha every year, the Books of Genesis and Proverbs would be read at the services in church, and then these books would be expounded upon by the bishop. The purpose of this exercise was to give those who were entering the Church a grounding in Biblical history through the Book of Genesis, and a grounding in Biblical morality through the Book of Proverbs.

Тоді, як і зараз, Книга Буття та історія, яку вона подає, мають тенденцію до кращого розуміння, ніж мораль, яка пропонується нам у Книзі Приповідок, оскільки великі розділи Книги здаються неорганізованими та не пов'язаними між собою. Проте саме з цієї причини Книгу потрібно перетравлювати дрібни́ми закусками, з великою кількістю жування за допомогою роздумування. У мене є друг із гір північної Джоржії, який розповідає свій єдиний досвід поїдання опосуму таким чином: "чим більше я його жував, тим більшим він став". Те саме можна сказати про Книгу Приповідок. Це книга, призначена для розважання та роздумів, а її окремі вірші, в багатьох випадках, призначені для індивідуального розгляду.

Then as now, the Book of Genesis and the history that it provides tends to be better understood than the morality that is proferred to us in the Book of Proverbs, because large sections of the Book tend to seem disorganized and unrelated. Yet, for precisely this reason, the Book needs to be digested in small bites, with lots of chewing through meditation. I have a friend from the mountains of northern Georgia, who relates his only experience of eating a possum in this way: "the more I chewed it, the bigger it became." The same could be said of the Book of Proverbs. It is book designed for meditation and rumination, and its individual verses are designed, in many cases, for individual consideration.

Ми всі навчаємось, і не тільки історії, але і моралі

We Are All Learners, and not only of History, but of Morality

Церква зберегла цей звичай, ознайомлюючи нас, її членів, членів Христа, з цими святими книгами кожного Великого посту, бо вона усвідомлює, що всі ми навчаємось. Щороку з настанням Великого посту ми маємо можливість поновити свою відданість християнському життю, ніби поновлюючи своє хрещення. Для цього важливо перегрунтуватись в історії спасіння. Врешті-решт, людська історія - це справді Божа історія, покликана показати славу Божу. Однак водночас для нас також важливо переорієнтуватися на Божі стандарти моральної поведінки. Моральне життя, викладене в Книзі Приповідок, є тим самим кодексом поведінки, який міститься в Десяти заповідях, хоча воно описується і з’ясовується по-іншому. Розуміння моральних вчень Книги Приповідок - наше особливе великопосне завдання. Нехай ми матимемо таку благодать застосовувати ці вчення на практиці.

The Church has retained this custom of familiarizing us, her members, the members of Christ, with these holy books every Great Lent, because she realizes that we are all learners. Every year with the onset of Great Lent we have the opportunity to renew our commitment to the Christian life, as if renewing our baptism. For this purpose, re-grounding ourselves in salvation history is important. After all, human history is really God's story, meant to show forth the glory of God. At the same time, however, it is also important for us to be re-grounded in God's standards of moral behavior. The moral life that is expounded in the Book of Proverbs is the same code of conduct that is found in the Ten Commandments, although it is described and elucidated in a different way. Understanding the moral teachings of the Book of Proverbs is our special Lenten task. May we have that grace and the grace to put these teachings into practice.

Які конкретні речі ми дізналися дотепер?

What Specific Things Have We Learned So Far?

Минулого тижня, в контексті вечірніх служб Церкви, ми читали перші три розділи Книги Приповідок. На цьому етапі запитання, досягнувши Першої неділі Великого посту, Неділі Православія, полягає в тому, які конкретні речі ми дізналися, що збагачують нас і допомагають нам на шляху покаяння?

This past week, in the context of the Church's evening services, we read the first three chapters of the Book of Proverbs. The question at this point, having reached the First Sunday of Great Lent, the Sunday of Orthodoxy, is what specific things have we learned, which enrich us and help us in the way of repentance?

Генерально, перший розділ починається закликом вести життя згідно з мудрістю. Книга визначає мудрість. "Початок мудрості - страх Господній". Звідти в ній обговорюються на́слідки неможливості жити згідно з мудрістю. Перш за все, людина, яка вирішить не піти шляхом мудрості, впаде в жадібність, що призведе до несправедливості. Це дуже важливий уро́к для нас, хто живе в матеріалістичній культурі. У матеріалістичній культурі ми прагнемо цінува́ти задоволення та речі, які можуть принести нам задоволення. Щоб придбати матеріальні речі та задоволення, які вони забезпечують, ми потрапляємо в пастку виправдання несправедливості нашим сусідам заради власної користі.

In the broad strokes, the first chapter begins with an exhortation to live a life in conformity to wisdom. The Book defines wisdom. "The beginning of wisdom is the fear of the Lord." From there, it discusses the consequences of failing to live according to wisdom. First of all, the person who decides not to follow the way of wisdom will fall into greed, which will lead to deeds of injustice. This is a very important lesson for us, who live in a materialist culture. In a materialistic culture, we tend to place value on pleasure and the things that can bring us pleasure. In order to acquire material things and the pleasures that they provide, we fall into the trap of justifying injustice to our neighbors for the sake of our own profit.

Якщо ми думаємо, що жа́дібність - це єдина небезпека для тих, хто відмовляється жити згідно з мудрістю, другий розділ знайомить нас із повторюваним персонажем біблійної літератури про мудрість: зар ішаг, «чужа жінка». Характер чужої жінки є більш ніж уособленням перелюбу та сексуального гріха в цілому. Чужа жінка є символом Великого перелюбу, який є однією з найбільших тем Біблії. Це "велике перелюбство" - це ідолопоклонство, яке має інших богів, крім Бога. Ідолопоклонство - це перелюб через аналогію. Подібно до того, як у контексті шлюбу ми зобов’язані винятковою вірністю своєму подружжю, так і ми зобов’язані виключною вірністю Богові та лише Богу в контексті людського життя загалом. Ми чи́нимо гріх перелюбу, ми блу́дствуємо в невірності перед Богом, коли ставимо інші речі пріоритетними у своєму житті, замість Бога та Його Царства. Подібно до того, як чужа жінка порушує завіт зі своїм чоловіком і Богом і заохочує інших робити це, так і ми порушуємо завіт з Богом і заохочуємо інших робити те саме, коли вони бачать, що наша віра не керує усім нашим життям.

In case we should think that greed is the only pitfall for those who refuse to live according to wisdom, the second chapter introduces us to a recurring character in the Bible's wisdom literature: the zar ishah, the "strange woman." The character of the strange woman is more than a personification of adultery and sexual sin more generally. The strange woman is the symbol for the Great Adultery, which is one of the Bible's greatest themes. That "great adultery" is idolatry, having other gods besides God. Idolatry is adultery because of analogy. Just as, in the context of marriage, we owe exclusive faithfulness to our spouse, so also we owe exclusive faithfulness to God, and only God, in the context of human life generally. We commit the sin of adultery, we go whoring in unfaithfulness to God, when we make other things priorities in our life, instead of God and His Kingdom. Just as the strange woman breaks covenant with her husband and with God and encourages others to do so, so also we break covenant with God and encourage others to do likewise, when they see that our faith does not direct our whole life.

Третя глава́ повертається до початкового заклику: живіть згідно з мудрістю, яка є єдиним джерелом добробуту в цьому та наступному житті. Як ми живемо згідно з мудрістю? Книга підсумовує це ще раз: "Довіряй Господу всім своїм серцем і не покладайся на своє розуміння; усіма способами підкоряйся Йому, і Він зробить твої стежки прями́ми". Дуже важливо, щоб ми приділяли цьому пильну увагу. Наша культура, крім матеріалістичної, також дуже впевнена у власному розумінні. Ми маємо "науковий світогляд", який претендує на виняткове джерело всіх справжніх знань. Боже послання до нас зовсім інше: не спирайтеся на своє розуміння. Наука - це інструмент, за допомогою якого ми можемо точно зрозуміти фізичний світ, але він не має доступу до духовного світу. Наука не може визначити докази відповідно до своїх власних умов, а потім звернутися до будь-якого іншого джерела людських знань і заяви́ти: "доказів немає". Міркування циркулярні та самокорисні.

The third chapter returns to the original exhortation: live according to wisdom, which is the only source of well-being in this life and the next. How do we live according to wisdom? The Book sums it up again: "Trust in the Lord with all your heart and lean not on your own understanding; in all your ways submit to him, and he will make your paths straight." It is critical that we pay careful attention to this. Our culture, besides being materialistic, is also very confident in its own understanding. We have "the scientific worldview," which pretends to be the exclusive source of all true knowledge. God's message to us is quite different: Do not lean on your own understanding. Science is a tool by which we can come to an accurate understanding of the physical world, but it has no access to spiritual world. Science cannot define evidence according to its own terms and then turn to every other source of human knowledge and declare: "there is no evidence." The reasoning is circular and self-serving.

Отже, "не спирайтеся на власне розуміння". Довіряй Богу. Як і багато інших аспектів нашої віри, рішення йти шляхом мудрості - це шлях свободи. Ми можемо бути задоволені тим, що Бог хоче для нас. Може знадобитися практика, щоб мати таку довіру до волі Божої, але нам було дано це земне життя для її здійснення.

So, "do not lean on your own understanding." Trust God. Just like so many other aspects of our faith, the decision to follow the way of wisdom is a way of freedom. We are free to be pleased with whatever God wills for us. It may take practice to have that kind of trust in the will of God, but we have been given this earthly life to accomplish it.

 

Прощення: Заповідь Христа Forgiveness: A Commandment of Christ

 

У контексті Євангелія Христового ми маємо божественну заповідь прощати інших, які нас поранили та образили. Нам заповідають: «Прости, і тобі буде прощено». Той факт, що це заповідь, створює певну кількість сумнівів та двозначності, оскільки ми неправильно розуміємо природу прощення. Ми припускаємо, що прощення стосується емоцій, так само, як ми припускаємо, що любов - це те, що стосується емоцій. Насправді наявність або відсутність емоцій - це, в кращому випадку, допомога тому, що є набагато глибшою реальністю. Нам очевидно, що про емоцію не можна заповідати. Нам не можна наказати бути щасливими чи сумними, то як це може бути, щоб нам наказали прощати?

In the context of the Gospel of Christ, we have a divine commandment to forgive others who have injured and insulted us. We are commanded, "Forgive, and you will be forgiven." The fact that this is a commandment creates a certain amount of doubt and ambiguity, because we misunderstand the nature of forgiveness. We assume that forgiveness is concerned with emotions, just as we assume that love is something that concerns emotions. In reality, the presence or absence of emotions are only, at best, a help to what is a much, much deeper reality. It is obvious to us that emotions cannot be commanded. We cannot be commanded to be happy or sad, so how is it that we can be commanded to forgive?

Насправді наявність позитивних емоцій абсолютно не має значення для прощення, і прощення процвітає, незважаючи на наявність негативних емоцій. Це так, адже прощення, як і любов, яка лежить в його осно́ві, - це рішення, а не емоція. Прощення дуже просто визначається як рішення повернутися до "любові доброзичливої". Що таке доброзичлива любов? Доброзичлива любов- це любов, завдяки якій ми бажаємо добра іншому. Прощаючи, ми вирішуємо бажати добра нашим ворогам, тим, хто нас образив і поранив. Ми бажаємо їхнього добра, особливо їхнього остаточного добра - спасіння в Царстві Небесному. Коли ми приймаємо це рішення, щоб бажати добра своїм ворогам, ми не можемо очікувати, що негативні емоції зникнуть раз і назавжди. Ні, нам доведеться битися з образливими думками, так само, як ми повинні битися з багатьма іншими сортами злих думок. Кожного разу, коли ми усвідомлюємо такі думки у своєму розумі, ми відкидаємо їх, нагадуючи собі, що вони недоречні, тому що ми вирішили пробачити.

Actually, the presence of positive emotions is completely irrelevant to forgiveness, and forgiveness thrives despite the presence of negative emotions. This is so, because forgiveness, like the love that underlies it, is a decision, not an emotion. Forgiveness is very simply defined as a decision to return to the "love of benevolence." What is the love of benevolence? The love of benevolence is the love by which we will the good of the other. In forgiveness, we decide to will the good of our enemies, those who have insulted and injured us. We will their good, especially their ultimate good– salvation in the Kingdom of Heaven. When we make this decision to will the good our enemies, we cannot expect negative emotions to go away once and for all. No, we shall have to do battle with resentful thoughts, just as we have to do battle with many other kinds of evil thoughts. Every time we become aware of those kinds of thoughts in our minds, we dismiss them, reminding ourselves that they are inappropriate, because we have decided to forgive.

Все це означає, що християнська любов і, особливо, прощення є способом свободи. Ми не раби негативних емоцій, таких як злоба та образа. Навпаки, ми визнаємо такі речі такими, якими вони є: просто неприємності, які ще не наздогнали наших свідомих рішень. Вони перестають бути актуальними в нашому повсякденному житті, тому що наша воля, за допомогою Божої благодаті, вирішила, що вони не мають значення. Ми вільні. Слід зазначити: це те саме з усіма сортами злих спокус і думок. Якщо ми пильно стежимо за своїми думками і відкидаємо злі думки, це не що інше, як мухи, що дзижчать нам навколо голови, або, як висло́влюється цар Давид, «стріли немовлят». Давид був воїном. Він розумів, що стріла́ повинна мати за собою велику силу, якщо вона хоче пробити солдатську броню́. Немовля не може навіть натягнути лук, і навіть якби це могло, не мало б сили, що штовхає стрілу вперед. Вона б нешкідли́во впала на землю. В іншому місці Давид говорить про своїх ворогів, "зуби їх - зброя та стріли, а язик - гострий меч". Але він також говорить Богу: "Ти зламав зуби нечестивих". Іншими словами, за сприяння Божої благодаті протистояти нашим злим думкам і спокусам (особливо тим, що викликають образу і непрощення) - це все одно, що протистояти леву, якого зробили беззубим.

What all of this means is that Christian love and, especially, forgiveness is a way of freedom. We are not slaves to negative emotions like rancor and resentment. On the contrary, we recognize such things for what they are: merely nuisances that have not yet caught up with our conscious decisions. They cease to have relevance in our day to day life, because our will, assisted by God's grace, has decided that they are irrelevant. We are free. We should point out: it is the same with every kind of evil temptation and thought. If we are watchful over our thoughts, and we reject evil thoughts, they are nothing more than flies buzzing around our heads, or as King David puts it, "the arrows of infants." David was a warrior. He understood that an arrow had to have a lot of force behind it if it was to pierce a soldier's armor. An infant cannot even draw the bow, and, even if it could, there would be no strength impelling the arrow forward. It would fall harmlessly to the ground. In another place, David says of his enemies, "their teeth are weapons and arrows and their tongue, a sharp sword." But, he also says to God, "You have broken the teeth of the wicked." In other words, with the assistance of the grace of God, confronting our evil thoughts and temptations (especially those to resentment and unforgiveness) is like facing down a lion, which has been rendered toothless. 

У нас дефіцит - це впевненість у благодаті Божій та дії, які здійснюються відповідно до цієї впевненості. Потрапляючи в пастку своєї відсутності впевненості, ми намагаємось заснувати своє життя на мінливому піску́ почуттів та емоцій, приймаючи простих дівчат-служанок за господиню будинку.

What is in short supply among us is confidence in the grace of God and action that is taken in accord with that confidence. Trapped again and again in our lack of confidence, we try to ground our lives on the shifting sands of feelings and emotions, mistaking mere servant girls for the mistress of the house.

Ключем до здійснення нашої свободи є тверді рішення (прощати, любити, терпіти то́що), а потім пильність над нашими думками, щоб ми могли відкинути кожну думку, яка не відповідає цим резолюціям.

The key to fulfilling our freedom is firm resolutions (to forgive, to love, to be patient, etc.) and then, watchfulness over our thoughts, so that we can reject every thought that does not conform to those resolutions.

 

The Purposes of Fasting

 

Among the eminent good works, the Church prescribes fasting in the second place after prayer. Unlike prayer, fasting, and the third good work, almsgiving, cannot stand alone, but fasting and almsgiving must be accompanied by prayer. Fasting, when connected and ennobled with prayer, has a number of indispensable purposes in the life of the Church as well as in the life of the individual Christian.

The first purpose and advantage of fasting is to reawaken our desire for God through the mortification of our fleshly passions. First and foremost among the disordered natural energies, which we find within us is our hunger, our desire for food. By mortifying our hunger, we learn that "man does not live by bread alone," and that our true hunger is for something greater than the material food, which fills our bellies. The human being was made for God, and there is restlessness in the human spirit until that spirit rests in God, as Saint Augustine and many other of the Fathers of the Church pointed out.

At the same time, fasting is an expiation for our sins. We offer the voluntary suffering of fasting as a penance, a participation in the remission of sins, which is wrought in Christ's suffering and death. In some measure, through the suffering of hunger, we willingly enter into "death" with Christ in preparation for a corresponding share in the Resurrection. As many are willing to testify, fasting intensifies our sorrow for sin. It makes us feel our true poverty, apart from God, away from the Father's house.

Furthermore, fasting is also seen in Christian Tradition as a means to greater spiritual and mental acuity. By mortifying the body through hunger, the mind is able to rise above the body and more clearly perceive spiritual and eternal things. Whereas, slavery to hunger keeps the mind mired in the things of the world, mortification of the body through hunger allows the mind to rise aloft and consider the greater things to which human life must ultimately be aimed. Thus, the reality of the maxim of Metropolitan Andrey Sheptytsky becomes especially real for us: "You are only loaned to this world."

According to the physical laws discovered by Isaac Newton, "for every action there is an equal and opposite reaction." We can see something akin to this as well in the spiritual life, since, when we mortify what is base in us, we end up improving and ennobling what is higher. The hymns of the Church do not tire of pointing this out to us. Adam, our ancestor, was condemned to return to the earth from which he had been taken, because he did not restrain his appetite. In contrast, by restraining our appetites, we rise from that same condemnation and, with the eyes of faith, begin to perceive the destiny that lies for us in the Kingdom of Heaven.

For all of these reasons, fasting is a tool for us, helping us to grow in the knowledge of God. It is available to us at all times, whenever we may perceive a need. It may be said with some certainty that we do not culturally perceive the need of fasting often enough, for the poor condition of our bodies clearly demonstrate that. After all, we should not hesitate to admit the physical advantages of fasting too, when it is tempered by prudence and ennobled by faith. We are composite beings, body and soul. Thus, it is perfectly legitimate to fast to benefit the body, just not the body only. Fasting can be expected to benefit the whole of our being, body and soul.

Fasting is a tool that is available to us always, just as prayer and almsgiving are as well. Nevertheless, during certain periods of the year the Church instructs us to fast corporately. The primary example of this corporate fasting is the period that we begin tomorrow, namely Great Lent, the forty day fast, which prepares us for the celebration of the Lord's Passover from death to life in the Resurrection. It is this period of fasting, which we begin tomorrow. 

PRAYERS AND SERVICES FOR THE DEPARTED

 

Brothers and sisters in Christ--

Today is the Sunday of Meatfare, otherwise known as the Sunday of the Last Judgment.  According to the Tradition of the Church, this is last day before Holy Pascha, when Christians are able to eat meat.  Today, the Gospel reading is taken from the Gospel According to St. Matthew.  In this reading, we have the description of the Last Judgment, and this description, especially the separation of the sheep and the goats, gives to us the opportunity to consider our own mortality and the inevitable judgment we must face, when Christ will reward or punish us according to our deeds.  We human beings will actually have to stand before two judgments.  First, we will each have what is called a “particular judgment” immediately, or soon, after our death, when Christ will judge our souls.  Then, a second time, we will stand before the tribunal of Christ, the entire human race together, in the general judgment, after we have risen from the dead in our bodies.  We need to begin preparing for these inevitable judgments without delay.  We heard in the Gospel that Christ will judge us according to our deeds, and thus, we should be especially careful how we behave towards one another.

     The Sunday of the Last Judgment is an opportunity for us also to remember all the dead, who have died with the blessing and friendship of Christ and the Church.  Yesterday, we celebrated the first All-Souls Saturday.  During the Great Fast, we will have an additional three All-Souls Saturdays, and then we will have the last one on the day before the Feast of Pentecost.  On these days, we especially pray for all the faithful departed.  In addition to these celebrations during the Great Fast, and the Saturday before Pentecost, we also have the custom of remembering the departed on the days of their deaths, and also on the third, ninth and fortieth days after their deaths.  This custom requires some explanation, because these dates have very deep significance. 

     In the first place, we remember the departed on the third day, because, according to St. Ephrem the Syrian, the soul remains near the body during this period.  It is traumatized, and does not understand what has happened to it.  Its new state has placed it in shock.

     Then, about the third day, the soul begins to understand that it has suffered death.  The soul withdraws to a place that is near the body, and mourns over the body until about the ninth day. Finally, about that ninth day, the soul’s angel guardian is able to convince the soul that it needs to leave.  We, the living, pray on the ninth day in order to help the soul in this process.

     Then, from the ninth to the fortieth day, the angel guardian leads the soul over the earth to the all the various places in which it made the great moral decisions of its life.  In each place, the angel guardian questions the soul concerning these decisions, asking the soul especially if it regrets the bad decisions.  This process and journey comprises forty days, according to St. Ephrem.  We, the living, pray for the soul on the fortieth day, because it then goes before the Judgment Seat of Christ, and Christ judges the soul according to its works.  If it is good and disowned and regretted all of the evil that it did, then it will go to everlasting life in the presence of God, but if it is evil, and it did not disown nor regret its sins, then it goes to everlasting punishment in the Lake of Fire.

    After the fortieth day, we continue to pray for the souls of the departed, because we do not know whether Christ our God decided that that soul was in need of further purification.

Божественна Літургія: Модель нашого життя The Divine Liturgy: The Model of Our Life

 

Минулої неділі Церква скінчила читати Євангеліє від Святого Луки. Сьогодні, вона має спеціяльне читання для нас, яке наші Отці, які чинили наш обряд і його звички, приписували для цієї окремої неділі. Сьогодні, ми маємо роздумувати над дуже великим таїнством, Страшним Судо́м.  Ця неділя називається Неділею Страшного Суду і також М’ясопусною Неділею.

Up until last Sunday, the Church was completing her yearly reading of the Gospel According to St. Luke. This Sunday, however, we jump back to St. Matthew’s Gospel, because our Holy Fathers, who framed our rite and its customs over the course of the centuries, have given to us a very special mystery to contemplate on this day.  This Sunday is called the Sunday of the Last Judgment, or Meatfare Sunday.

Коли ми роздумуємо над історією, згідно Євангелія, ми можемо ділити велике земне життя Господа нашого Ісуса Христа на дві частини: Його галилейська служба і Його єрусалимська служба.  Mалий вхід Божественної Літургії репрезентує Господню галилейську службу. Ця галилейська служба скінчилася преображе́нням Господа Ісуса на Таворській Горі́. Господь Ісус скеро́вував Його вибраних апостолів --Петра, Якова і Йоана до верши́ни високої гори, і тоді Він преображався перед ними. Він це зробив, щоб підси́лити їх віру, бо вони б свідчили страшні дії в Єрусалимі. Преображення було другим виявленням Святої Тройці.  Хрещення було першим.  У Преображенні, Син преображався, щоб Його Божественна природа показалася, і Отець сказав учням від хмари: «Цей—улюблений Син...», і затемнена хмара репрезентує присутність Пресвятого Духа. Між нами, ми пам’ятаємо це велике таїнство співанням Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.»

The Lord’s great earthly life can be divided into these two distinct parts: the Galilean Ministry and the Jerusalem Ministry.  The Little Entrance of the Divine Liturgy commemorates and represents the Lord’s ministry in Galilee. The Galilean ministry comes to an end with the Transfiguration.  Jesus takes His specially chosen disciples, Peter, James and John, up the high mountain of Tabor, and is transfigured in front of them.  He does this for the express purpose of strengthening the faith of the disciples in order to prepare them for what is going to happen in Jerusalem.  The transfiguration is the second revelation of the Mystery of the Holy Trinity (the Baptism being the first), for the Son shows forth as much of His Divine Glory as the Apostles are able to behold, while the voice from Heaven reveals the Father, and the overshadowing cloud brings to light the presence of the Divine Spirit. Among us, this great mystery is commemorated in the singing of the Trisagion Hymn: “Holy God, Holy Mighty, Holy Immortal, have mercy on us.”

Коли Ісус зійшов з гори, після Преображення, Він учням сказав: «Ось, тепер ми їдемо до Єрусалиму. Там, Син Чоловічий буде даватися в ру́ки людські.»  Отже, ми поповнюємо співання трисвятого з процесією до Вишнього Місця, площі поза́ду святого престолу.  Там священик і його співслужителі залишаються під час читань Божественної Літургії.  Коли священик починає процесію до Вишнього Місця, він каже: «Благословен хто йде в ім’я Господнє.» Процесія до Вишнього Місця нагадує нам про Ісусову по́дорож до Єрусалиму і його тріумфальний вхід у це місто, отже священик каже це благословення, яке єрусалимські люди промовляли, коли Господь Ісус входив в їх місто.

As Jesus is coming down the mountain after the Transfiguration, He says to His disciples: “See, we are now going up to Jerusalem. There, the Son of Man will be given into the hands of men.” Thus, we complete the singing of the Trisagion with the procession to the High Place, the place behind the Holy Table, which the clergy will occupy during the readings.  During the procession to the High Place, the priest says: “Blessed is He Who comes in the Name of the Lord,” recalling the fact that the people of Jerusalem shouted the very same thing when He entered into that city in triumph.

Коли Ісус приїхав в Єрусалим для Пасхи, Він не скінчи́в Його навчання і проповідування.  Але, Він починає розмовляти з учнями таємно для того, щоб виявляти їм спеціяльне знання таїнств, які Він коротко буде виконувати. В одному епізоді цієї єрусалимської служби, Господь Ісус скеровував Його учнів до схилу Оливетської Гори. Там Він сиді́в і дивився на місто, і сказав учням про кінець світу і його страшні́ випа́дки.  У контексті цієї бе́сіди, Господь розказав притчу, яку ми чули в сьогоднішньому Євангелії.  У нашій Божественній Літургії, читання Апостола і Євангелія репрезентують це інтимне і таємне навчання.  Коли ми чуємо ці читання, ми приймаємо ясне́ і просте́ навчання Господа, яке Він бажає надавати нам Його учням, перед часом, коли Він буде входи́ти містично у його страждання і смерть.

Jesus, having arrived in Jerusalem for the celebration of the Passover, does not abandon His public teaching, but He begins to speak privately to His Holy Apostles, conveying to them a special knowledge of the mysteries that are about to be revealed.  In one particular episode, Jesus takes His Apostles and ascends the Mount of Olives and sits down on it, looking out over the expanse of the city of Jerusalem. He gathers His disciples around Him and delivers a discourse to them concerning the terrifying circumstances that will accompany the end of the world. It is in the context of this discourse that the lesson of today’s Gospel reading is revealed.  For us, these private and intimate teachings and lessons are represented by the readings of our Divine Liturgy.  As we hear the readings, we receive the special, unmediated teaching of the Lord, which He desires to impart to us His disciples, before mystically entering into His life-giving suffering and death.

Опис етичного християнського життя, який ми знаходимо в сьогоднішньому Євангелії, ширший від світового концепту добросердечности та справедливости.  Євангеліє наказує духа самопожертви. Ми потребуємо жити для інших, не для себе, якщо ми дійсно бажаємо наслідувати Євангелія. Тут, в Літургії, ми маємо сам досвід Христового життя, який Святі Апостоли мали, і ми, так як Апостоли, вчимося жити як Христос і статися з’є́днаними з Ним через благодать.

The description of the ethical life of the Christian, which is contained in today’s Gospel, goes well beyond the world’s notion of “being a good person.” What is required according to the Gospel is to be a self-sacrificing person—to live for others, rather than for ourselves. Here, in the Liturgy, we have the same experience of Christ’s life as the Holy Apostles, and we, like the Apostles, learn how to live like the Christ, and to become one with Him through grace.

Коли ми ди́вимося на життя Христове в Божественній Літургії, ми повинні нотувати завжди дуже велику різницю між цим святим життям і сортом життя, яке світ називає «нормальним» і «здоровим.» Недавно, ми нотували потребу «відкладати всяку житейську печаль,» щоб вхо́дити в це життя. Фактично, наша християнська інтуїція—ми люди вирі́шуємо забагато серйозних рі́шень заради фальшивих причи́н. Часто вирі́шуємо на́слідок тривоги і страху́, замість чесно́ти і дбайли́вости за інших. Ісус Христос каже про нашу схи́льність до журби́ у Євангелії від Святого Мате́я: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягне́мося? Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладе́ться.» Іншими словами, для учня Христового немає страху́ тому, що Христос його зни́щив, коли Він смерть подола́в.  Свобідні від страху, ми свобідні, щоб жити наше життя, згідно зразку́ Божественної Літургії—добросердечне життя, яке є джерело́м благословення для всіх навколо нас.

As we behold the life of Christ in the Divine Liturgy, we should always be aware and note how different this life is compared to that which this fallen world calls “normal” or “healthy.” We recently noted the need to “lay aside all earthly cares” in order to enter into this life. In fact, our Christian insight concerning this world is that too many grave decisions are made for the wrong reasons. Too many serious determinations are made on the basis of anxiety and fear, rather than on the basis of virtue and concern for others.  Jesus Christ Himself, in the Sermon on the Mount refers to our propensity to worry. “What shall we eat?” “What shall we drink?” The Lord tells us: “Seek first the Kingdom of God and His justice, and all these things will be given to you besides.”  In other words, for the disciple of Christ there is no fear, because Christ, in conquering Death, has done away with it.  Free from fear, we are free to live a life patterned on the Divine Liturgy—a generous life of sacrifice that is a source of blessing for those around us.