СВОБІДНІ ВІД СТРАХУ, ЖИВУЧИ ЗГІДНО ЗРАЗКУ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ FREE FROM FEAR, LIVING ACCORDING TO THE PATTERN OF THE DIVINE LITURGY

 

Згідно церковного уставу, в богослужінні ми читаємо всі чотири Євангелії під час одно́го року. Після Пасхи, ми починаємо читати Євангеліє від Святого Йоана, згодом після Неділі Святих ми читаємо Євангеліє Святого Матея до його кінця.  Після, ми читаємо Євангеліє від Святого Луки через решту неділь.  Ми присту́пимо і повторимо частини цього Євангелія для того, щоб завжди починати Євангеліє Святого Марка першої неділі Великого Посту. Минулої неділі Церква скінчила читати Євангеліє від Святого Луки. Сьогодні, вона має спеціяльне читання для нас, яке наші Отці, які чинили наш обряд і його звички, приписували для цієї окремої неділі. Сьогодні, ми маємо роздумувати над дуже великим таїнством, Страшним Судо́м.  Ця неділя називається Неділею Страшного Суду і також М’ясопусною Неділею.

     Коли ми роздумуємо над історією, згідно Євангелія, ми можемо ділити велике земне життя Господа нашого Ісуса Христа на дві частини: Його галилейська служба і Його єрусалимська служба.  Ми знаємо засіб, яким малий вхід Божественної Літургії репрезентує Господню галилейську службу. Ця галилейська служба скінчилася преображе́нням Господа Ісуса на Таворській Горі́. Господь Ісус скеро́вував Його вибраних апостолів --Петра, Якова і Йоана до верши́ни високої гори, і тоді Він преображався перед ними. Він це зробив, щоб підси́лити їх віру, бо вони б свідчили страшні дії в Єрусалимі. Преображення було другим виявленням Святої Тройці.  Хрещення було першим.  У Преображенні, Син преображався, щоб Його Божественна природа показалася, і Отець сказав учням від хмари: «Цей—улюблений Син...», і затемнена хмара репрезентує присутність Пресвятого Духа. Між нами, ми пам’ятаємо це велике таїнство співанням Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.»

     Коли Ісус зійшов з гори, після Преображення, Він учням сказав: «Ось, тепер ми їдемо до Єрусалиму. Там, Син Чоловічий буде даватися в ру́ки людські.»  Отже, ми поповнюємо співа́ння трисвятого з процесією до Вишнього Місця, площі поза́ду святого престолу.  Там священик і його співслужителі залишаються під час читань Божественної Літургії.  Коли священик починає процесію до Вишнього Місця, він каже: «Благословен хто йде в ім’я Господнє.» Процесія до Вишнього Місця нагадує нам про Ісусову по́дорож до Єрусалиму і його тріумфальний вхід у це місто, отже священик каже це благословення, яке єрусалимські люди промовляли, коли Господь Ісус входив в їх місто.

     Коли Ісус приїхав в Єрусалим для Пасхи, Він не скінчи́в Його навчання і проповідування.  Але, Він починає розмовляти з учнями таємно для того, щоб виявляти їм спеціяльне знання таїнств, які Він коротко буде вико́нувати. В одному епізоді цієї єрусалимської служби, Господь Ісус скеровував Його учнів до схилу Оливетської Гори. Там Він сиді́в і диви́вся на місто, і сказав учням про кінець світу і його страшні́ випа́дки.  У контексті цієї бе́сіди, Господь розказав притчу, яку ми чули в сьогоднішньому Євангелії.  У нашій Божественній Літургії, читання Апостола і Євангелія репрезентують це інтимне і таємне навчання.  Коли ми чуємо ці читання, ми приймаємо ясне́ і просте́ навчання Господа, яке Він бажає надавати нам Його учням, перед часом, коли Він буде входи́ти містично у його страждання і смерть.

     Опис етичного християнського життя, який ми знаходимо в сьогоднішньому Євангелії, ширший від світового концепту добросердечности та справедливости.  Євангеліє наказує духа самопожертви. Ми потребуємо жити для інших, не для себе, якщо ми дійсно бажаємо наслідувати Євангелія. Тут, в Літургії, ми маємо сам досвід Христового життя, який Святі Апостоли мали, і ми, так як Апостоли, вчимося жити як Христос і статися з’є́днаними з Ним через благодать.

     Коли ми ди́вимося на життя Христове в Божественній Літургії, ми повинні нотувати завжди дуже велику різницю між цим святим життям і сортом життя, яке світ називає «нормальним» і «здоровим.» У кожній Службі Божій, ми нотуємо потребу «відкладати всяку житейську печаль,» щоб вхо́дити в це життя. Фактично, наша християнська інтуїція—ми люди вирі́шуємо забагато серйозних рі́шень заради фальшивих причи́н. Часто вирі́шуємо на́слідок тривоги і страху́, замість чесно́ти і дбайли́вости за інших. Ісус Христос каже про нашу схи́льність до журби́ у Євангелії від Святого Мате́я: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягне́мося? Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладе́ться.» Іншими словами, для учня Христового немає страху́ тому, що Христос його зни́щив, коли Він смерть подола́в.  Свобідні від страху, ми свобідні, щоб жити наше життя, згідно зразку́ Божественної Літургії—добросердечне життя, яке є джерело́м благословення для всіх навколо нас.

 

Up until last Sunday, the Church was completing her yearly reading of the Gospel According to St. Luke. This Sunday, however, we jump back to St. Matthew’s Gospel, because our Holy Fathers, who framed our rite and its customs over the course of the centuries, have given to us a very special mystery to contemplate on this day.  This Sunday is called the Sunday of the Last Judgment, or Meatfare Sunday. 

     The Lord’s great earthly life can be divided into these two distinct parts: the Galilean Ministry and the Jerusalem Ministry.  We know the way that the Little Entrance of the Divine Liturgy commemorates and represents the Lord’s ministry in Galilee, recalling the way that He went round to all the various towns and villages preaching and teaching concerning the Kingdom of God, and curing and healing every kind of malady, both corporal and spiritual. 

     The Galilean ministry comes to an end with the Transfiguration.  Jesus takes His specially chosen disciples, Peter, James and John, up the high mountain of Tabor, and is transfigured in front of them.  He does this for the express purpose of strengthening the faith of the disciples in order to prepare them for what is going to happen in Jerusalem.  The transfiguration is the second revelation of the Mystery of the Holy Trinity (the Baptism being the first), for the Son shows forth as much of His Divine Glory as the Apostles are able to behold, while the voice from Heaven reveals the Father, and the overshadowing cloud brings to light the presence of the Divine Spirit. Among us, this great mystery is commemorated in the singing of the Trisagion Hymn: “Holy God, Holy Mighty, Holy Immortal, have mercy on us.”

     As Jesus is coming down the mountain after the Transfiguration, He says to His disciples: “See, we are now going up to Jerusalem. There, the Son of Man will be given into the hands of men.” Thus, we complete the singing of the Trisagion with the procession to the High Place, the place behind the Holy Table, which the clergy will occupy during the readings.  During the procession to the High Place, the priest says: “Blessed is He Who comes in the Name of the Lord,” recalling the fact that the people of Jerusalem shouted the very same thing when He entered into that city in triumph. 

     Jesus, having arrived in Jerusalem for the celebration of the Passover, does not abandon His public teaching, but He begins to speak privately to His Holy Apostles, conveying to them a special knowledge of the mysteries that are about to be revealed.  In one particular episode, Jesus takes His Apostles and ascends the Mount of Olives and sits down on it, looking out over the expanse of the city of Jerusalem. He gathers His disciples around Him and delivers a discourse to them concerning the terrifying circumstances that will accompany the end of the world. It is in the context of this discourse that the lesson of today’s Gospel reading is revealed.  For us, these private and intimate teachings and lessons are represented by the readings of our Divine Liturgy.  As we hear the readings, we receive the special, unmediated teaching of the Lord, which He desires to impart to us His disciples, before mystically entering into His life-giving suffering and death.

     The description of the ethical life of the Christian, which is contained in today’s Gospel, goes well beyond the world’s notion of “being a good person.” What is required according to the Gospel is to be a self-sacrificing person—to live for others, rather than for ourselves. Here, in the Liturgy, we have the same experience of Christ’s life as the Holy Apostles, and we, like the Apostles, learn how to live like the Christ, and to become one with Him through grace. 

      As we behold the life of Christ in the Divine Liturgy, we should always be aware and note how different this life is compared to that which this fallen world calls “normal” or “healthy.” During every Divine Liturgy we note the need to “lay aside all earthly cares” in order to enter into this life. In fact, our Christian insight concerning this world is that too many grave decisions are made for the wrong reasons. Too many serious determinations are made on the basis of anxiety and fear, rather than on the basis of virtue and concern for others.  Jesus Christ Himself, in the Sermon on the Mount refers to our propensity to worry. “What shall we eat?” “What shall we drink?” The Lord tells us: “Seek first the Kingdom of God and His justice, and all these things will be given to you besides.”  In other words, for the disciple of Christ there is no fear, because Christ, in conquering Death, has done away with it.  Free from fear, we are free to live a life patterned on the Divine Liturgy—a generous life of sacrifice that is a source of blessing for those around us. 

 

Чеснота поміркованості: відновлення нашої свободи The Virtue of Temperance: Reestablishing Our Freedom

 

Читання Першого послання святого апостола Павла до Коринтян є важким, тому що воно раптово переходить між рі́зними темами. Воно починається з обговорення посту та його цілей, а потім переходить до загального розгляду християнської сексуальної моралі. Сьогодні, оскільки це читання було обрано як засіб підготовки до Великого посту, ми здебільшого стурбовані тим, що в читанні акцентовано увагу на по́сті.

The reading from the First Epistle of the Holy Apostle Paul to the Corinthians is difficult one, because it moves suddenly between different topics. It begins with the discussion of fasting and its purposes and then moves into the general consideration of Christian sexual morality. Today, because this reading has been chosen as a way to prepare for Great Lent, we are concerned mostly with the reading’s emphasis on fasting.

Коринфська громада, з якою листується Павло, прийняла різні гасла, які, на їхню думку, виражають свободу, яку їм дає прийняття Євангелія Христа. Ця свобода Євангелія є наслідком того, що ми не зв’язані Мойсеєвим законом. Тора дуже чітко говорить про те, яку їжу можна їсти, а яку заборонено. Коринфські християни дізналися, що в Христі вся їжа тепер стала для них дозволеною. Крім того, це лише одна конкретна сфера, в якій очевидна їхня нова свобода. Вони зробили свободу Христового Євангелія своєрідною ідеологією, яка призвела до різноманітних зловживань, усі з яких святий Павло намагався розсудливо виправити. Наприклад, коринфська концепція радикальної свободи у Христі призвела до того, що їхні члени шале́но напиваються на бенкетах після Божественної Літургії. Крім того, це призводить до того, що певні члени громади влаштовують серйозну ганьбу іншим членам, відвідуючи бенкети в язичницьких храмах і споживаючи жертви, принесені демонам. Нарешті, це змусило одного члена громади вступити в сексуальний зв’язок зі своєю ма́чухою (дружиною його батька). Святий апостол Павло, як відомо, повинен віддати ана́фемі цього останнього згаданого.

The Corinthian community that Paul is corresponding with has adopted various slogans that they believe express the freedom, which accepting the Gospel of Christ has given to them. This freedom of the Gospel is consequent upon not being bound by the Mosaic Law. The Torah is very explicit concerning the question of what foods may be eaten and what foods are prohibited. The Corinthian Christians have learned that in Christ all foods have now become permissible for them. Further, this is only one particular area in which their new freedom is apparent. They have made the freedom of the Gospel of Christ a kind of ideology, which has led to various abuses, all of which St. Paul has to endeavor to prudently correct. For example, the Corinthian concept of radical freedom in Christ has led to their members getting riotously drunk at the feasts that follow the Divine Liturgy. Further, it leads to certain members of the community giving grave scandal to the other members by attending feasts in pagan temples and eating sacrifices offered to demons. Finally, it led one member of the community to have a sexual affair with his stepmother (his father’s wife). The Holy Apostle Paul famously must anathematize this last-mentioned person.

Коринфська громада створила собі ідола свободи, але вони забули, що свобода у Христі має мету. Свобода, яку пропонує нам Христос, — це свобода вибору добра. Це свобода, якої наші предки до пришестя Христа, навіть ті, хто жив за Законом Мойсея, ніколи не мали. У Христі ми маємо можливість, потенційно, звільнитися від тирані́ї пристрастей, якщо щиро приймаємо благодать Христа і прагнемо бути подібними до Нього в Його чеснотах. Слід особливо наголошувати на чесноті поміркованості, тому що ця свобода (єдина справжня свобода) залежить від прагнення. Якщо ми не зуміємо боротися самі з собою і не перемогти себе, то ми знову потрапимо в рабство. Христос справді звільняє нас, так само, як Він визволив Свій народ від рабства в Єгипті під час Виходу, але, як тоді, так і зараз, існує постійна спокуса повернутися в рабство, коли ми виявляємо, що життя на свободі є важким і часто неприємним. Після виходу з Єгипту люди відчували спрагу в пустелі і думали повернутися в єгипетське рабство, пізніше вони зголодні́ли в пустелі Сін, між Елімом і Сінаєм, і думали про повернення в рабство. Це зразок, який знову і знову зустрічається в Святому Письмі та в житті кожного з нас. Нам легко стати рабами насолод; власне, приємно нам ко́взати під це ярмо рабства. Розглянемо, наприклад, жінку, яка відкриває переваги наявності облікових записів на різних платформах соціальних мереж. Вона дізнає́ться, що це простий спосіб наздогнати друзів і далеких родичів і залишатися на зв’язку з ними в подіях і випробуваннях їхнього повсякденного життя. Вона вважає відчуття зв’язку та спільноти приємним. Не помиляйтеся, використання леді соціальних медіа в цій мірі добре. Соціальні медіа – це інструмент, і вони створені таким чином, щоб ними було приємно користуватися. Тим не менш, жінка виявляє, що з часом соціальні медіа вимагають все більших вкладень часу. Вона заходить на ту чи іншу платформу, і, перш ніж усвідомить це, вона витратила годину або більше, переглядаючи оновлення, опубліковані її близькими. Крім того, час, проведений таким чином, стає все більше приводом для депресії, тривоги та розчарування обставинами її власного життя, тому що вона бачить усі яскраві моменти в житті інших, і починає надаватися порівня́нням і дивуватися самій собі, чому її власне життя не може бути щасливішим і повноціннішим, як життя її друзів у соціальних мережах. Вона використовувала інструмент для своєї вигоди, але, мимоволі, стала рабою цього самого інструменту.

The Corinthian community has made an idol of freedom, but they have forgotten that freedom in Christ has a purpose. The freedom that Christ offers us is the freedom to choose the good. It is a freedom that our ancestors before the coming of Christ, even those who lived under the Law of Moses, never had. In Christ we have the opportunity, potentially, to be free of the tyranny of the passions if we sincerely receive the grace of Christ and strive to be conformed to Him in His virtues. There must be special emphasis on the virtue of temperance, because this freedom (the only true freedom) is dependent on striving. If we fail to struggle against ourselves and vanquish ourselves, then we will fall into slavery once again. Christ really does free us, just as he freed His people from slavery in Egypt at the time of the Exodus, but, then as now, there is constant temptation to return to slavery, when we discover that life in freedom is difficult and often unpleasant. After leaving Egypt, the people became thirsty in the desert and thought of returning to slavery in Egypt, later they became hungry in the Wilderness of Sin, between Elim and Sinai, and they thought about returning to slavery. It is a pattern that occurs again and again in the Scriptures and in the life of each one of us. It is easy for us to become slaves to pleasure; in fact, it is pleasant for us to slide under this yoke of slavery. Let us consider, for example, the lady who discovers the benefits of having accounts on various platforms of social media. She learns that it is an easy way to catch up with friends and distant family and stay connected with them in the events and trials of their daily lives. She finds the sense of connectedness and community to be pleasant. Make no mistake, the lady’s use of social media is good to this extent. Social media are a tool, and they are designed in such a way that they are pleasant to use. Nevertheless, the lady finds that, over time, social media require a greater and greater investment of time. She goes to one platform or another and, before she knows it, she has spent an hour or more scrolling through the updates posted by her loved ones. Further, the time spent in this way becomes more and more an occasion for depression, anxiety and frustration with the circumstances of her own life, because she sees all the highlights in the lives of others, and she begins to indulge in comparisons and wonders to herself why her own life can’t be happier and more fulfilling like the lives of her social media friends. She was using a tool for her benefit, but, unwittingly, she has become enslaved by that very tool.

Так само з усіма приємними речами в нашому житті. Ми повинні постійно проявляти самозречення, розсудливо уникати певних задоволень, які самі по собі цілком добрі й корисні, щоб зберегти нашу свободу — щоб не бути поневоленими нашими власними бажаннями. Їжа є найкращим, по суті, архетипним прикладом. Їжа хороша, але багато хто з нас відчуває, що страждає від наслідків нестриманості в їжі. Це легко перевірити як з медичної, так і з естетичної точки зору. Ми втратили свою свободу, ми потрапили під ярмо рабства чогось, що має нам служити. Те, що має принести нам користь, зрештою зашкодить нам, якщо ми продовжуватимемо цим зловжива́ти. Нам потрібно відновити нашу свободу, терплячи голод, постячи. Таким чином ми показуємо собі, що наша залежність від Бога, а не від їжі, так само як і прагнення до Бога, а не до їжі.

It is just the same with every pleasant thing in our lives. We must constantly exercise self-denial, prudently avoiding certain pleasures that are entirely good and wholesome in themselves, in order to maintain our freedom—in order to not be enslaved by our own desires. Food is the best, in fact, archetypal example. Food is good, but many of us find that we suffer from the results of intemperance in the area of eating. This is easy to verify both medically and aesthetically. We have lost our freedom, we have fallen under the yoke of slavery to something that is supposed to serve us. That which is supposed to benefit us will eventually harm us if we continue to overuse it. We need to re-exert our freedom by enduring hunger, by fasting. In this way, we show to ourselves that our dependence is on God, not on food, just as our longing is for God, not for food.

Amoun’s Rules for Conflict Resolution

Today the reading from the handbook was about human nature, the tendency for human interactions to become contentious and conflict resolution. Conflict resolution is an enormous and growing psychological/sociological field. When I was in seminary more than twenty years ago, we were required to attend seminars hosted by the Canadian Center for Conflict Resolution, an entity that had its seat at l’Université Saint-Paul, just as the Sheptytsky Institute of Eastern Christian Studies did. It was our impression at the time that the field was sorely lacking in substance. Most of the “profound strategies” for conflict resolution were reducible, at least in our minds, to “just be kind to other people.”

It occurs to me now, decades later, that we have far more profound experts in conflict resolution than the Canadian Center ever dreamed of. These experts taught “strategies” that were actually profound and that have been used with profit for the last millennium and a half.

Among the men who went to the desert as part of the first generation of monks in Egypt was a man named Amoun. He became a disciple of St. Antony the Great, and when Antony died in January of 356, Amoun took up the mantle of leadership for the monastic communities in Lower Egypt. Amoun was the first to settle in the wastelands at Nitria, and he is still known as Amoun of Nitria, because he built it up over the years into a veritable city of monks.

The first of St. Amoun of Nitria’s rules for conflict resolution would be largely preventative. Try to keep conflict from happening in the first place by preventing singularity. If you see somebody doing something eccentric, you do it too. If you have a community that’s divided, some doing x and others doing y, then side with the minority, especially if their position is a concession to weakness. This rule was applied by Amoun in many cases but one case is sufficient to note. There was the custom in the monastic settlements at Nitria to issue to every monk an amphora of olive oil for their use during the whole year. It was a point of pride among all the monks to return these jars at the end of the year unopened, showing how severe their ascetic life was. There was one sickly monk, who took a sharp knife and opened the seal almost imperceptibly, so that he could use some of the oil without calling attention to himself. Amoun knew of this, so he took a sharp knife and did the same to his own jar, so that everybody would be able to see that the superior had partaken of oil in the previous year along with the sickly monk. Amoun testified on that occasion that, because of the oppressive atmosphere of judgment and pride, both of them felt as if they had committed fornication.

Amoun’s second rule of conflict resolution could be put in this way: Always make excuses for others. Never make excuses for yourself. This rule was lived out by Amoun in perhaps the most dramatic way of all. On one occasion, for example, one of the brothers was to be expelled from the community, because he was accused of hiking to the cultivation at night to visit a prostitute. There was a meeting of the entire community in which the decision for expulsion or not was going to be made. Amoun got up at this meeting and spoke forcefully, advocating the man’s expulsion. When all was said and done, and the community had voted to expel the accused monk, ejecting him from the community through the front gate, Amoun ostentatiously stripped himself of his monastic habit too, shouldered a pack full of belongings and walked out the front gate, following the expelled, former monk. At this point, the members of the community said, “Abba, where are you going?” He replied, “I am going with him, because I’m a sinner too.”

Amoun’s third rule of conflict resolution requires that we see the illustration first and then state the rule. Once upon a time, Amoun was traveling somewhere with three younger monks. Because it was already dark, the monks took shelter for the night in one of Egypt’s many ruined pagan temples. That night, they slept in the inner part of the temple, because it still had its roof. Amoun disturbed the other monks three times during the night by performing the same procedure. He got up from the place where he had been sleeping, and he began to throw stones at the faces of the idols, loudly yelling curses and all kinds of abuse at them. After he was done with this, he would lie back down, but then, after an hour or two, he would be up again, doing the same thing. In the morning, the younger monks came to him and said, “Abba, we think that you have lost your mind.” Amoun replied, “Oh? Why is that?” “Because you woke us three times during the night, throwing stones, cursing and abusing the idols.” “Oh, really?” Amoun replied. “And what did they say back to me? Were their feelings hurt exceedingly by my behavior? Did they defend themselves?” “No, Abba, of course not.” “Then you must be like them. You must bear the insults and abuse of others as if you were insensible stones.”  Thus, Amoun’s third rule of conflict resolution can be stated: Forebear. Forebear. Forebear. As St. Maximus the Confessor points out, there are three stages in anger: response, resistance and resentment. The answer to all three of these is forebear. 

Якщо ми йдемо за Христом у Його святих, переслідування неминучі If we follow Christ in His saints, persecution is inevitable

 

У сьогоднішньому посланні святий апостол Павло подає власний приклад для наслідування святому Тимофію. Тимофію, у́чневі св. Павла, апостол доручив вести Церкву в Ефесі. Св. Павло написав йому два листи́, щоб підбадьорити його і навчити як виконувати завдання єпископа цього міста. Сьогодні ми почули останні настанови апостола Тимофію. Він говорить йому дві пов’язані речі, які є цінними для нашого життя: по-перше, він наказує Тимофію наслідувати його в його поведінці під час переслідувань; а по-друге, він каже Тимофію, що якщо він вірний Христу, переслідування неминуче. Давайте поміркуємо над кожною з цих точок по порядку.

In the epistle today, the Holy Apostle Paul holds up his own example for the emulation of St. Timothy. Timothy, a student of St. Paul, had been entrusted by the Apostle with leading the Church in Ephesus. St. Paul wrote to him two letters to encourage him and instruct him in his task as bishop of that city. Today, we heard the Apostle’s final instructions to Timothy. He tells him two related things that are valuable for our own lives: first, he commands Timothy to emulate him in his conduct under persecution; and second, he tells Timothy that, if he is faithful to Christ, persecution is inevitable. Let us meditate on each of these points in order.

По-перше, ми повинні зауважити, що сенс першого слова Павла в загальному полягає в тому, що життя святих є для нас прикладом, на який слід наслідувати, відповідно до наших життєвих обставин. Іншими словами, ми наслідуємо святих, але не рабськи, оскільки наш спосіб життя часто зовсім інший, ніж їхній. Натомість ми наслідуємо їхні чесноти, тому що чеснота позачасова, вічна. Чеснота — це єдине, чим ми володіємо і яке переживе нашу смерть. З цієї причини ми маємо постійно піклуватися про те, щоб збага́чуватися цим і задовольнятися достатньою кількістю тих речей, які є лише тимчасовими. Наслідуючи чесноти святих, цілком зрозуміло, ми насправді наслідуємо Христа, тому що Він є чеснотою. Святі — це чоловіки й жінки, як і ми, які показують нам чесноти Христа в конкретних обставинах свого життя. Так само, як існують міріади святих, існують міріади способів життя за Христом; кожен святий показує нам унікальний аспект цієї істини. Слід зазначити, що святий Павло не пропонує Тимофію себе як взірець для наслідування взагалі, але лише в його поведінці під час переслідувань. Це важливе розуміння. Ми можемо мати різні моделі серед святих для різних чеснот. Я можу вирішити, щоб наслідувати святого Христофора в його ревності служіння Богові як істинному Учителю та в його великій любові до того ж Учителя, але в той же час я можу вирішити, щоб наслідувати царя Давида як мій взірець покаяння. В обох випадках я насправді наслідую Христа, Який є сама чеснота, а також Творець кожної чесноти в наших душах.

Firstly, we should note that the meaning of Paul’s first point is, in a general way, that the lives of the saints are examples for us, which should be emulated, according to our life circumstances. In other words, we emulate the saints, but not slavishly, since our way of life is often quite different than theirs. Rather, we emulate their virtues, because virtue is timeless, eternal, everlasting. Virtue is the only thing that we possess, which will survive our death. For this reason, it should be our constant concern to become rich in these things and be content with sufficiency in those things that are merely temporary. In emulating the virtues of the saints, it stands to reason, we are actually emulating Christ, because He is virtue. The saints are men and women like us, who show us the virtues of Christ in the specific circumstances of their lives. In the same way that there are myriads of saints, there are myriads of ways of living according to Christ; each saint shows us a unique aspect of that truth. It should be noted that St. Paul does not propose himself to Timothy as a model for emulation generally, but only in his conduct under persecution. This is an important insight. We may have different models among the saints for different virtues. I may decide to imitate St. Christopher in his zeal for serving God as the true Master and his great love for the same Master, but, at the same time, I may resolve to imitate King David as my model for repentance. In both cases, my emulation is actually of Christ, Who is virtue itself, as well as the Author of every virtue within our souls.

Другий пункт Павла є для нас не менш важливим і нерозривно пов’язаний з першим. Якщо ми вирішимо наслідувати Христа через взірці, дані нам у святих, ми точно зазнаємо переслідувань від світу. Чому це так? Тому що світ є володінням сатани. Коли ми говоримо «світ», ми не маємо на увазі фізичний всесвіт, створений Богом. Ні, радше ми маємо на увазі сферу пристрастей, гріховних нахилів, які є в кожному з нас і які ми успадкували від наших предків. Поки ми підвладні пристрастям, ми належимо до «світу». Сатана — це Світовий Володар, про якого Христос говорить у Євангелії. Цікаво, що в Євангелії від Йоана Христос говорить про Володаря Світу як про вигнаного (скинутого) Животворчими Стражданнями, Смертю та Воскресінням Господа. Це об'єктивно вірно. Христос скинув Володаря Світу з трону, і тепер його армії в паніці відступають. (Нам слід замислитися над тим фактом, що ніщо́ не завдає більшої шкоди, ніж відступаюча армія.) Однак єдиний спосіб, яким цей факт якось вплине на нас особисто, це якщо ми передаємо свою відданість від Сатани до Ісуса. У нашому хрещенні ми дійсно перейшли від панування Сатани до панування Ісуса, але кожного разу, коли ми впадаємо в серйозний гріх, ми знову потрапляємо під контроль колишнього Світового Правителя. Тоді ми повинні покаятися і повернутися під панування Ісуса, нашого доброго Бога, і наше життя у Христі буде відновлено для нас у Тайні Покаяння, Святій Сповіді.

Paul’s second point is equally important to us and is intrinsically bound up with the first. If we resolve to emulate Christ through the models given to us in the saints, it is certainty that we will suffer persecution from the world. Why is this so? Because the world is the domain of Satan. When we say “the world” we do not mean the physical universe that God has created. No, rather, we refer to the domain of the passions, the sinful inclinations that are in all of us, and which we have inherited from our ancestors. As long as we are subject to the passions, we belong to “the world.” Satan is the World-Ruler that Christ speaks about in the Gospel. It is interesting that in the Gospel According to Saint John Christ speaks of the World-Ruler as being cast out (dethroned) by the Lord’s Life-Giving Suffering, Death and Resurrection. This is objectively true. Christ has driven the World-Ruler from the throne and his armies are now retreating in panic. (We should reflect on the fact that nothing does more damage than a retreating army.) Yet, the only way that this fact has any effect on us individually is if we transfer our allegiance from Satan to Jesus. In our baptism we did pass from the dominion of Satan to the dominion of Jesus, but each time that we fall into serious sin we lapse back into the former World-Ruler’s control. Then, we must repent and return to the dominion of Jesus, our good God, and our life in Christ is restored to us in the Mystery of Repentance, Holy Confession.

Господь Ісус попереджає Своїх дванадцятьох апостолів на Тайній Вечері: «Оскільки ви не від світу, тому світ вас ненавидить». Це те саме послання, яке дав нам сьогодні Святий Апостол Павло. Якщо ми щирі у своєму бажанні наслідувати Христа, наслідуючи Його чесноти, взірець для нас святими, тоді світ ненави́дітиме нас і переслі́дуватиме. Ми можемо розраховувати на те, що світ максимально ускладнить наслідування Христа для кожного з нас. Однак, згідно з Божим милосердям у Христі, навіть це приносить нам користь, бо коли чеснота зустрічає опір, вона стає сильнішою. Насправді, щоб рости, їй потрібна опозиція.

The Lord Jesus warns His twelve apostles at the Last Supper: “Because you are not of the world, therefore the world hates you.” This is the same message that the Holy Apostle Paul gave to us today. If we are sincere in our desire to follow Christ by emulating His virtues, modelled for us by the saints, then the world will hate us and persecute us. We can count on the world to make following Christ as difficult as possible for each one of us. Yet, according to the mercy of God in Christ, even this redounds to our advantage, because when virtue meets opposition, it gets stronger. In fact, it needs opposition in order to grow.

Silence is a wilderness to be filled and subdued

 

Today the reading from the handbook was concerned with the issues of silence and speech. In order to complement the insights found in that reading, let’s spend a few moments reflecting on silence and speech in our lives as Christians, and especially in the service of God.

We live in a culture that often confuses silence with reverence. In times of national tragedy, for example, any secular Western nation is going to instruct its people to observe “a moment of silence.” There is nothing that is more solemn to the culture than the moment of silence, probably because silence simulates the finality of death, and death in this culture is still surrounded by a certain solemnity. It is worth noting that this very solemnity will eventually pass away, and is passing away, as the “death with dignity” (whatever that is) continues its triumphal march, as more and more Western nations accept the existence of programs like Canada’s MAID (the acronym for Medical Assistance In Dying).

No, silence is not reverence. In fact, in many ways, silence is terrible in the original meaning of the word, “full of terror.” The first generations of Christian monks who departed to the desert knew this. The desert was silent, devoid of life, because it was the haunt of the demons. These fervent Christians went out into the desert to do single combat with those enemies of God, following the example of their Master, Who had gone out to the desert to engage in similar combat. We need only read the apothegms from those first generations to know how truly terrible the demonic manifestations were in that silence. Was the desert also a place of great concentration for prayer? Certainly, but only eventually, once the monks had succeeded in evicting the desert’s native spiritual inhabitants.

Why is silence, in one aspect, so terrible, so demonic? Because it symbolizes the destruction of existing things. It is result when everything has been successfully laid waste. Connected to this idea is the well-known story about Karl Marx related for posterity by his maid. Marx suffered at various times from terrible headaches. During these attacks, he would seal himself in his room, tie a belt tightly around his head and repeat like a mantra a line from Goethe’s Faust. In that line, the demon Mephistopheles says, “Everything that exists deserves to perish.”

Throughout human history and probably under demonic influence, the most severe punishment that could be inflicted on enemies was silence. Certain cultures raised the practice of damnatio memoriae to an art. In ancient Egypt, for example, a ruler would frequently damn the memory of his predecessor to the oblivion of silence. The name of that person would be removed from monuments, his grave destroyed and his very remains crushed to powder and scattered by the wind, so that he could not be remembered by any future generation.

Then too, we have the example of a Persian girl, Golinduc, the niece of the Sassanian Emperor Shapur II. She fell in love with the Lord Jesus and decided to become a Christian, taking the name Maria in baptism. Her enraged uncle sentenced her to the most severe punishment practiced in the Persian Empire. She was thrown headfirst into the Oblivion, a pit, in fact an old, empty cistern, filled with snakes and rats. It was called the Oblivion, because those who were thrown in were completely forgotten in that place of terrible silence. None ever returned. Golinduc entered into that silence and filled it with prayer. It was eventually due to the faint sound of the chanting of psalms that her extraordinary continued life in the Oblivion became known. Strengthened by grace, Golinduc survived thirteen years in the Oblivion and was drawn up out of it after the Emperor’s death.

Silence is not an ideal. It is rather the wilderness into which God sends us with the command to fill and subdue. We should always rebuke ourselves if we find ourselves yearning for silence. We are, in that case, of the same spirit with Marx, desiring the destruction of existent things, just like James and John in the well-known Gospel story. The Lord Jesus had to rebuke them. “You do not know of what spirit you are.” No, rather, we yearn for the presence of God, the only Source of true peace. The presence of God is full of praise and thanksgiving. Indeed, our interior life amounts to entering the Oblivion of our hearts and filling that emptiness with praise. To God be glory in the Church through all the ages of ages! Amen.