НЕХАЙ ІМІТУЄМО СВЯТИХ ПАТРІЯРХІВ АВРААМА, ІСААКА ТА ЯКОВА LET US IMITATE THE HOLY PATRIARCHS ABRAHAM, ISAAC AND JACOB

Брати й сестри у Христі—

Господь наш Ісус Христос запрошує нас на бенкет до Царства Божого так, як ми чули у євангельському читанні. Люди у Господній притчі, коли приймали запрошення Господа, відмовлялися задля різних причин: матеріальних речей (поля і пар волів), і також людських спорідненостей (весілля).  Господь закликає нас також до Небесного Царства, і ми маємо ті ж самі спокуси, щоб відмовлятися на Його запрошення.  Господь бажає того, щоб ми залишили ці речі, які є перешкодами до наших люблячих відносин з Ним—обидві прихильність до матеріальних речей і духовних і психологічних ран, які потребують нашого приймання небесних ліків.

The Lord Jesus Christ invites us to the banquet of the Kingdom of God, just as we heard in the Gospel reading. The people in the Lord’s parable, when they received the invitation of the Lord, excused themselves for various reasons: material things (a field and pairs of oxen), and also human relationships (a wedding). The Lord summons us also to the Kingdom of Heaven, and we have just the same temptations to excuse ourselves from His invitation.  The Lord wants us to abandon those things that are obstacles to our loving relationship with Him—both attachment to material things and the spiritual and psychological wounds, which require us to accept heavenly remedies.

Господь Ісус хоче того, що ми знаємо—ми тільки маємо дуже короткий час, «звершити наше спасіння зі страхом і тремтінням» так, як Святий Апостол Павло нам каже. Ми мусимо бути уважними до потреб наших душ, замість потреб наших тіл і наших пристрастей.  Отже, Господь нам дає приклад сьогодні Святих Патріархів: Авраама, Ісаака та Якова, які жили слухняністю до Божої волі.  Авраам залишив його батківщину, щоб бути слухняним до Бога, і з цілим довір’ям він навіть приготовляв жертвувати його єдинородного сина.  Вкінці, він не жертвував його, проте його жертва була повною і приємною у Божому зорі, тому що він полюбив Бога, і його намір був слухняністю Тому, Якого він полюбив. Тим самим способом, наш намір має бути слухняністю до Божої волі. І чому ні? Бо це є слухняністю до Нього, Який любить нас вічною любов’ю. Ми мусимо бути подібними до Авраама у цьому довір’і, знаючи те, що Бог створить всі наші випадки, навіть дуже болісні обставини, щоб робити нас перфектними так, як Його, нашого небесного Отця. Це глибоке довір’я має перебувати, незважаючи на весь біль нашого життя.

The Lord Jesus wants us to know that we only have a very short time, “to accomplish our salvation with fear and trembling,” just as the Holy Apostle Paul tells us. We must be attentive to the needs of our souls, instead of those of our bodies and our passions.  Therefore, the Lord gives to us the example today of the Holy Patriarchs: Abraham, Isaac and Jacob, who lived in obedience to the will of God. Abraham left his fatherland to be obedient to God, and with complete trust, he even prepared to sacrifice his only-begotten son. In the end, he did not sacrifice him. Nevertheless, his offering was complete and pleasing in God’s sight, because he loved God, and his intention was obedience to the One, Whom he loved. In the same way, our intention has to be obedience to God’s will. And why not? Since this is obedience to Him, Who loves us with an everlasting love. We must be like Abraham in this trust, knowing that God creates all our circumstances, even the very painful ones, in order to make us perfect, just as He, Our Heavenly Father, is perfect. This deep trust has to endure in us, despite all the pain in our life.

Згідно прикладу Святого Патріарха Ісаака, ми також мусимо жити у тиші й молитві. Між патріархами, Ісаак є найбільш духовно задумливим, тому що його праця є тим, щоб залишитися у обіцяній землі. Через тишу Патріарха Ісаака, його діти, народ Ізраїля, приймають право до цієї землі. Тим самим способом, ми приймаємо право до нашого спадкоємства у небесному царстві через наше життя у тиші й молитві. Довір’я у Бозі є дуже важливим, але тільки свідчення цього довір’я є життям глибокої молитви. Молитва є середовищем, в якому довір’я і любов ростуть. Через любов і довір’я, Господь Ісус хоче того, щоб ми стали сміливими у молитві, бо це подобається Богові, коли ми молимося сміливо, коли ми розмовляємо з Ним як «нашим» Богом. Наші відносини з нашим Богом є дуже інтимними. Чи ми нотуємо, що ми завжди називаємо Бога найбільш інтимним займенником? Він завжди є «Ти, Тобі, Тебе, Тобою», неначе Він є рівним до нас. Дійсно, Він не наша рівня, але Він вседоступний до нас, незважаючи на те, що Він створив все, що існує.  Ми навчаємося цьому сорту молитви через приклад Святого Патріарха Ісаака. Наше життя потребує тишу і молитву.

According to the example of the Holy Patriarch Isaac, we also have to live in stillness and prayer.  Among the patriarchs, Isaac is the most spiritually contemplative, because his job is to remain in the Promised Land. Through the stillness of the Patriarch Isaac, his children, the nation of Israel, receive a right to that land. In the same way, we receive a right to our inheritance in the Heavenly Kingdom through our life of stillness and prayer. Trust in God is very important, but the only evidence of this trust is a life of deep prayer. Prayer is the environment, in which trust and love grow. Through love and trust, the Lord Jesus wants us to become bold in prayer, since it is pleasing to God when we pray boldly, and when we speak with Him as “our” God. Our relationship with our God is very intimate. Have we noted that we always address God by the most intimate of pronouns? He is always, “Thee and Thou,” as if he were our equal. Indeed, He is not our equal, but is all-accessible to us, despite the fact that He made everything that exists. We learn this sort of prayer through the example of the Holy Patriarch Isaac. Our life requires stillness and prayer.

Наше життя у Христі також використовує приклад Святого Патріарха Якова, тому що нам треба пам’ятати, що це життя є боротьбою. Яків був завжди у конфлікті з ким-небудь (з Есавом, його братом, з Лаваном, його свекором, і кананітами, які тоді жили у обіцяній землі). Тим самим способом, ми завжди у конфлікті проти світу, плоті, і диявола. Ми мусимо завжди пам’ятати те, що ми маємо ворогів, які бажають нашого знищення, мов солдат між боротьбою завжди має бути уважним до багатьох небезпек. Так, як Святий Патріарх Яків захищався від усіх ворогів сильним союзом його синів і друзів, ми також потребуємо захищатися силою спілкування святих. Нашим хрещенням, ми маємо привілей, щоб нале́жати цьому святому і сильному союзові, і ми повинні уживати силу молитов святих-помічників у нашій боротьбі проти спокус.  Святий Патріарх Яків став старим у його боротьбі проти багатьох ворогів, але він помер спокійно в руках свого сина, Йосифа, який є фігурою Христа. Тим самим способом, Господь Ісус хоче того, що ми знаємо, якщо ми вірно бо́ремося, ми будемо вмирати спокійно в руках нашого люблячого Ісуса і успадкува́ти Царство Небесне.

Our life in Christ also makes use of the example of the Holy Patriarch Jacob, because we need to remember that this life is a battle. Jacob was always in conflict with somebody (with his brother, Esau, with his father-in-law, Laban, and with the Canaanites, who then lived in the Promised Land). In the same way, we are always in conflict against the world, the flesh and the devil. We must always remember that we have enemies that desire our destruction, just like a soldier in the midst of battle always has to be aware of a multitude of threats. Just as the Patriarch Jacob defended himself from all his enemies through the strong alliance of his sons and friends, we also need to defend ourselves by the might of the communion of saints. By our Baptism, we have the privilege of belonging to this holy and strong alliance, and we should use the might of the prayers of our patron saints in the fight against temptation. The Holy Patriarch Jacob grew old in his battle against his many enemies, but he died peacefully in the arms of his son, Joseph, who is a figure of Christ. In the same way, the Lord Jesus wants us to know that if we fight faithfully, we will die peacefully in the arms of our loving Jesus and inherit the Kingdom of Heaven.

РІЗДВО ХРИСТОВЕ: РЕВЕРСУВАННЯ НАШОЇ ЗАСМУЧЕНОЇ ДОЛІ THE NATIVITY OF CHRIST: THE REVERSAL OF OUR SAD DESTINY

У першому гімні про Різдво Христове, наш преподобний і святий отець Єфрем Сирійський написав:

«Благословення, яким Яків поблагословив, сьогодні прийняло поповнювання. І також, дерево, Дерево Життя, носить надію смертним людям. Сьогодні, прихована приповідка Соломона приймає її пояснення, бо Дитя було народженим, і Його ім’я є «Чудовим,» бо це є чудом: Бог виявляючись як младенець. У притчі, Святий Дух називав Його «черв’яком», тому що Його народження було без сі́мені. Святий Дух виявив цей тип, і сьогодні він є поясненим. Він піднімався так, як корінь перед Ним, як корінь спраглої землі. Все, яке було приховано сказаним, сьогодні відверто є зробленим. Царя, який був прихованим у Юді, Тамара вкрала з його стегна́; сьогодні його переможна красота піднялася, яку по́тай вона полюбила. Рута лежала при боці Вооза, тому що вона бачила у ньому прихований Лік Життя. Сьогодні, її обіцянка була поповнена, тому що від сімени її прийшов Він, Який всім дає Життя.  Адам дав біль жінці, яка породила сина йому. Але, вона, яка сьогодні народжує Спасителя, зцілює біль першої жінки. Чоловік, який не мав народження, роди́в Єву (від його ребра). Отже, ми повинні більше вірити в те, що доня Єви породила Дитину без чоловіка.  Діва Земля породила Адама, який був головою над землею, але сьогодні Діва народжує Адама, Який є головою над небесами. Жезл Аарона розквітав; мертве дерево продукувало плоди. Ця таємниця є ясною, бо сьогодні дівине лоно народжує Дитину.»

In his first hymn on the Nativity of Christ, our venerable father Ephrem the Syrian wrote:

“The blessing with which Jacob blessed, today has received its fulfillment. Also, the tree, the Tree of Life, bears hope to moral men. Today, the hidden proverb of Solomon receives its explanation, for a Child has been born, and His name is “Wonderful,” for this is a wonder: God revealing Himself as an infant. In a parable, the Holy Spirit called Him “Worm,” because His birth was without seed. The Holy Spirit revealed this type, and today it is explained. He came up like a root before Him, as a root of the parched earth. Everything that was said hiddenly, today is done openly. The king, who was hidden in Judah, Tamar stole from his thigh; today his victorious beauty has risen up, which she secretly loved. Ruth lied down beside Boaz, because she saw in him the hidden Medicine of Life. Today, her vow was fulfilled, because from her seed He came, Who gives life to all. Adam gave pain to the woman, who bore him a son. But, she, who today bears the Saviour, heals the pain of the first woman. The man, who had no birth, bore Eve (from his side). Therefore, we should believe all the more that the daughter of Eve has born a Child without a man. The Virgin Earth gave birth to Adam, who was head over the Earth, but today the Virgin bears the Adam, Who is the head over the Heavens. The rod of Aaron has budded; dead wood has produced fruit. This mystery is clear, for today the virgin womb bears a Child.”

Звичайним його способом, Святий Єфрем уживає ціле Святе Письмо, щоб описувати таїнство воплочення Господа нашого.  Великою легкістю, він тчеть різні терміни Святого Писання, щоб нам дати сильне пояснення пророцтва Старого Завіту і його поповнення у Христі Ісусі.  Це Святий Єфрем пояснює: Задля нас, Ісус Христос вчинив велику, неочікувану,чудову відміну долі—ціле реверсування всіх наших скорбот. Можливо, ми сказали б, «Ні, ми ще маємо скорботу,» але ми не довго маємо скорботу у Божому зорі, бо те, що є важливим перед Богом є есенціально іншим від того, яке ми думаємо важливим. Наприклад, нехай уявляємо дуже велику фабрику, в якій багато людей працюють, але вони всі працюють для різних причин. Кожна людина працює для того, що вона вважає важливим. Але Бог не думає нічого важливого, крім моральних рі́шень, які всі працівники роблять, щоб звершити наші намірі. Іншими словами, те, що важливе перед Богом не є результатами наших діл, а моральними виборами, які зрештою приносять нас до Бога. Отже, перед Богом, тільки дійсна скорбота є гріхом, тому що інші обставини нашого життя завжди можуть приносити нас до Нього, незалежно від тих, які є. Бог мав план, щоб звершити спасіння світу, і точно так, Він має план для нашого життя—план, який Христа ради є свобідним від скорботи. Якщо ми робимо добрі моральні вибори, тоді ми співпрацюємо з Його планом, але ми свобідні створіння. Бог не буде позбавляти нас скорбот, якщо ми дійсно бажаємо їх. Якщо ми хочемо гріха, Він буде дозволяти нам, щоб мати його. 

In his accustomed way, Saint Ephrem uses the whole of Holy Scripture to describe the mystery of the Incarnation of our Lord. With great ease, he weaves different terms of Holy Scripture to give us a strong explanation of the prophecy of the Old Testament and its fulfillment in Christ Jesus. This is what Saint Ephrem explains: For our sakes, Jesus Christ worked a great, unexpected and wonderful reversal of fortune—an entire reversal of all of our misfortunes. Perhaps we would say, “No, we still have misfortune,” but we no longer have misfortune in the sight of God, since that which is important before God is essentially different from that which we deem important. For example, let us imagine a great factory, in which a lot of people work, but they all work for different reasons. Each person works for that which he considers important. But God does not deem anything important except the moral decisions, which all the workers make, in order to accomplish their goals. In other words, that which is important before God is not the results of our deeds, but the moral choices, which ultimately bring us to God. Therefore, before God, the only true misfortune is sin, because the other circumstances of our lives are always able to bring to Him, regardless of what they are. God had a plan to accomplish the salvation of the world, and, in just the same way, he has a plan for our life—a plan, which, on account of Christ, is free from misfortune. If we make good moral choices, then we cooperate with His plan, but we are free creatures. God will not deprive us of misfortune if we truly want it. If we want sin, He will allow us to have it.

Тепер, коли ми містично приближаємося до святих ясел, нехай дійсно бажаємо Його і не гріха. Нехай пізнаємо у оповіданні Святого Письма оповідання нашого життя і нашого спасіння, яке Бог дбайливо планував для нас. Нехай вирішимо подумати про те важливе, яке Він вважає важливим, тобто наші моральні рішення, щоб завжди любити Його, бути слухняними Йому і жити з Ним у Його небесному царстві. Амінь.

Now, as we mystically approach the Holy Manger, let us truly desire Him and not sin. Let us recognize in the story of Holy Scripture the story of our own life and our salvation, which God carefully planned for us. Let us decided to deem that important, which He deems important, namely, our moral decisions to always love Him, to be obedient to Him and to live with Him in the Heavenly Kingdom. Amen.

Царська молитва Господа нашого: три елементи дійсної молитви/ Our Lord’s Royal Prayer: Three elements of true prayer

Брати і сестри у Христі—

Сьогодні, у Євангелії Неділі Святих Отців Першого Вселенського Собору, молитва Господа нашого Ісуса Христа є моделлю всіх наших молитов.  Ця молитва має моделі у Старому Завіті: урочисті молитви помазаних царів Юдеї, предків Господа нашого—синів Давида.  Ці гарні молитви також показують нам аспекти нашого життя у молитві. 

Перше ми повинні роздумувати про молитву Святого Царя Давида, коли Господь Бог обіцяв йому вічне царство через слова пророка Святого Натана. Ці молитви мають подібний зразок. Спочатку, вони починаються від похвали того, що його Бог зробив в минулому. Цар Давид каже (2 Самуїл 7:23): «Чи ж є якийсь другий народ на світі, як твій народ Ізраїля, народ, єдиний на землі, до якого Бог приходив, щоб його визволити і викинути його для себе як народ, щоб дати йому ім’я, вчинити задля твоєї землі великі та страшні речі, прогнавши народи і богів з-перед твого народу, що його ти визволив з Єгипту?» І тоді, син Давида, Цар Соломон схвалює Бога подібним шляхом (1 Царі 8:23-4): «Господи, Боже Ізраїля! Нема Бога, що був ви тобі рівня, ні на небі вгорі, ні на землі внизу. Ти бережеш завіт і милість слугам твоїм, що ходять перед тобою усім серцем. Ти додержав слузі твоєму Давидові, моєму батькові, те, що обіцяв йому і що устами твоїми промовив, --ти сьогодні справдив рукою твоєю.» І накінець, Цар Єзекія молиться з подібною похвалою, коли асирійський цар Санхерив атакував Юдею. Молитва Святого Царя Єзекії з книги Пророка Ісаї (Ісая 37:16) показує нам найпростішу похвалу Господніх минулих діл: «Господи сил, Боже Ізраїля, що возсідаєш на херувимах! Ти єси Бог, ти один над усіма царствами земними. Ти сотворив  небо й землю.»

Today, in the Gospel reading of the Sunday of the Holy Fathers of the First Ecumenical Council, the prayer of our Lord Jesus Christ is a model of all of our prayers.  This prayer itself has models in the Old Testament: the solemn prayers of the anointed kings of Judah, the ancestors of our Lord—the sons of David. This beautiful prayers also show to us certain aspects of our life in prayer.

First, we should consider the prayer of King David, when the Lord God promised him an everlasting kingdom through the words of the Prophet Nathan.  These prayers have a similar pattern. First, they begin with praise for what God has done in times past.  King David says (2 Samuel 7:23) : “What other nation on earth is there like your people Israel? What god has ever led a nation, redeeming it as his people and making a name by great and awesome deeds, as you drove out the nations and their gods before your people, whom you redeemed for yourself from Egypt.” And then, the son of David, King Solomon praises God in a similar fashion (1Kings 8:23-4): “Lord, God of Israel, there is no God like you in heaven above or on earth below; you keep covenant and love toward your servants who walk before you with their whole heart, the covenant that you kept toward your servant, David my father, what you promised him; your mouth has spoken and your hand has fulfilled this very day.” And finally, King Hezekiah prays with a similar praise, when the Assyrian king Sennacherib attacked Judah.  The prayer of the holy King Hezekiah from the Book of the Prophet Isaiah (Isaiah 37:16) shows us simplest praise of the Lord’s former deeds: “Lord of hosts, God of Israel, enthroned on the cherubim! You alone are God over all the kingdoms of the earth. It is you who made the heavens and the earth.”

Подібним способом, як Цар Давид молився про Стару Пасху Юдейську від рабства у Єгипті до свободи у Обіцяній Землі, так Господь Ісус молиться про Нову Пасху від смерти до вічного життя у царстві Божому. Господь молиться (Йоан 17:1-4): «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя вічне тим, яких ти передав йому. А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого—Ісуса Христа.  А тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання.» Він схвалює Його Отця, коли Він згадує Свої Діла, бо Він також Бог, єдиносущний з Отцем.  

In a similar way, as King David prayed concerning the Old Passover of the Jews from slavery in Egypt to freedom in the Promised Land, so the Lord Jesus prays concerning the New Passover from death to eternal life in the Kingdom of God.  The Lord prays (John 17:1-4): “Father, the hour has come. Give glory to your Son, so that your Son may glorify you, just as you gave him authority over all people, so that he may give eternal life to all you gave him. Now this is eternal life, that they should know you, the only true God, and the one whom you sent, Jesus Christ. I glorified you on earth by accomplishing the work that you gave me to do.” He praises His Father as He commemorates His own deeds, since He too is God, consubstantial with the Father.

Другий елемент цих урочистих, царських молитов є благанням. Ми найчастіше об’єднуємо цей елемент з молитвою. Благання Святого Царя Давида –за поповнювання обіцянки Бога до Давидової династії. Цар Соломон молиться за великий храм, що його він збудував, щоб Бог вислухав молитви народу, і Цар Єзекія молиться за визволення Ізраїля від рук ворогів.  Благання має центральне положення у молитві так, як Господь Ісус каже у Євангелії від Святого Луки. Він каже (Лука 11:9-10): «Отож кажу вам: Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; сту́кайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють.» У сьогоднішньому читанні, Господнє благання –за єднання Святої Церкви.

The second element of these solemn, royal prayers is petition. We most often associate this element with prayer. The petition of King David is for the fulfillment of God’s promise to the Davidic dynasty. King Solomon prays for the great temple that he has built, so that God will hear the prayers of the people, and King Hezekiah prays for the deliverance of Israel from hands of enemies. Petition has a central place in prayer, just as the Lord Jesus says in the Gospel of St. Luke. He says (Luke 11:9-10): “And I tell you, ask and you will receive; seek and you will find; knock and the door will be opened to you. For everyone who asks, receives; and the one who seeks, finds; and to the one who knocks, the door will be opened.” In today’s reading, the Lord’s petition is for the unity of the Holy Church.

Третій елемент цих гарних молитов є подякою.  Подяка є скінченням молитви, бо похвала про чудові діла, які Бог зробив у минулому, але подяка про дуже великі користі нині і в майбутньому.  Коли ми бажаємо рости у спорідненості з Богом через молитву, ми повинні включати всі ці три елементи у нашій молитві. Ми повинні дисциплінуватися, щоб починати наші молитви з похвали за Божі чудові діла, і тоді смиренно прощати Його за всі речі, що їх ми потребуємо, і накінець подякувати Йому за всі користі, що їх ми прийняли і будемо приймати. Наші молитви повинні наслідувати цей царський зразок, бо ми царський народ у Христі.  Всі ми беремо участь у помазаному королівстві Ісуса Христа, бо ми помазані Духом Святим, коли Церква помазала нас святим миром у таїнстві миропомазання. 

The third element of these beautiful prayers is thanksgiving. Thanksgiving is the completion and end of prayer, since praise is concerning the wonderful deeds, which God did in the past, but thanksgiving is concerning His enormous benefits both now and in the future.  If we desire to grow in our relationship with God in prayer, we should incorporate all three of these elements into our prayer. We should discipline ourselves to begin our prayer with praise for God’s wonderful works, and then, humbly to ask Him for all those things that we need, and finally to thank Him for all the benefits, which we have received and will receive.  Our prayers should follow this royal pattern, since we are a royal people in Christ. We all take part in the anointed kingship of Jesus Christ, because we were anointed by the Holy Spirit, when the Church anointed us with Holy Myro in the Mystery of Chrismation.

Нотатки для додаткового читання: Естер 14:1-19, Юдита 9:1-14, Псалми 9-10

Як молитви цих святих жінок різняться від молитов царів і молитви Господа нашого?

Чи всі елементи присутні у цих псалмах, чи ні?

Suggestions for further reading: Esther 14:1-19, Judith 9:1-14, Psalms 9-10

How are the prayers of these holy women different from the prayers of the kings and the prayer of our Lord?

Are all the elements present in these psalms, or not?

ТРИ ПРОВАЛИ НАШОЇ ВЕЛИКОПОСНОЇ ПОДОРОЖІ/ THREE PITFALLS OF OUR LENTEN JOURNEY

«Просив я учнів Твоїх, щоб його вигнали, та не змогли,»каже чоловік до Господа, коли він пояснює випадки про його німого сина.  Чоловік прийшов до Христових учнів, шукаючи оздоровлення його сина, але вони не змогли зцілити його. Оздоровлення, які записані в Євангелії є твором Господа Ісуса Христа, але Господь раніше дав учням силу, щоб зціляти хворих і вигнати бісів. Отже, учні здивовані тим, що вони пробують вигнати біса без успіху.  Можливо, учні, мавши багато успіху у вигнанні цих злих духів, починають  відчуватися сильними і достатніми у своїх персонажах так, що навіть не потребують Господа. Мабуть, вони стають гордими у їхній новій здатності.  Господь нагадує їм про те, що вони потребують смиренности—їм треба пізнати їхню слабкість і незначимість, бо вони є творіннями, які не існують тим самим сенсом, яким Бог існує. Перед буттям Бога, їхнє буття є подібним до небуття.  Їх нездатність зцілити біснуватого, доказує те, що вони є залежними від Бога. Тим самим способом, ми дійшли до середини посту. Цими тижнями, ми починали боротьбу проти пристрастей, і мабуть ми мали успіх заради наших робіт, але ми мусимо пізнати, що наш успіх у цій боротьбі приходить до нас через Господню благодать і енергію. Якщо ми думаємо, що наш прогрес є нашим звершенням, загубимо цілу користь посту. Це перший провал посту, який ворог положить на нашому шляху, щоб загуби́ти пожиток цього періоду. Подібним шляхом, це ключ, який дозволить нам пізнання наших інших звершень. Наші звершення у цьому світі є Божим дарунком так, як Він нам сказав: 

«Без мене ж ви нічого чинити не можете.»

“I asked your disciples to cast it out, but they were not able,” so the man says to the Lord, when he explains the circumstances concerning his mute son.  The man came to the disciples of Christ, seeking the cure of his son, but they were not able to heal him.  The cures, which are recorded in the Gospel are the work of the Lord Jesus Christ, but the Lord earlier gave the disciples the power to heal the sick and drive out demons.  Therefore, the disciples are surprised, because they try to cast out the demon without success.  Perhaps, the disciples, having had great success in casting out these evil spirits, began to feel powerful and sufficient in their own persons, as if they did not need the Lord. Perhaps they began to be proud in their new ability.  The Lord reminds them that they need humility. They need to recognize their weakness and nothingness, since they are creatures, who do not exist in the same sense that God exists.  Before the Being of God, their being is like nonbeing.  Their inability to heal the demoniac proves to them that they are dependent on God.  In the same way, we have come to the middle of the Fast.  In these weeks, we have begun the battle against our passions, and perhaps we have had success on account of our efforts, but we must recognize that our success in this battle comes to us through the Lord’s grace and energy.  If we think that our progress is our accomplishment, we lose the entire profit of the Fast.  This is the first pitfall of the Fast, which the Enemy has placed in our path, so that we lose the benefit of this time. In a similar way, this is a key, which allows us to understand our other accomplishments.  Our accomplishments in this world are God’s gift, just as He Himself told us: “Apart from Me, you can do nothing.”

Коли Господь чує, що «учні не змогли,» Він каже: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?» Господь явно розстроюється, але чому? Він розстроюється тому, що учні пробували вигнати біса без успіху? Ні, Він розстроюється тим, що учні не мали довір’я у Бозі.  Вони мали повну упевненість у собі самих, але ніякої упевнености у Господі. Протилежно, ми мусимо мати глибоку упевненість у Бозі, щоб мати успіх під час цієї боротьби.  Тут, Господь каже з великим розчаруванням тому, що Його серце засмучене заради невірства Його учнів.  Але, ми мусимо пізнати, що Його серце засмучене тим, що Він глибоко полюбив Його учнів. Ніколи б Він не залишив їх, незважаючи на те, що вони залишили Його в день Його розп’яття. Тим самим способом, Господь не буде залишати нас також, незважаючи на наші недоліки і невірство, хоча Його серце засмучене тому, що Він пізнає те, що ним ми можемо стати через єднання з Богом. Другий провал Великого Посту є спокусою, щоб вірити в те, що Бог буде залишати нас у періоді нашого страждання і нашої турботи. Це спокуса ворога, який творить сумнів у нас.  Боротьба проти пристрастей є повною страждання тому, що ми мусимо постійно вибирати те, що наша природа ненавидить, але наш Бог з нами під час цієї турботи, і Він підсилює нас.  Як під час посту, так під час цілого світового життя. Бог не буде залишати нас у нашому стражданні, але протилежно, кожне страждання прецінне тому, що це може бути з’єднаним зі стражданням Христовим і стати шляхом до більшої досконалости, допомагаючи нам, щоб поповнити заповідь Христа: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий.»

When the Lord hears that “the disciples were not able,” He says: “O faithless generation! How long will be with you? How long must I endure you?” The Lord is clearly upset, but why? Is He upset because the disciples tried without success to cast out the demon? No, He is upset, because the disciples do not have confidence in God. They have full confidence in themselves, but no confidence in the Lord. Contrariwise, we must have deep confidence in God in order to have success in this battle. Here, the Lord speaks with great frustration, because His Heart is grieved on account of His disciples faithlessness. But we must recognize that His Heart is grieved, because He loved the disciples so deeply. Never would He have abandoned them, despite the fact that they would abandon Him on the day of His crucifixion.  In the same way, the Lord will not abandon us also, despite our failings and faithlessness, although His Heart is grieved, because He knows what we are able to become through communion with God. The second pitfall of the Great Fast is the temptation to believe that God will abandon us in the time of our suffering and our trial.  This is a temptation of the Enemy, who tries to create doubt in us. The battle against the passions is full of suffering, because we must continuously choose what our nature hates, but our God is with us during this trial, and He strengthens us. Just as it is in Lent, so is it also in our whole earthly life. God will not abandon us in our suffering, but, on the contrary, each suffering is most precious, because it is able to be joined to the suffering of Christ and become a way to greater perfection, helping us to fulfill the command of Christ: “Be perfect, as your Father in heaven is perfect.”

Господь Христос каже чоловікові: «все можливо то́му, хто вірує.» Цей вираз Господа є мабуть найбільшим викликом нашого духовного життя, бо ми потребуємо щирої віри, щоб приймати відповідь наших молитов у знищенні наших пристрастей так, як у інших випадках. Не є більшим ділом, яке людина потребує звершити, і треба починати це діло з віри. Ми мусимо бути дбайливими, щоб не приймати меншу віру від тієї, яка вірить «ВСЕ можливо тому, хто вірує.» Це постійна спокуса, і третій провал нашої великопосної подорожі. Різні сходи віри. Наприклад, віра, яка вірить в кілька можливих речей, або віра, яка вірить в багато можливих речей, або більшість речей можлива.  Ці недосконалі віри, але досконала віра тримає те, що ВСЕ можливо то́му, хто вірує. Нам треба заохочувати зростання цієї віри і у нас і у інших людях.

The Lord Christ says to the man: “everything is possible to one who believes.” This expression of the Lord is perhaps the greatest challenge of our spiritual life, since we need a sincere faith in order to receive the answer to our prayers, in the destruction of our passion, just as in other circumstances.  There is no greater work, which the human needs to accomplish, and we need to begin this work with faith. We must careful so that we do not accept a faith that is less than that, which believes, “everything is possible to him, who believes.” This is a constant temptation, and it is the third pitfall of our Lenten journey. There are different degrees of faith. For example, there is the faith, which believes that a few things are possible. Then there is the faith, which believes that many things are possible, and most things are possible. These are imperfect faiths, but perfect faith believes that ALL things are possible to one, who believes. We need to encourage the growth of this faith in us and in other people.

ХРЕСНА ДОРОГА Є ДОРОГОЮ САМОЗРЕЧЕННЯ / THE WAY OF THE CROSS IS THE WAY OF SELF-DENIAL

Євангеліє Хреста є Євангелієм самозречення.  Господь каже: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною.» Коли ми читаємо цей уривок Святого Євангелія від Марка, мабуть ми повинні запитати спочатку: Чому ми хочемо наслідувати Христа? Ми бажаємо наслідувати Христа тому, що Він є добрим Владикою і пастирем. Він обіцяє нам вічне життя у Його присутності. Ми пізнаємо порожнечу у нас, яка ніщо у сотворенні не може наповнити. Тільки Христос, Бог істиний, може задовольняти наше бажання. Цей мотив, щоб наслідувати Христа, щоб брати участь у Його житті у перфектній свободі.  Господь Ісус нам каже: «хай зречеться себе самого.» Тут, ми розуміємо, що найбільша перешкода між нами і вічним життям у Христі, що його ми шукаємо, є нашою людською природою.  Наше спасіння буде залежним від нашого зусилля у вірі, щоб дисциплінувати нашу природу і конформувати її до божественної волі.  Тоді, Господь каже: «візьми на себе хрест свій і йди слідом за мною.» Він показує нам, що шлях до єднання з Ним є шляхом болю.  Значення цього вірша: ми повинні звикати до фундаментального вибору нашого життя, що ним ми вибираємо те, що його наша природа ненавидить більш за все.  Нам треба захоплювати те, до чого наша природа має антипатію, щоб знищити пристрасті у нас і також зцілити наші болісні думки́. 

The Gospel of the Cross is the Gospel of self-denial.  The Lord says: “If any wants to come after me, let him deny himself, take up his cross and follow me.” When we read this passage of the Gospel of St. Mark, perhaps we ought first to ask ourselves: Why do we want to follow Christ? We desire to follow Christ, because He is a good master and shepherd.  He promises us everlasting life in His presence.  We recognize an emptiness in us, which nothing in creation is able to fill.  Only Christ, the true God, is able to satisfy our longing.  This is the reason to follow Christ: to take part in His life in perfect freedom.  The Lord Jesus says to us: “let him deny himself.” Here, we understand that the greatest obstacle between us and the everlasting life in Christ, which we seek, is our own human nature.  Our salvation will be dependent on our effort in faith to discipline our nature and conform it to the divine will.  Then, the Lord says: “Take up his cross and follow me.” He shows us that the path to union with Him is the path of pain.  The meaning of this verse is that we should become accustomed to the fundamental choice of our life, by which we choose that, which our nature hates the most.  We need to embrace that to which our nature has an aversion, in order to destroy the passions in us and also to heal our afflictive thoughts.

Чудова протилежність шляху Господнього і шляху цього світу.  Шлях до сили і слави згідно цього світу є фактично шляхом до смерти і знищення.  Господь каже: «хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе.» Цей уривок описує зворотність, що її Бог робить у світі так, як Богородиця сказала у іншому місці: «Він скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних.» Божа справедливість творить цю радикальну зворотність у всіх віках і у всіх випадках.  Беззаконники ніколи не перемагають тому, що вони тільки слугам Божим допомагають, щоб росли у досконалості перед Богом.  Коли вони чинять зло́чини проти праведників, праведники стають досконалішими.  Задля цієї рації, Божі святі завжди вважали беззакоників, як добродійників. Гнів до них був неможливим заради великого пожитку, що його беззаконники дали святим—єднання з Богом через страждання. Але, беззаконники знищені справедливістю Бога, навіть здаються успішними у цьому житті. Отже, серйозна помилка для нас, щоб роздумати про успіх у цьому світі як важливу річ, бо світовий успіх є інструментом для певної мети.  Світовий успіх служить нашому спасінню. Якщо успіх допомагає нам до спасіння, тоді це корисний, а якби ні, він зайвий і фрівольний.

 

There is a wonderful contradiction between the way of the Lord and the way of this world.  The way to power and glory according to this world is actually the way to death and destruction.  The Lord says: “He who wants to save his soul will lose it; but he who wishes to lose his soul for my sake and the Gospel’s will save it.” This passage describes the reversal, which God works in the world, just as the Mother of God said in a different place: “He has cast down the mighty from their thrones, but He has lifted the lowly on high.” God’s justice creates this radical reversal in all ages and in all circumstances.  The wicked never actually triumph, because they only help the servants to God to grow in perfection before God.  When they commit crimes against the just, the just become more perfect.  For this reason, the saints of God always considered the wicked as benefactors. Anger towards them was impossible, on account of the enormous benefit that the wicked gave to the saints—union with God through suffering. But, the wicked will be destroyed by the justice of God, even if they seem successful in this life.  Therefore, it is a serious error for us to consider success in this world as something of importance, since worldly success is a means to a particular end.  Worldly success serves our salvation.  If success helps us to salvation, then it is valuable, but, if not, it is superfluous and frivolous.

Ми повинні бути орієнтованими до згуби наших душ Господа і Євангелія ради, бо коли ми погубимо нашi душі заради Христа, ми викримо нашою дійсною природою—викримо Божу подобу.  Якщо ми погубимо наші душі цим шляхом, тоді приймаємо наші дійсні душі свобідні від гріхів і з’єднані з Богом.  Господь Ісус питає: «Яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?» Ці два питання описують важливість і серйозність того, що про нього Господь каже.  Людина є вже світом. Церковні отці називали людину «мікрокосмом,» тому, що людина включає всі елементи і здатности цілого всесвіту.  Людині отже не треба здобути світ тому, що вона вже володіє світом. Навіть ця земля є спільним майном цілого людського роду. Нерозумно, щоб шукати володіння над тим, чим ми вже володіємо! Коли люди шукають силу, вони бажають виняткову силу над своїми ближніми через натхнення диявола. Ми повинні пам’ятати першу заповідь, яку Господь дав нашому родові: Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пану́йте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що ру́хається по землі.» Господь Бог не каже нам, щоб шукати силу над іншими людьми. Замість цього, Господь Ісус вимагав цим, хто б увправляли авторитетом, щоб бути рабами всіх інших.  Шлях до згуби наших душ заради Господа та Євангелія починається з самопосвячення, щоб стати рабом для інших, і це, згідно прикладу Господа нашого Ісуса Христа, є шляхом, яким ми врятуємо нашу душу.

We ought to be oriented towards losing our souls for the sake of the Lord and the Gospel, since when we lose our souls on account of Christ, we uncover our true nature—we uncover the likeness of God.  If we lose our souls in this way, then we will gain our true souls, free from sin and united with God. The Lord Jesus asks: “What profit is it to a man if he gains the whole world, but loses his soul in the process? What is a man able to give in exchange for his soul?” This two questions describe the importance and seriousness of what the Lord is talking about.  The human being is already a world. The Church Fathers called the human being “the microcosm,” because the human being contains all the elements and faculties of the entire universe. Therefore, the human being does not need to gain the world, because he already rules the world. Even this earth is the common property of the whole human race. How silly to seek dominion over that which we already rule! But when human beings seek power, they desire an exclusive sway over their neighbours through the inspiration of the devil. We ought to remember the first commandment that God gave to our race: “Be fruitful and multiply and fill the earth and subdue it. Rule over the fish of the sea and the birds of the air, and over every beast that moves on the earth.” The Lord God did not tell us to seek power over other people. Instead of this, the Lord Jesus commanded those, who would exercise authority, to be the slaves of everyone else. The way to “lose our souls” for the sake of Christ and the Gospel begins with the self-consecration to become a slave for others, and this, according to the example of our Lord Jesus Christ, is the way to save our souls.