Взяття хреста Христового: Стати тими, ким нам судилося бути Taking Up the Cross of Christ: Becoming What We Were Meant to Be

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули заповідь Господа про те, що кожен, хто хоче бути Його учнем, повинен взяти на себе хрест і слідувати за Ним на розп'яття та смерть. Господь говорить про нас про життя, присвячене покаянню. Коли Господь Ісус йде на Свою смерть на Хресті, Він абсолютно невинний у жодному гріху, але ми, навпаки, винні. Провина за наші гріхи може бути знята через Таїнства Христові, через Хрещення, Покаяння та Євхаристію, але гріховні пристрасті залишаються в нас, які продовжують бути в нас джерелом гріха, якщо ми не приймемо покаяння як «повноцінне» заняття. Тільки постійне покаяння, відвернення від наших гріхів і звернення до Бога, зможе вирвати нас з влади наших ворогів і уподібнити нас до Того, Хто переміг гріх і смерть і став Володарем усього всесвіту, особливо Небесного Царства, яке має прийти.

Today, in the Gospel reading, we heard the Lord’s precept that anyone, who wants to be His disciple must shoulder the cross and follow Him to crucifixion and death. What the Lord is talking about in relation to us is a life dedicated to repentance. When the Lord Jesus goes to His death on the Cross, He is totally innocent of all sin, but we, on the other hand, are guilty. The guilt of our sins can be taken away through the Mysteries of Christ, through Baptism, Repentance and the Eucharist, but the sinful passions remain in us, which continue in us as a source of sin if we do not embrace repentance as a “full-time” occupation. Only continuous repentance, turning away from our sins and towards God, will be able to pry us away from the power of our enemies and conform us to the One Who triumphed over sin and death and has become the Ruler of the entire universe, especially the Heavenly Kingdom that is to come.

Кожен з нас повинен усвідомити власну шкоду, яку ми завдали світові своїми гріхами, шкоду, яку ми завдали Божому творінню, не будучи тими святими, якими ми були створені. Ми знаємо з багатьох прикладів у повсякденному житті, що гріх і зло насправді заразні, але святість також, здавалося б, є заразною. Зрештою, в історії Церкви ми спостерігаємо появу святих людей, часто групами, тому що вони впливали один на одного непомітно. Ми просто не можемо бути впевнені, який вплив наші гріхи мають на світ навколо нас, а також не можемо бути впевнені в тому, як світ змінився б, якби через віру в Христа та покаяння ми стали тими, ким ми були створені.

Each of us must come to our own separate realization of the harm that we have done to world through our sins, the injury we have caused to God’s creation by not being the saints that we were created to be. We know from many examples in daily life that sin and evil are, in fact, contagious, but holiness is also seemingly communicable. After all, we observe in the history of Church the occurrence of holy people often in groups, because they influenced one another in subtle ways. We simply cannot be certain what impact our sins have on the world around us, nor can we be certain of the way that the world would be transformed if, through faith in Christ and repentance, we became what we were created to be.

Присвятити себе покаянню, взяти на себе хрест Христовий і слідувати за Ним не означає життя, сповнене тяжких страждань і горя. Навпаки, єдиним джерелом радості є становлення тим, ким нас створив наш Творець. Дозволити собі бути перетвореними благодаттю Святого Духа дозволяє нам відчути реальність Божого Царства навіть тоді, коли ми ще живемо в цьому житті. Якщо все це звучить як міфологія, дозвольте мені проілюструвати це чітким і незаперечним прикладом. Протягом року мого дияконату я мав виконувати пастирське завдання в ширшій громаді. За той рік у мене було два таких завдання: я був помічником капелана в Інституті серця Оттавської міської лікарні та помічником капелана в Старвуді, оттавському закладі догляду за хворими на деменцію. Заклади з лікування деменції десятиліття тому дізналися, що найкраща стратегія лікування деменції — це спільне лікування пацієнтів з деменцією з пацієнтами, які мають нормальні когнітивні функції. Під час мого перебування в Старвуді я часто відвідував обидва типи пацієнтів. Серед нормальних пацієнтів у мене була група жінок і чоловіків, які загалом були незадоволені своїм життям, як минулим, так і сьогоденням. Їхня поведінка та розмови загалом були депресивними, з частими скаргами на умови проживання, їжу, поведінку родини, стан світу. Вони жили в нудьзі, яка часто виражалася в прагненні смерті. Деякі з цих пацієнтів жили в окремих кімнатах або мали не більше одного сусіда по кімнаті. Однак серед цих пацієнток була Фло Фіск. В очах Фло все було прекрасним. Фло жила в одній кімнаті з трьома іншими жінками, кожна з яких мала зовсім інший темперамент, ніж вона, і все ж вона мала таку ж дуже люблячу прихильність до всіх них. У той час як її сусіди по житлу бачили лише недоліки закладу, Фло часто казала, яким чудовим для неї був Старвуд. Вона казала: «Я молилася, щоб мати змогу потрапити до Старвуду, і Господь почув мою молитву». У той час як її сусіди по житлу, навіть за їхнім власним визнанням, вже жили в пеклі, Фло вже жила в Царстві Небесному. Вона знала, що Царство реальне, бо вона вже, певною мірою, була там. Коротше кажучи, життя Фло не було без страждань, але вона єдина серед усіх своїх співмешканців взяла свій хрест, вирішивши жити життям віри та покаяння.

Dedicating ourselves to repentance, taking up the cross of Christ and following Him, does not mean a life of drudgery and sorrow. On the contrary, becoming what our Creator created us to be is the only source of joy. Allowing ourselves to be transformed by the grace of the Holy Spirit permits us to experience the reality of God’s Kingdom even while we’re still living in this life. If all of this sounds like mythology, let me illustrate the point with a clear and undeniable example. During the year of my diaconate, I was required to have a pastoral assignment in the wider community. Over that year, I had two such assignments: I was the chaplain’s assistant in the Heart Institute of the Ottawa Civic Hospital and I was the chaplain’s assistant in Starwood, an Ottawa nursing facility specializing in dementia. Dementia facilities learned decades ago that the best strategy for treating dementia is to mix dementia patients with patients who are cognitively normal. During my time at Starwood, I frequently visited both kinds of patients. Among the normal patients, I had a collection of ladies and men, who were generally dissatisfied with their life, both their past and their present. Their demeanors and conversations were generally depressive with frequent complaints about the living conditions, the food, the conduct of family, the condition of the world. They lived in an ennui frequently expressed in a longing for death. Several of these patients lived in their own separate rooms or had no more than one roommate. However, among these patients, was Flo Fisk. In the eyes of Flo, everything was beautiful. Flo lived in the same room with three other ladies, all of whom had very different temperaments than her own, and yet she had the same very loving disposition towards all of them. Where her fellow residents could only see the shortcomings of the facility, Flo would often say how wonderful Starwood was for her. She said, “I prayed that I could come to Starwood, and the Lord heard my prayer.” While her fellow residents were, even by their own admission, already living in Hell, Flo was already living in the Kingdom of Heaven. She knew that the Kingdom was real, because she was already, to a certain extent, there. In short, Flo’s life wasn’t without suffering, but she alone among all her fellow residents had taken up her cross, deciding to live a life of faith and repentance.