ОПРАВДАННЯ ВІРОЮ І ДІЛАМИ: СВІДЧЕННЯ СВЯТОЇ БІБЛІЇ JUSTIFICATION BY FAITH AND WORKS: THE TESTIMONY OF THE BIBLE

Сьогодні, Євангеліє нам каже про потребу самозречення. Ми говоримо часто про самозречення, тому що це дуже важлива частина християнського життя, але ми повинні пізнати те, що більшість християн навколо нас у цьому районі має дуже іншу віру, яка відкидає те, що самозречення відіграє роль у спасінні.  Святий Апостол Петро нам каже, що ми мусимо бути готовими, щоб дати рацію надії, яка є у нас. Отже, це дуже важливе, щоб знати, як оберігати нашу віру твердо але добросердечно. Наша віра—древня, але віра цих інших християн має початок у шістнадцятому столітті, і має базу у небіблійних доктринах, особливо двох: перша-  ідея Святого Письма, як єдиний авторитет, і друга- ідея оправдання тільки вірою. Особливо, ця друга доктрина дуже цікава для нас, тому що у Євангелії, ми чули про необхідність самозречення, щоб бути учнем Господа.

Today, the Gospel tells us about the need for self-denial. We speak often about self-denial, because it is a very important part of the Christian life, but we should realize that the majority of Christians around us in this area has a very different faith, which denies that self-denial plays a role in salvation. The Holy Apostle Peter tells us that we should be ready with a reason for the hope that is in us. Therefore, it is very important to know how to defend our faith firmly but charitably. Our faith is ancient, but the faith of those other Christians has its beginning in the sixteenth century, and has its basis in unbiblical doctrines, especially these two: first, the idea that Scripture is the only authority, and second, the idea that justification in Christ is by faith alone. This second doctrine is especially interesting for us, because, in the Gospel, we heard about the necessity of self-denial, in order to be a disciple of the Lord.

Природно, ми хочемо бути явними. Ми маємо віру істинну, і ми віримо у оправдання вірою у Христі, але ми не віримо у оправдання ТІЛЬКИ вірою, бо Святе Письмо ніколи не каже це. Ця фальшива доктрина базу́ється у посланні Святого Апостола Павла до римлян, бо там він каже: «Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу. Та й не тільки це, але ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість—досвід, а досвід—надію.»[1] Але, ми мусимо розуміти цей уривок разом з уривком від соборного послання Святого Апостола Якова, бо там той апостол каже: «Ви бачите, що чоловік оправдується ділами, не тільки вірою.»[2]

Naturally, we want to be clear. We have the true faith, and we believe in justification by faith in Christ, but we do not believe in justification by faith ALONE, since Holy Scripture does not say this. This false doctrine is based in the Letter of the Holy Apostle Paul to the Romans, since there he says: “Therefore, being justified by faith, we have peace with God through our Lord Jesus Christ: by whom also we have access by faith into this Grace wherein we stand, and rejoice in hope of the glory of God. And not only so, but we glory in tribulations also: knowing that tribulation worketh patience, and patience, experience, and experience, hope.” But we must understand this passage together with the passage from the catholic epistle of the Holy Apostle James, since there that apostle says: “You see then how that by works a man is justified, and not by faith only.”

Фактично, дбайливе читання творів Святого Апостола Павла ясно показує те, що навіть він не вірив в оправдання тільки вірою, незважаючи на постійне уживання його творів тими, хто бажав встановити цю єресь. Наприклад, у тому ж саму посланні до римлян, він пише: «Що ж? Чи будемо грішити, бо ми не під законом, а під ласкою? Зовсім ні! Хіба не знаєте, що ви слуги того, кому віддає́те себе за слуг на послух, кого слухаєтеся: чи то гріха—на смерть, чи то послуху на праведність?»[3] І тоді, у першому посланні до коринтян, Святий Апостол каже: «Обрізання ніщо, і необрізання ніщо, лише—зберігання заповідей Божих.»[4] Тут це явне-- Апостол Павло вірує в те, що християни мають наповнити заповіді Бога, і у інших місцях, він заохочує його учнів, кажучи їм про необхідність добрих діл. Наприклад, у посланні до Галатів, він каже: «Ми бо,  духом з віри очікуємо надії оправдання, бо у Христі Ісусі нічого не означають ні обрізання, ні необрізання, але—віра, чинна любов’ю.»[5] І у посланні до колосян, він заохочує членів цієї Церкви, «Щоб жити вам життям, достойним Господа, і подобатися йому в усьому, приносячи плід у всякому доброму ділі і зростаючи у спізнанні Бога.»[6] Тож, ми можемо бачити те, що ці християни, які вірують у оправдання тільки вірою, зловживають твори Святого Апостола Павла. Святий Апостол Петро попере́джував нас про це зловживання, коли він написав: «Довготерпеливість Господа нашого вважайте за спасіння, як і любий наш брат Павло, за даною йому мудрістю, писав вам, що, зрештою, в усіх листа́х він робить, коли про це говорить. В них є де́що трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не зміцнені у вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну погибель.»[7]

Actually, a careful reading of the works of the Holy Apostle Paul clearly shows that even he did not believe in justification by faith alone, despite the constant use of his works by those, who have desired to establish this false belief. For example, in this very same letter to the Romans, he writes: “What then? Shall we sin, because we are not under the Law, but under Grace? God forbid! Know you not that to whom you yield yourselves slaves to obey, his slaves you are to whom you obey; whether of sin, unto death, or of obedience, unto righteousness?” And then, in the first letter to the Corinthians, the Holy Apostle says: “Circumcision is nothing, and uncircumcision is nothing, but only the keeping of the commandments of God.” Here it is clear that the Holy Apostle Paul believes that Christians must fulfill the commandments of God, and, in other places, he encourages his disciples, speaking to them about the necessity of good works. For example, in the letter to the Galatians, he says: “In Jesus Christ neither circumcision nor uncircumcision availeth anything, but faith which worketh by love.” Also in the letter to the Colossians, he encourages the members of that Church: “Walk worthy of the Lord unto all pleasing, being fruitful in every good work, and increasing in the knowledge of God.” So, we can see that those Christians, who believe in justification by faith alone, abuse the works of the Holy Apostle Paul. St. Peter warned us about this abuse, when he wrote: “Account that the longsuffering of the Lord is salvation; even as our beloved brother Paul also according to the wisdom given unto him hath written unto you; as also in all his epistles, speaking in them of these things, in which are some things hard to be understood, which they that are unlearned and unstable wrest, as they do also the other Scriptures, unto their own destruction.”

Отже, брати і сестри, накінець, нам треба запитати, «що думає Господь наш Ісус Христос про доктрину оправдання тільки вірою?» Свідченням, яке ми маємо, це було б дуже тяжко, щоб сказати те, що Його Євангеліє є євангелієм оправдання тільки вірою, бо, наприклад, ми знайдемо у Євангелії від Святого Матея опис суду людського роду, коли Син Чоловічий буде повертатися. Там, Господь розділює людей у двох частинах, які Господь прирівнює до вівців і кіз. Розділення базується на тому, що кожна людина зробила, а не вірила.[8] Віра --важлива, але діла --важливі також, бо діла є життям віри, і віра має бути живою так, як Святий Йоан нам каже у його Євангелії: «Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить—іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі.»[9]

Therefore, brothers and sisters, in the end, we need to ask, “what does our Lord Jesus Christ think of the doctrine of justification by faith alone?” With the evidence that we have, it would be difficult to say that His Gospel is the gospel of justification by faith alone, since, for example, we find in the Gospel According to St. Matthew the description of the judgment of mankind, when the Son of Man will return. There, the Lord separates the people into two parts, which He compares to sheep and goats. The separation is based on what each human being has done, not believed. Faith is important, but deeds are also important, since deeds are the life of faith, and faith has to be living, just as St. John tells us in his Gospel: “Everyone who doeth evil hateth the Light, neither cometh to the Light, lest his deeds should be reproved. But he that doeth Truth cometh to the Light, that his deeds may be made manifest, that they are wrought in God.”

---

[1] Рим. 5:1-4

[2] Яків 2:24

[3] Рим. 6:15

[4] 1 Кор. 7:19

[5] Гал. 5:6

[6] Кол. 1:10

[7] 2 Пет. 3:15-6

[8] Мат. 25:31-46

[9] Йоан 3:20-1

Єдність із Жертвою Христа Uniting Ourselves With the Sacrifice of Christ

Це євангельське читання, яке маємо на неділю перед празником Воздвиження Чесного Хреста Господнього, є одним із найкоротших читань у всьому церковному році. Але, водночас, наскільки воно багате змістом. Тут Христос говорить про «піднесеного» Сина Людсько́го. «Піднесення» грецькою мовою означає «жертва». «Піднесення» є коренем слова «анафора», яке ми використовуємо для позначення молитви в самому серці Божественної Літургії, молитви, завдяки якій хліб і вино стають для нас Тілом і Кров’ю Христовими.

This Gospel reading which we have for the Sunday Before the Feast of the Exaltation of the Holy Cross is one of the shortest readings in the entire Church year. Yet, at the same time, how rich it is in meaning. Here Christ speaks about the Son of Man being "lifted up." "Lifting up" in the Greek language means "sacrifice." "Lifting up" is the root of the word "Anaphora," which we use to refer to the prayer at the very heart of the Divine Liturgy, the prayer by which the bread and wine become for us the Body and Blood of the Christ.

Все, що підноситься до Бога, приноситься в жертву. Коли ми говоримо, що щось приноситься в жертву, ми маємо на увазі, що це відкладено виключно для використання Богом. Багато жертв (хоча не всі) у Старому Завіті були знищені вогнем. Саме за допомогою цього вогню ці жертви були символічно повністю розділені; вогонь символізував їхній перехід із цього світу в царство духа.

Whatever is lifted up to God is sacrificed. When we say that something is sacrificed, we mean that it is set aside for the exclusive use of God. Many sacrifices (although not all) in the Old Testament were destroyed by fire. It was by means of this fire that those victims were symbolically totally set apart; the fire symbolized their passage over from this world into the realm of the spirit.

Коли Син Людський підноситься для спасіння світу, Він є прикладом і взірцем для нас. Вірити в Нього, довіряти Йому означає наслідувати Його. Емуляція є доказом любові. Про це говорить нам сам Христос. Він каже: «Якщо любите Мене, зберігайте Мої заповіді». Його заповіді — це Його життя. Зрештою, Його перша заповідь усім нам, Його учням, — «Іди за Мною». Диявол і демони вірять у Бога, звичайно, але вони не люблять Бога. Отже, вони не наслідують Його. З цього ми бачимо, що ідея про те, що все, що нам потрібно зробити, це повірити в Христа, є демонічною. Ні, ми також повинні любити Його, і, люблячи, ми повинні йти за Ним.

When the Son of Man is lifted up for the salvation of the world, He is an example and model to us. Believing in Him, putting our faith in Him, means emulating Him. Emulation is the evidence of love. Christ Himself tells us this. He says, "If you love Me, keep My commandments." His commandments are His life. After all, His first commandment to all of us, His disciples, is, "Follow Me." The Devil and the demons believe in God, to be sure, but they do not love God. So, they do not emulate Him. We can see from this that the idea that all we need to do is put our faith in Christ, all we have to do is believe in Him, is demonic. No, we must love Him too, and loving, we must follow Him.

Христос «піднесений» у жертву. Отже, що для мене означає йти за Христом, наслідувати Його, бути піднесеним? Це означає віддати своє життя. Це означає відмовитися від себе заради любові. Кожен день у нашому житті є тисячі способів зробити це. Ми жертвуємо власною волею як актом любові до Бога кожного разу, коли вирішуємо відвернутися від спокуси й замість цього виконувати волю нашого Отця. Як приклад, ми можемо розглянути той факт, що кожного дня ми маємо багато спокус гніву, досади, розчарування, нетерпіння, образи тощо. Через застосування чеснот мужності та терпеливості ми можемо уникнути цих спокус і пожертвувати власною волею, смиренно підкоряючись волі Отця. Здається, ці спокуси знаходять нас, де б ми не були, навіть за кермо́м наших автомобілів.

Christ is "lifted up" in sacrifice. So, what does it mean for me to follow Christ, emulate Him, in being lifted up? It means to lay down my life. It means to deny myself for the sake of love. Every day of our lives there are a thousand ways to do this very thing. We sacrifice our own will as an act of love for God every time we decide to turn away from temptation and do the will of our Father instead. By way of example, we can consider the fact that, every day, we have many temptations to anger, annoyance, frustration, impatience, resentment and the like. Through the exercise of the virtues of fortitude and patience, we can avoid these temptations and sacrifice our own wills, humbly submitting to the will of the Father. These temptations seem to find us, wherever we are, even behind the steering wheels of our cars. 

З іншого боку, однак, є багато спокус, що приходять до нас щодня і від задоволення. Ми повинні протистояти цим спокусам, виявляючи чесноту поміркованості. Насправді, гнів і нетерпіння набагато менш небезпечні, тому що те, що їх викликає в нас, неприємне і ненави́сне для нас. З іншого боку, спокуси, що суперечать чесноті поміркованості, походять від речей, які приносять задоволення. З цієї причини ми маємо постійно бути насторожі, вишу́куючи можливості проявити чесноту поміркованості. Їжа та напої постійно дають нам різноманітні такі можливості, але також і відпочинок. Слово Господа Ісуса, безперечно, є правдивим: «Хто вірний у малому, той буде вірний і в великому». Коли ми часто жертвуємо задоволеннями в нашому житті, ми зміцнюємо чесноту поміркованості в собі, ніби це м’яз. Таким чином, ми стаємо більш здатними протистояти більшим спокусам, коли вони виникають.

On the other hand, however, there are many temptations that come to us every day from pleasure too. These temptations we must resist through the exercise of the virtue of temperance. Really, anger and impatience are far less dangerous, because the things that elicit them in us are unpleasant and hateful to us. Temptations contrary to the virtue of temperance on the other hand come from things that are pleasurable and enjoyable. For this reason, we have to be continually on guard, hunting for opportunities to exercise the virtue of temperance. Food and drink continually furnish us with a variety of such opportunities, but so too does rest. The Lord Jesus' dictum is certainly true: "He who is faithful in little will also be faithful in much." When we make frequent sacrifices of the pleasures in our lives, we strengthen the virtue of temperance within us, as if it were a muscle. Thus, we become more able to resist greater temptations when they arise.

 

Faithfully Following Christ in His Preaching and Teaching (An Allocution to the Legion of Mary)

When we consider the various mysteries, which are presented to us in the Life of Christ, the accounts of the Holy Gospels, we find a very wondrous thing. There is an exact correspondence between those mysteries and the reality of a living body. Just as bodies are composed of many parts but the entirety of the body is present in toto in every part, with only a difference of emphasis between them, so too is the entire mystery of Christ, the Paschal Mystery of His Life, Suffering, Death and Resurrection present in every part. The whole of the mystery of Christ is present in every mystery. The whole mystery of Christ is present in each and every part of the Gospel accounts.

In just the same way, the Holy Liturgy is the life of Christ in a very particular way. It is the life of Christ as we experience it from the creation of the world to the consummation of all things. From the first Amen to the last Amen, we sacramentally participate in the incarnate life of the Divine Logos, a life that belongs as much to the Eternal Kingdom as it does to the present age, a life that occurs as much in Heaven as it does on Earth. Our participation in this life is as real as any disciple of the Lord Jesus, who lived in the first century. In fact, it is more real, because sacramental participation in the work of salvation conveys grace greater in quality and kind than mere physical presence. The Lord Jesus says of all His disciples, "Blessed are the eyes that see what you see and the ears that hear what you hear."

The traditional interpreters of the sacred rites of the Mass have throughout the ages exhorted us, the faithful, to raise our minds and our hearts to the realities of Christ's teaching ministry in the confines of the Liturgy of the Word. We may tend to think of the Liturgy of the Word as something we have to cross, in order for us to arrive at the celebration of the Eucharist, in which we can receive Christ really and truly present. Thus, our faith in the Real Presence of Christ in the Eucharist can be distorted into a feeling of His Real Absence in the rest of the service. This is unfortunate and hardly consistent with the traditional interpretations of the Liturgy.

We may be aware that that which we call the Mass is the combination of two different services: an ancient first-century synagogue service and the service of the Eucharist, known to us in the Acts of the Holy Apostles as "the Breaking of Bread." Nevertheless, these services are been together so long as to be integral to one another, indivisibly one.

Thus, in the Liturgy of the Word, we are attendant on the Lord in His ministry of preaching and teaching. We follow Him as He "goes around to all the towns and villages, preaching the Gospel of the Kingdom, curing the sick and driving out demons." Like the Gospel itself, the Liturgy is a body. The entire mystery of Christ is present in every part. The work of salvation is being accomplished in the Liturgy of the Word, just as it is being accomplished in the Liturgy of the Eucharist, because Christ came to destroy of the works of the Devil. His commandment to us in the Liturgy of the Word is the same as that, which He gave to His Holy Apostles: "Follow Me." If we do not fulfill this commandment, we make ourselves guilty– if we do not mentally follow Him in all that He is doing in the Liturgy of the Word.

It goes without saying that only those who faithfully follow Him in His preaching and teaching are worthy to enter with Him into His Life-Giving Suffering, Death and Resurrection.

СОТВОРЕННЯ ЯК ВЕСІЛЛЯ CREATION AS WEDDING

Сьогодні, ми чули Господнє оповідання про царя, який влаштував дуже велике весілля для його сина. І хто є цар? Цар є Богом Отцем. І хто є син? Син є Його єдинородним Сином, Словом Божим, нашим Господом Ісусом Христом. Але, що є весілля? Весілля є сотворенням, яке Бог Отець сотворив через Його Сина і для Його Сина. Сотворення було виразом любови отцевої до Сина. Але тільки свобода виражає любов, і отже Бог сотворив свобідні створіння, щоб любити Бога і бути улюбленими Богом.

Today, we heard the Lord’s story concerning the king, who gave a very great wedding for his son. Who is the king? The king is God the Father. Who is the son? The son is His only-begotten Son, the Word of God, our Lord Jesus Christ. But, what is the wedding? The wedding is creation, which God the Father made through His Son and for His Son. Creation was an expression of the Father’s love for the Son. But only freedom truly expresses love, and therefore God made free creatures to love God and to be loved by Him.

Чому Господь Бог вибрав весілля, щоб символізувати сотворення? Тому що, весілля є святкуванням єднання і радости, яка ісходить від єднання, бо весілля злучає дві людини і також дві родини, і після того, з Божим благословенням, продукує нову людину, яка злучає цих людей і ці родини у собі. Дійсно, у сім’ї дві безсмертні душі співпрацюють, щоб народити іншу безсмертну душу так, як у Святій Тройці дві безсмертні Особи співпрацюють, щоб вдихну́ти іншу Особу—Святого Духа.

Why did the Lord God choose a wedding to symbolize creation? Because, a wedding is a celebration of unity and the joy that comes from unity, since a wedding connects two people and also two families, and, afterwards, with the blessing of God, it produces a new person, who joins those people and those families in himself. Truly, in the family, two immortal souls cooperate to bring forth another immortal soul, just as, in the Trinity, two immortal Persons cooperate to breathe forth another Person—the Holy Spirit.

Ми свобідні створіння Доброго Бога є всі запрошені на велике весілля Сина Божого, але ми вирішили так, що не бажаємо, аби бути присутніми. Напевно, це правда, бо ми стаємо прихильними до світових речей, і ці речі розділяють нас від нашої вічної мети, нашого життя з Богом. Ці речі, які Бог сотворив, щоб з’єднатися нам з Ним, ми використовуємо погано, щоб розділятися від Бога нашого Отця. Але, у Христі, ми навчаємося того, щоб стати з’є́днаними з Богом через уживання матеріальних речей, і сотворення знову стає шляхом до спілкування з Божеством.

We free creatures of the Good God are all invited to the great wedding of the Son of God, but we have decided that we do not want to be present. Certainly, this is true, since we become attached to worldly things, and these things separate us from our eternal goal, our life with God. These things, which God created to unite us with Him, we use badly to divide ourselves from God our Father. But, in Christ, we learn to become united with God through the use of material things, and the creation again becomes a means to communion with the Godhead.

Ми потребуємо дивитися на сотворення як на весілля. Якщо ми є уважними до того, яке Бог виявляв, ми пізнаємо те, що сотворення є прикрашене так, як кімната підготовлена до весілля. Перший розділ книги Буття нам каже про дбайливість Господа Бога про це прикрашання, і коли Він скінчив Його роботу, промовляв те, що всі сотворені речі були добрими. Таким був великий дарунок для Його Сина. Накінець, Він сотворив нас згідно з образом і подобою Його, і Він дав нам здатність, щоб розуміти природи речей і тілесних і духовних. Ось це велике чудо—цей всесвіт—яке було підготовленим для нас у Христі.

We need to look upon creation as a wedding. If we are attentive to that, which God has revealed, we recognize that creation is decorated as a room prepared for a wedding. The first chapter of the Book of Genesis tells us about the care of the Lord God concerning this embellishment, and when He finished His work, He proclaimed that all things were good. Thus was the great gift for His Son. In the end, He created us according to his image and likeness, and He gave us the ability to understand the natures of things both corporeal and spiritual. Behold this great wonder—this universe—which was prepared for us in Christ.

Бог нам дав також спеціальну роль у цьому сотворенні. Ми є шановними весільними гостя́ми, бо природно ми є Його «близьки́ми родичами,» тому що ми беремо участь у Його образі й подобі, а навіть більше тому що Він вдоскона́лював нас у цьому образі і подобі через тотожність Сина. Ми люди, і особливо ми, які є у Христі, є Його представниками у матеріальному сотворенні. Подібні до всіх добрих весільних гостей, ми потребуємо пам’ятати те, що це є весіллям Сина, радісним днем Отця, а не наше весілля так, як Він попереджає нас у іншому місці: «Щасливий той слуга, пан якого, прийшовши, знайде, що він так робить [вірно і кмітливо]. Істинно кажу вам, що він його поставить над своїм маєтком. Коли ж слуга той скаже в своїм серці: Бариться мій пан, не приходить,-- і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та й упиватись, то пан того слуги прийде дня, якого він не сподівається, й години, якої він не знає, і відлучить його та й між невірними призначить йому долю.» Весільні го́сті, навіть найбільш шановні, мають бути вигнаними, коли вони вчинять скандал. Добрий представник є завжди свідомим того, що він представляє його владику, а не себе. Він свідомий того, що своя поведінка сприяє на добре ім’я владики.

God gave to us also a special role in this creation. We are honoured wedding guests, since we are by nature His “near relatives,” because we share in his image and likeness, but even more because He perfected us in this image and likeness through the identity of the Son. We human beings, and especially we, who are in Christ, are His representatives in the material creation. Just as with all good wedding guests, we need to remember that this is the wedding of the Son, the joyful day of the Father, and not our wedding, just as He warns us in another place: “Blessed is that servant, whose master, when he comes will find him working faithfully and intelligently. Truly I say to you that he will place him over all his property. But if that servant should say in his heart: My master is delaying his coming, and he begins to beat the servants and the maidservants, and to eat and drink and be drunk, then the master of that servant will come on a day that he does not expect, and at an hour that he does not know, and will punish him severely and assign him a place among unfaithful people.” Wedding guests, even the most honoured, have to be thrown out, when they cause a scene. A good representative is always conscious that he represents his master, and not himself. He is conscious that his behaviour redounds on the master’s good name.

Отже, як ми поводимося, щоб бути добрими представника́ми Бога у цьому світі? Ми мусимо змінити наше думання, щоб жити у відношенні до Бога. Наша віра не може бути частиною нашого життя. Вона має бути нашим життям. Ми в змозі робити все християнським способом, якщо ми інтегруємо молитву з рештою нашого життя. Нехай буде все зробленим з молитвою, і згідно Божих заповідей.

Therefore, how do we behave as good representatives of God in this world? We must change our thinking to live in reference to God. Our faith cannot be part of our life. It has to be our life. We can do everything in a Christian manner, if we integrate prayer with the rest of our life. Let everything be done with prayer, and according to God’s commandments.