СЛІДУЮЧИ ЗА ПРИКЛАДОМ ДОБРОГО СЛУГИ FOLLOWING THE EXAMPLE OF A GOOD SERVANT

 

Брати й сестри у Христі—

Коли ми читаємо цю євангельську притчу, ми найчастіше зосереджуємось на відповідi гостей. Ми ставимо запитання, «Як я подібний до тих персонажів, які відмовили запрошення божественного господаря?» Це дуже корисне запитання і корисний метод, щоб роздумувати над уривком, але сьогодні, замість цього, ми повинні зосереджуватися на персонажі слуги, бо ми можемо навчатися багато речей через цю модель. Слуга у цьому євангельському оповіданні є цілком вірним господарю, бо він звершує всі накази господаря без питань, без скарг і без вагань. Це його звичка, тому що він любить господаря, і він хоче подобатися йому, наповнюючи його обов’язки уважно і дбайливо.

When we read this gospel parable, we most often focus on the response of the guests. We ask ourselves the question, “How am I similar to these people, who refused the invitation of the divine householder?” This is a very useful and profitable question and a very useful method to meditate on this passage, but today, instead of this, we should focus on the person of the servant, since we can learn a lot of things through this model. The servant in this gospel story is completely faithful to the householder, since he accomplishes all the commands of the householder with question, without complaint and without hesitation. This is his custom, because he loves the householder, and he wants to please the householder, fulfilling his duties attentively and carefully.

Цей слуга не є подібним до най́мита у Євангелії від Святого Йоана, який залишає вівці і біжить геть, коли він бачить вовка, що надходить. Ні, цей слуга є важливим членом родини господаря, і він має мотив любови до всіх його дій. Наймит боїться вовка, але слуга тільки боїться, щоб бути неприємним до господаря.  Отже, добровільно, слуга робить те, що господар хоче, замість того, що він хоче. Тож, він знаходить радість, приємність і задоволення у вірності, тому що він виганяє все хотіння від його серця крім того, щоб наповнити волю господаря до добра господарства. Це дуже досконала служба,бо Господь наш Ісус Христос нам дає цей приклад, коли він приймає Його страшне страждання, хоча це проти прихильности його людської природи.

This servant is not like the hired hand in the Gospel According to St. John, who abandons the sheep and runs away when he sees the wolf coming. No, this servant is an important member of the family of the householder, and he is motivated by love in all his works.  The hired hand fears the wolf, but the servant only fears displeasing his master. Therefore, willingly, the servant does what the master wishes, instead of what he wants. Thus, he finds joy, pleasure and enjoyment in faithfulness, because he casts out every desire from his heart, except fulfilling the will of the master for the good of the household.  This is exceedingly worthy service, since our Lord Jesus Christ Himself gives to us this example, when He accepts His terrible suffering, although it is against the inclination of His human nature.

Хоча цей слуга Господній є вірним, він не показує ніякої ненависти до тих, які є невірними. Тим самим способом, ми повинні молитися за тих, хто є невірними до Божих заповідей. Ми можемо наганьбити їх без пристрасті для того, щоб поправити їх, але ми не стаємо сердитими або сповненими ненависті, бо ми пізнаємо те, що заповіді належать Господеві Богові; вони-- не наші, і ми, які мабуть були б вірними тепер, всі були беззаконниками у минулому, і без Божої благодаті будемо знову у майбутньому.  Навіть якщо поведінка інших здається бути невірними і тотально злими, ми мусимо сповідати ймовірність того, що ця поведінка є частиною Божого плану, щоб покарати і поправити наше зло і зло нашої громади і нашого світу, бо Бог завжди працює, щоб перетворити зло у добро, незважаючи на намірення людей, які чинять злі діла.  Отже, у Христі, ми вважаємо навіть тих, що чинять ці діла, доброчинцями, тому що вони нам допомають, щоб стати досконалими через турботу, яку вони творять.

Although this servant of the Lord is faithful, he does not show any hatred towards those who are unfaithful. In the same way, we should pray for those, who are unfaithful to the Lord’s commands. We can scold them without passion, in order to correct them, but we do not become angry or full of hatred, since we recognize that the commandments are God’s; they are not ours, and we, who perhaps are now faithful, have all been transgressors in the past, and, without the grace of God, we will be again in the future.  Even if the behavior of others seems to be unfaithful and totally evil, we must admit the possibility that this behavior is part of God’s plan to punish and correct our evil, the evil of our community and of our world, since God always works to make evil into good, despite the intentions of the people, who commit the evil deeds.  Therefore, in Christ, we consider even those, who commit these deeds, to be benefactors, because they help us to become perfect through the adversity that they cause.  

У періоді Старого Завіту, вавилонський цар Навуходоносор став інструментом Божого покарання для народу Ізраїля. Бог ще покарав Навуходоносора задля його гріхів, але Бог замінив його злі наміри на Його співчуттєві наміри для того, щоб знищення і спустошення, які Навуходоносор створив, стали засобом реставрації Божого народу. Подібним способом, мабуть Бог нам несе бич мусульманів, щоб покарати і поправити злі аспекти нашої західної цивілізації.

In the period of the Old Testament, the Babylonian king Nebuchadnezzar became the instrument of God’s punishment for the people of Israel.  God still punished Nebuchadnezzar for his sins, but God exchanged his evil intentions for His own good intentions, so that the destruction and desolation that Nebuchadnezzar created became the means of restoration for God’s people.  In a similar way, perhaps God is bringing us the scourge of the Muslims, in order to punish and correct evil aspects of our Western Civilization.

Ще один аспект поведінки цього доброго слуги, який заслуговує на наслідування, полягає в тому, що він не має на меті успіху. Фактично, якщо ми уважно вивчимо цей уривок, ми виявимо, що слуга ні в чому не досягає успіху. Але він не дозволяє цьому факту турбувати його, тому що він зосереджується на своїй вірності наказам господаря. Він знає, що не несе відповідальності за наслідки будь-яких обставин після того, як сумлінно виконав накази господаря. Просто і без пристрасті він виконує накази господаря, передаючи повідомлення гостям, а потім повертається, щоб переказати їхні відповіді. Так само ми повинні зосередитися на вірності Божим заповідям, на нашому бажанні виконувати Його волю в нашому житті. Ми повинні думати не про успіх нашої дії, а про нашу вірність. Ми повинні дуже наполегливо намагатися здійснити наші наміри згідно з Волею Бога, але ми не повинні засмучуватися чи розчаровуватися, коли помічаємо відсутність прогресу, якщо ми щиро працювали з усіх наших сил. Результати нашої праці в руках Бога. Справа нашого спасіння і все, що з нею пов'язане, дуже важка, тому що їй так сильно протистоять сили пекла. Але для Бога немає нічого складного. Ми повинні мати впевненість. Це буде виконано, коли Він того забажає, відповідно до Його милосердного плану. 

Another aspect of the behavior of this good servant that is worthy of our emulation is the fact that he does not have success as his goal.  In fact, if we carefully study this passage, we find that the servant is not successful in anything. But, he does not allow this fact to trouble him, because he focusses on his faithfulness to his master’s commands. He knows that he has no responsibility for the results of any circumstance, after he has faithfully executed the commands of the householder. Simply and without passion, he accomplishes the master’s commands, delivering the messages to the guests, and then he returns to relate their answers. In the same way, we should focus on faithfulness to God’s commands, on our desire to fulfill His will in our life. We should not think about the success of our action, but about our faithfulness. We must try very strenuously to accomplish our intentions according to the Will of God, but we should not become troubled or frustrated when we perceive a lack of progress, if we sincerely labored with all our might. The results of our labor are in the hands of God. The work of our salvation and everything associated with it is very difficult, because the forces of Hell so much oppose it. Nevertheless, nothing is difficult to God. We should have confidence. It will be accomplished when He wills, according to His compassionate plan.

У нас є Храм: наш обов’язок плекати наше внутрішнє життя We have a Temple within us: Our obligation to nurture our interior life

Сьогодні ми спостерігаємо дії у Святому Євангелії, які мають глибокий містичний зміст. Слід зауважити, наприклад, що спочатку Господа Ісуса оточує великий натовп. Саме серед цього натовпу Господь виліковує жінку з кровотечею. Згідно з традицією Церкви, цією жінкою була Вереніка, або Вероніка, та сама жінка, яка витерла обличчя Господа Ісуса, коли Він наближався до Його страждань і смерті на Голготі. Потім, пройшовши трохи далі, він заходить до дому Яіра лише з учнями. Вигнавши з дому флейт́истів та інших професійних плакальників, він увійшов у найглибшу частину дому в с́упроводі лише ближнього оточення Його учнів, Петра, Якова та Івана, того самого ближнього оточення, яке було з Ним на Горі Преображення і згодом під час Його агонії в Гетсиманському саду. Ми бачимо прогрес: Господь з великою кількістю людей, Господь з меншою кількістю людей і, нарешті, Господь з дуже малою кількістю людей. Найглибше таїнство, воскресіння доньки Яіра з мертвих, відбувається в оточенні найменшої кількості людей, поза полем зору натовпу.

Today, we observe actions in the Holy Gospel, which have deep mystical meaning. We should notice, for example, that initially the Lord Jesus is surrounded by a great throng. It is in the midst of this crowd that the Lord heals the woman with the issue of blood. According to the tradition of the Church, this woman was Berenice, or Veronica, the same woman who wiped the face of the Lord Jesus on His approach to His suffering and death upon Golgotha. Then, passing on a bit further, he enters the house of Jairus with only His disciples. After expelling the fluteplayers and other professional mourners from the interior of the house, he enters into the deepest part of the house, accompanied only by His inner circle of disciples, Peter, James and John, the same inner circle that was with Him on the Mount of Transfiguration and again during His agony in the Garden of Gethsemane. We see a progression: the Lord with a lot of people, the Lord with fewer people, and, finally, the Lord with very few people. The deepest mystery, the resurrection of the daughter of Jairus from the dead, occurs in the company of the fewest people, out of the sight of the multitudes.

Ми не можемо дивитися на цей прогрес і не бачити в ньому образ Святого Храму, а перед ним Скинію, яку Бог наказав Мойсею збудувати в пустелі. Ізраїльський народ, мабуть, засвоїв свою «храмову теологію» під час свого перебування в Єгипті, оскільки в Єгипті ідолопоклонницькі храми єгипетських богів мали численні двори, які ставали все меншими й меншими, доки, нарешті, не залишився лише головний жрець бога храму  прибув до найменшого, найглибшого серця храму, де покоївся ідол бога. У Єгипті підлога кожного наступного двору ставала все нижче й нижче, відображаючи правду про богів цієї землі. Їхніми богами були демони, засуджені Богом на вигнання у фізичних стихіях і силах цього світу, «на череві своєму будеш п́овзати, і бруд будеш їсти по всі дні свого життя». Храм істинного Бога в Єрусалимі, з іншого боку, мав усе менші й менші двори, але поверх кожного двору ставав все вищим і вищим, доки Первосвященик не дійшов до Святого Святих, де Божа присутність відчувалася найбільше. Донині наші християнські храми будуються так само. Підлога Святая Святих традиційно вище, ніж у решті храму.

It is impossible for us to look upon this progression and not see in it the figure of the Holy Temple, and before it, the Tabernacle, which God had commanded Moses to build in the desert. The Israelite people had, perhaps, learned their “temple theology” during their time in Egypt, for, in Egypt, the idolatrous temples of the Egyptian gods had numerous courts, becoming every smaller and smaller, until finally only the chief priest of the temple’s god arrived at the smallest, deepest heart of the temple, where the idol of the god rested. In Egypt, the floor of each successive court got lower and lower, reflecting the truth concerning the gods of that land. Their gods were demons, condemned by God to an exile in the physical elements and forces of this world, “on your belly shall you crawl and dirt shall you eat all the days of your life.” The Temple of the true God in Jerusalem, on the other hand, had the successively smaller and smaller courts, but the floor of each court was higher and higher until the High Priest reached the Holy of Holies, where God’s Presence was most truly felt. To this day, our Christian temples are built in just the same way. The floor of the Holy of Holies is traditionally higher than that of the rest of the temple.

Той самий прогрес, який ми спостерігаємо в читанні Євангелія, є наѓадуванням нам, що ми повинні мати внутрішнє життя. Незалежно від того, які наші обов’язки та зобов’язання, незалежно від того, чи ми багатодітна мати, чи власник бізнесу з багатьма працівниками, чи посвячений служитель Бога з багатьма обов’язками для Божого народу, ми завжди повинні йти окремо. Щодня ми повинні залишати свої обов’язки позаду і підніматися від двору до двору, поки не станемо самі перед Богом, Який створив і відкуп́ив нас, Тим, Хто любить нас і знає нас глибше, ніж будь-хто інший. Кожен з нас є Первосвящеником свого життя. Наше життя є унікальною жертвою Богу, яку тільки ми можемо принести Йому в єдності з Христом. Кожному з нас потрібен час тиші та молитви в Присутності Бога.

This same progression that we observe in the Gospel reading is a reminder to us that we must have an interior life. No matter what our duties and obligations are, no matter if we are a mother with many children, or a business owner with many employees or a consecrated minister of God with many responsibilities for God’s people, we must always go apart. On a daily basis, we must leave our duties behind and ascend from court to court, until we stand alone before the God, Who made and redeemed us, the One Who loves us and knows us in a deeper way than any other. Each of us is the High Priest of our life. Our life is a unique sacrifice to God, which only we are able to offer to Him, in union with Christ. Each of us needs a time of quiet, silence and prayer in the Presence of God.

Кожен із нас має в собі святиню, Святая Святих. Це місце, яке Отці Церкви називали «серцем». Щодня нам потрібно спочатку заспокоїти наші серця, а потім увійти в це мовчазне святилище, щоб таємно поклонятися Богові.

Each of us has a sanctuary, a Holy of Holies, within us. This is the place that the Fathers of the Church referred to as “the heart.” Daily, we need to first quiet our hearts and then enter this silent sanctuary to worship God in secret.

Ми створюємо собі незліченні проблеми, якщо нехтуємо Божою святинею в собі. Якщо ми довго не спілкуємося з Богом у молитві, ми стаємо чужими для Бога через просто незнайомість. Демони спостерігають цю незнайомість здалеку, і їх це приваблює. Вони намагатимуться підкреслити цю незнайомість, щоб вона перетворилася на антипатію і, нарешті, ворожнечу. Оскільки вони назавжди відокремлені від Бога, вони прагнуть назавжди відокремити нас від Бога. Єдиний спосіб ефективно протистояти їм – це наближатися до Бога і щоденно входити в спілкування молитви з Ним. Саме там, у тихій, найглибшій частині нашої душі, нам відкриються найбільші таїнства. Там Бог благословить нас знанням про Себе та розумінням того, що нам потрібно наближатися до Нього все ближче й ближче. У найглибшій частині нашої душі Він відкриває нам Своє Воскресіння, і воно стає нашим воскресінням і нашим обоженням, тому що ми приходимо, щоб розділити Його Життя.

We create innumerable problems for ourselves if we neglect God’s sanctuary within us. If we long absent ourselves from communion with God in prayer, we become strangers to God from mere unfamiliarity. The demons observe this unfamiliarity from a distance, and they are drawn to it. They will seek to accentuate this unfamiliarity, so that it becomes antipathy and, finally, enmity. Because they are permanently separated from God, they seek to permanently separate us from God. The only way to effectively resist them is to draw close to God and, on a daily basis, enter into the communion of prayer with Him. It is there, in the quiet, deepest part of our souls, that the greatest mysteries will be revealed to us. There, God will bless us with knowledge of Himself and with insights that we need to come yet closer and closer to Him. In the deepest part of our souls, He reveals His Resurrection to us, and it becomes our resurrection and our deification, because we come to share His Life.