1/12/2015 A child is born to us, a son is given us. Upon his shoulder dominion rests. They name him Wonder-Counselour, God-Hero, Father-Forever, Prince of Peace. (Isaiah 9:6)

This is a challenging text for me, because it forces me to ask myself if I really want the blessings of God. Do I even look upon the blessings of God as "good news." The expectation of the birth of a child is a joyous thing, and the news that a man has had a son is a matter of great joy, because, historically speaking, the birth of a son was a portent of the future, the coming of an heir. Yet, the birth of a child also portends sacrifice, and it is an ill wind for a mind that is fixed on pleasure. The birth of a child, particularly the birth of the son and heir, has to destroy in us our fixation on pleasure and draw us toward the ways of sacrifice. The true father has to learn to live for the child rather than for himself, for the child is his own future. Analogously, this Child is our future. We have to depart from our pleasure-seeking ways and live for Him, and this is a very hard thing, for the call of our passions and appetites is constant in us. We always think of God nurturing us, caring for us, and indeed He does, but we, in turn, nurture and care for Him in our hearts. This is the wonder of the incarnation. It is just as St. Ambrose of Milan says: "The soul of every believer conceives and brings forth the Word of God and recognizes His works. Let Mary's soul be in each of you to glorify the Lord. Let her spirit be in each of you to rejoice in the Lord. Christ has only one Mother in the flesh, but we all bring forth Christ by faith. Every soul free from contamination of sin and inviolate in its purity can receive the Word of God."

МУДРІСТЬ СВЯТОГО ЙОСИФА: СПАСІННЯ ЧЕРЕЗ ЧЛЕНСТВО ЦЕРКВИ THE PRUDENCE OF SAINT JOSEPH: SALVATION THROUGH MEMBERSHIP IN THE CHURCH

Святий Йосиф є моделлю чесноти мудрости. Мудрість є чеснотою, яка допомагає нам, щоб вирішити відповідальну дію у специфічних випадках. Святий Йосиф шукав керування Бога у молитві, і Бог відповідав йому, говорячи з ним часто у сні так, як Бог також підтримав Йосифа Старого Завіту, сина Якова, який став моделлю мудрости у його служіннi Фараонові, цареві єгипетському.

Matthew 2:11-23 St. Joseph is a model of the virtue of prudence. Prudence is the virtue that helps us determine the appropriate action in particular circumstances. St. Joseph was one who sought the guidance of God in prayer, and God answered him by speaking to him often in dreams, just as God had also dealt with his namesake, the Old Testament Joseph, the son of Jacob, who had become such a model of prudence in his service to Pharaoh, the king of Egypt.

Книга Приповідок нам каже-- "початок мудрости є страхом Божим." Це означає, що мудрість є народженою з нами, коли ми цілком залежні від Бога, і ми маємо повне довір'я того, що Його діла у нашому житті є на добро. Звичайна тема цілої книги Псалмів є цим довір'ям Бога, що є причиною того, що ця книга має дуже великий сплив на церковне життя. Псалтир є книгою у Біблії, яку ми найбільше вживаємо дня на день, тому що вона навчає нам про фундаментальну спорідненість, яку ми повинні мати з Богом, Який є Всезнаний і Вселюблячий і чинить все згідно його співчуття.  Ми не повинні думати, що ми будемо завжди розуміти все, що Він робить у нашому житті. З цієї причини, фундамент нашої мудрости є довір'ям або вірою, і очікуванням, яке ми маємо, коли ми будемо приймати Його обіцянки, що їх ми називаємо надією.

The book of Proverbs tells us that "the beginning of prudence is the fear of the Lord." This means that prudence is born in us through a complete reliance on God, a total trust that His actions in our lives are for the best. The common theme of the entire Psalter is this trust in God, and this is the reason why the Book of Psalms plays such a prominent role in the life of the Church.  The Psalter is the book in the Bible, which is used the most often from day to day by us, because it teaches us the fundamental relationship that we should have with God, Who is all-knowing and all-loving, and Who orders everything towards his compassionate purposes. We should not expect to understand everything that He is doing in our lives. For this reason, the basis of our prudence is called TRUST or FAITH, and the expectation we have of receiving  from God that which He promises is called HOPE.

Практично, як ми живемо згідно чесноти мудрости? 1) Ми приносимо все у нашому житті перед Богом у молитві. 2) Ми слухаємо уважно Його поради у духовному читанні, у Церкві і у внутрішніх надхненнях, які Він нам посилає під час нашого роздумування і нашої молитви.  3) Ми робимо приниженим і смиренним шляхом, який показує нашу залежність від Бога.

In practical terms, how do we live our lives according to the virtue of prudence? 1) We take everything in our lives before God in prayer. 2) We listen attentively to His counsel in spiritual reading, in the Church and in interior inspirations, which are sent to us at the time of our meditation and prayer.  3) we act in a modest, meek and humble way that shows our reliance on God.

Щоб бути мудрими згідно прикладу Святого Йосифа (і також Йосифа Старого Завіту), ми мусимо мати правдиві пріоритети, і ми мусимо направити нашу енергію до того, що є дійсно найважливішим. Що є найважливішим? Спасіння. Як приймати спасіння? Будучи у Христі; будучи частиною Тіла Христового; Будучи членом Святої Церкви. Ми є частиною Тіла Христового аж до кінця, поки ми беремо участь у церковному житті. Перший і найвідоміший шлях, яким ми беремо участь у церковному житті, є тим, щоб брати участь у її таїнствах і богослужінні. Проте, нам не треба бути фізично у храмі, щоб бути з'єднаними з Церквою. Ми можемо входити в спілкування з Церквою різними шляхами-- молячись псалми вдома вранці та увечері, щоденно читаючи духовну літературу, молячись іншими молитвами і богослужіннями, які Церква виставляла, молячись Ісусовою Молитвою протягом цілого дня, і роблячи добросердечні діла в імені Церкви і для добра Церкви. Ми не можемо бути дійсно залежними від Бога без того, щоб бути живими членами Його Тіла.

In order to be truly prudent, after the example of Joseph (and his namesake), we have to make sure that our priorities are correct, and that our energies are directed towards what is truly the most important thing. What is the most important thing? Salvation. How is salvation achieved? By being in Christ; by being a part of the Body of Christ; by being a member of the Church. We are part of the Body of Christ to the extent that we take part in the life of the Church. The first and most obvious way to take part in the life of the Church is to participate in her sacraments and services. However, we do not need to be physically in the Church in order to join ourselves to the Church. We can enter into communion with the Church by various means: praying the Psalms at home at morning and evening, doing our daily spiritual reading, making use of other prayers and devotions approved by the Church, praying the Jesus Prayer throughout the day, and doing acts of kindness in the name of the Church and for the good of the Church. We cannot really rely on God without being a living, breathing member of His Body.

СВЯТЕ ПРИЧАСТЯ—МАЛЕНЬКЕ РІЗДВО ХРИСТОВЕ У НАС: ЗІ СТРАХОМ БОЖИМ І ВІРОЮ ПРИСТУПІТЬ HOLY COMMUNION—A LITTLE CHRISTMAS IN US: APPROACH WITH THE FEAR OF GOD AND WITH FAITH

Брати й сестри у Христі—

Два тижні тому, коли ми згадували празник Різдва Христового згідно Нового Календаря, ми розду́мували над першим гімном про Різдво Святого Єфрема Сирійського, і нотували дуже велику радість Святого Єфрема про поповнення всіх пророцтв Старого Завіту, які пророкували прихід Господа нашого Ісуса Христа.  Певно, прихід Месії є річчю, яка викликає радість, і отже, чому ми чули у євангельському читанні те, що Цар Ірод був занепокоєним словами мудреців і з ним увесь Єрусалим. Мабуть, ми добре розуміємо рацію царської стривожености, бо він був тираном, який беззаконно панував над ізраїльським народом, бо його родина не була юдейською, але ідумейською, навіть недавно наверненою до поклоніння Дійсного Бога. Він приймав його престіл тільки через шлюб з Маріямною, дочкою Царя Олександра Янейя, яку Ірод потім вбив.  Так певно ми можемо розуміти це занепокоєння цього незаконного володаря. Так дійсно страх до нього прийшов би, коли він чув пророцтво Святого Пророка Міхея, яке книжники цитували.  А чому увесь Єрусалим занепокоївся цим несправедливим царем? Чого так святе місто страшилося?

Two weeks ago, when we commemorated the feast of the Nativity of Christ according to the New Calendar, we meditated on the first hymn On the Nativity by St. Ephrem the Syrian, and we noted the very great joy of St. Ephrem concerning the fulfillment of all the prophecies of the Old Testament, which foretold the coming of our Lord Jesus Christ. Certainly, the coming of the Messiah is a thing, which calls forth joy, and therefore, why do we hear in the Gospel reading that King Herod was troubled by the words of the Magi, and all Jerusalem with him. Perhaps, we well understand the reason for the king’s disquiet, since he was a tyrant, who lawlessly ruled over the people of Israel, for his family was not even Jewish, but Idumaean, even recently converted to the worship of the True God.  He acquired his throne only through marriage to Mariamne, the daughter of King Alexander Jannaeus, whom Herod later murdered.  So certainly, we can understand the anxiety of this illegitimate ruler. Truly, fear would come upon him, when he heard the prophecy of the Holy Prophet Micah, which the scribes quoted.  But why was all Jerusalem troubled with this unjust king? What did the holy city have to fear?

Дійсно, чого так святе місто боялося? Багато речей і всіма способами, бо пророцтво про месіянський прихід не тільки про радість. Пророцтво Старого Завіту закликає святе місто до радости, коли древній пророк промовляє: «Скажіте Сіонській доньці: Ось до тебе йде Цар твій! Він покірливий, і всів на осла, -- на осла, під’яремного сина.» Але там, Бог також закликає його до страху і тремтінні: «Хай захолять удень та вночі мої очі слізьми, і нехай не затихнуть, бо дівчина, доня народу мого, буде побита великим нещастям, дуже болючим ударом!»

What indeed does the holy city have to fear? Many things, and in every way, for the prophecy concerning the coming of the Messiah is not only about joy. The prophecy of the Old Testament summons the holy city to joy, when the ancient prophet proclaims: “Say to daughter Zion: Behold, your King comes to you! He is meek, and seated on an ass, --on an ass, the foal of a donkey.” But there, God also summons them to fear and trembling: “Let my eyes stream with tears night and day, without rest, over the great destruction which overwhelms the virgin daughter of my people, over her incurable wound.”

Подібним способом, побожні християни повинні мати здоровий страх про прихід Господа. Другий прихід Господа Ісуса буде дуже славною нагодою, а ніхто між нами не вважає його без певного тремтіння, бо, навіть якщо ми себе називаємо «святими» (боронь Боже!), Бог є Всесвятий. Що пропорція між святим і Всесвятим? І навіть якщо ми живемо згідно заповідей Христових, а ще такими способами ми менші й гірші від того, що Він хотів, коли нас сотворив. Ніхто з нас не може відповідати на ці запитання, і отже ми очікуємо приходу Господа з радістю задля нашої любови до Нього, але ми також боїмося того ж самого приходу задля наших гріхів, бо Святе Письмо нам каже: «Початок мудрости є страхом Божим,» і також, у нашій Службі Божій перед Причастям, ми промовляємо: «Зі страхом Божим і з вірою приступіть!» Греки відповідно додають: «Зі страхом Божим, вірою і любов’ю приступіть!» щоб нагадувати нам про одну есенціяльну річ, яка відноситься до Євангелія від Святого Луки. Ми чуємо це у євангельському читанні на всякі свята Пресвятої Богородиці. Господь каже Святій Марті: «Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне.» Ми вже здійснемо те, що так потрібне? Одна потрібна річ є любов’ю до Бога. Дійсна любов до Бога має основу у вірі і страсі Божому.

In a similar way, pious Christians should have a healthy fear concerning the coming of the Lord. The second coming of the Lord Jesus will be a very glorious event, but no one among us regards it without a certain trepidation, since, even if we should call ourselves “holy” (which God forbid!), God is “All-Holy.” What correspondence is there between holy and All-Holy? Even if we live according to the commandments of Christ, in what ways are we still less and worse than God wanted us to be, when He created us.  No one among us is able to answer these questions, and therefore we await the coming of the Lord with joy on account of our love for Him, but we also fear that same coming on account of our sins, for the Holy Scriptures tell us: “The beginning of wisdom is the fear of the Lord,” and also, in our Divine Liturgy before communion, we proclaim: “Approach with the fear of God and with faith!” The Greeks appropriately add: “Approach with the fear of God, with faith and love!” in order to remind us about the one essential thing, to which the Lord refers in the Gospel of St. Luke. We hear this gospel reading on all the feasts of the Mother of God. The Lord says to Saint Martha: “Martha, Martha, you are troubled and worried about many things, but only one is necessary.” Have we already realized what sort of necessary thing that is? The one necessary thing is the love of God. True love for God has its foundation in faith and the fear of God.

Наша радість про прихід Господа Ісуса не повинна знищити страх Божий у нас, бо ці речі не є протилежними, але комплементарними так, як Господь нам каже, тобто, ми мусимо бути як слуги, які очікують прихід їхнього пана. Навіть якщо він буде приходити під час ночі, слуги повинні бути готовими, щоб привітати Його і служити Йому.  У драмі, ми знаємо, це корисне, щоб мати багато репетицій перед часом дійсної вистави. Тим самим способом, Господь знає, це корисне для нас, тобто, мати постійну і плодоносну репетицію, коли Господь може дійсно приходити до нас, щоб виправляти і вдосконалювати нас, перед Його останнім приходом, коли Він буде приходити, щоб судити нас. Отже, Господь дійсно приходить до нас у таїнстві Євхаристії заради тих причин, виправляючи і вдосконалюючи нас. Проте, репетиція тільки ефективна, якщо актори вважають її такою, як дійсна вистава, бо репетиція без зусилля акторів не буде вдосконалювати кінцеву виставу. З цією причиною, ми мусимо завжди причащатися зі страхом Божим, не дозволяючи звичайности цієї нагоди, щоб знищити наше благоговіння та інші чесноти, які нам потрібні для корисного причастя, бо причастя є маленьким різдвом Христовим у нас і так, як ми підготуємося до цього свята, нам треба також підготувати наші серця до причастя не тільки сповіддю, а також правилом молитви перед причастям, яке знаходиться у багатьох молитовниках.  Правило дуже довге, але ми в змозі вибирати одну молитву або дві молитви, кожен раз ми підготуємося до причастя. Коли ми молимось цими молитвами з увагою, ми зберігаємо страх Божий у нас, простягаючи обіцянку і благодать цього свята в решту нашого життя і нашого року.

Our joy concerning the coming of the Lord Jesus must not destroy the fear of God in us, since these things are not contradictory, but complementary, just as the Lord tells us, namely, that we must be like slaves, who await the coming of their master. Even if he should come during the night, the slaves should be ready to greet Him and to serve Him. In drama, we know that it is useful to have a lot of rehearsals before the actual performance. In the same way, the Lord knows that this is useful for us, namely, to have a continuous and fruitful rehearsal, in which the Lord is able to truly come to us, in order to correct and perfect us, before His final coming, when He will come to judge us. Therefore, the Lord truly comes to us in the mystery of the Eucharist for these reasons, correcting and perfecting us.  Nevertheless, a rehearsal is only effective if the actors treat it just like the actual performance, because a rehearsal without the effort of the actors will not improve the final performance.  For this reason, we must always receive communion with the fear of God, not allowing the ordinariness and familiarity of the event to destroy our reverence and the other virtues that are necessary for a profitable communion. Holy communion is a little Christmas in us, and just as we prepare for this feast, so we must also prepare our hearts for communion, not only by confession, but also with the rule of prayer before communion, which is found in most prayer books.  The rule is very long, but we can choose one or two prayers, each time we prepare for communion. When we pray these prayers with attention, we preserve the fear of God in us, extending the promise and grace of this feast into the rest of our lives and the rest of our year.

Здійснити справедливість-- Fulfilling Justice

     Грецький історик Геродот написав, у його Історії Перської Війни, оповідання про Фараона Псаметиха, царя Єгипетського.  Згідно Геродота, архиєрей єгипетського бога, Птага, пророкував Цареві Псаметихові, що після трьох років він би помер.  Фараон Псаметих довгий час жалів над цим виявленням, але, тому, що він був мудрим, задумав розумний план, щоб розтягти його життя.  Він купив багато лямп, якими він наповнив кімнати його палацу, щоб світло світило під час ночі так, як під час дня.  Цим способом, він трансформував три роки до шість років, бо він тільки спав, коли природа потребувала абсолютно. Після цих трьох років, коли він помер, він був наймудрішим й найбільш продуктивним царем єгипетської історії.

     Під час минулого тижня, ми святкували празник Святої Імператриці Теофани, яка була дружиною Імператора Лева Мудрого і померла у 918-ому р. Свята Теофана уникала марности її суспільного становища і вибирала, щоб присвятитися молитві за її чоловіка, Імператора, його державу й цілу Імперію.  Вона молилася через цілу ніч, і як Псаметих, тільки спала, коли природа потребувала безсумнівно.  Через день, вона поповнювала її офіційні обов’язки, хоча рідко з’являлася публічно тому, що відмовляла, щоб носити корону й самоцвіти, але замість цього, завжди люди Констянтинограда бачили її у катедрі, під час богослужіння, носячу монашу мантію й одяг. Її любов до Христа була дуже великою, та її найбільше бажання було «здійснити всяку правду» заради себе, її родини та Імперії.  Це також було бажання Господа нашого Ісуса Христа, коли він зійшов з неба у воплоченні, бо його слухняність до плану Бога Отця була виразом його любови до Отця. Отже, коли Ісус прибув на Йордан до Св. Йоана Хрестителя, щоб христитися від нього, і Йоан спротивлявся йому, кажучи: «Мені самому треба христитися в тебе», Ісус у відповідь сказав до нього: «Залиши це тепер, так бо ли́чить нам здійснити всяку справедливість.» У думці Святої Імператриці Теофани, «здійснити всяку справедливість» означало «відмовляти славу цього світу, для того, щоб дати славу Богові єдиному.» Хоча вона зробила невтомно й постійно офіційніми обов’язками, і виставляла багато шпиталів й інших благодійних інститутів для допомоги бідним, ніколи не приймала честь або визнання тому, що не зробила добре діло, яке було похвальним, але тільки справедливість здійснила. Проте, її найліпше діло було молитвою, бо її витривалість і наполегливість вражали всіх людей, особливо духовенство.  Вкінці, місто Констянтинограда починало пізнавати, що Бог не відмовляв нічого святій імператриці, й городяни більше її поважали.  Але, вона не себе́ поважала, а тільки Бога поважала.

     Сьогодні, Неділя Отців, ми пам’ятаємо всіх святих Старого Завіту, які жили після Виходу. Особливо, ми святкуємо Великого Пророка Даниїла й трьох святих юнаків Ананію, Азарію й Мисаїла.  Всі ці святі страждали через велику турботу за їх віру, отже тепер вони є відомими великим жертвам.  Три юнаки, Ананія, Азарія і Мисаїл терпіли огонь великої пeчi, і Пророк Даниїл був відданий, щоб бути їжею для левів, бо вони відмовляли поклонятися іншим богам-- ідолам, замість єдиного Бога.  Ми маємо лише безкомпромісну віру, яку ми промовляємо, коли ми розповідаємо слова Нікейського Віровчення: «Вірую в єдиного Бога Вседержителя, Творця неба й землі, всього видимого й невидимого...»  Але, ми мусимо бути дбайливими, коли ми відмовляємо поклонятися іншим богам—ідолам язичників, що також себе включаємо, бо дуже часто ми узурпуємо місце, яке Бог заслуговує.  Наприклад, Бог—Творець, і все сотворення Він для себе сотворив, але коли випадки і нагоди не є перфектними, коли справи не продовжують як ми бажаємо, тоді стаємося сердитими, неначе всесвіт було зробленим для нас.  Дуже часто у нашому духовному житті, ми наголошуємо наші добрі діла так, як зводимо наші рахунки: добрі діла—наші дебети, і гріхи—наші кредити.  Але, ми мусимо завжди починати наші добрі діла з пізнання, що не маємо нічого, яке належить вже не Богові.  Хоча ми робимо великою мудрістю, як Псаметих, а ще наша мудрість є дарунком від Нього. Ми не робимо добрі діла, але співпрацюємо у добрих ділах, які Бог зволив.  Коли Бог зволить інші, ніж ці речі, які бажаємо, тоді ми не жаліємо, але радіємо тому, що Божа воля робиться.  Як Свята Теофана, ми приймаємо надхнення від слів Святого Євангелія Луки. Там, Господь нам каже: «Хто з вас, мавши слугу, орача або пастуха́, скаже до нього, коли він прийде з поля: Іди мерщі́й та сідай до столу? А чи не скаже йому радше: Зготуй мені щось на вечерю та підпережись мені служити, поки я буду їсти й пити? Чи буде дякувати слузі за те, що виконав наказане? Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити.» Нам треба приймати ці слова, як описування нашої споріднености з Богом.  Царський престол у середині всесвіту нам не належить, але ми—непотрібні слуги.  Коли ми відмовляємо поклонятися іншим богам, так як Святий Пророк Даниїл і Святі Три Юнаки, ми також себе включаємо, бо не маємо нічого, яке Він не дав.   

  The Greek historian Herodotus, in The History of the Persian War, relates the story concerning Pharaoh Psammetichus, King of Egypt.  According to Herodotus, the high priest of the Egyptian god Ptah revealed to Psammetichus that he would die after three years.  King Psammetichus sorrowed over himself for a long time, as if he were already dead, but then, because he was prudent, he conceived a clever plan to extend the period of his life.  He bought enormous numbers of lamps, with which he filled the rooms of his palace, so that the light shined in those rooms during the night, just as it did during the day.  In this way, making night into day, he transformed his three years into six years, since he only slept when nature absolutely demanded it.  After those three years, when he at last died, he was regarded as the most wise and productive king in all Egyptian history. 

     On the sixteenth day of December, we celebrated the feast of St. Theophano of Constantinople, the Roman Empress, who was the wife of the Emperor Leo the Wise, and died in the year 918.  Saint Theophano renounced all the vanity of her high status, and she chose instead to consecrate herself to prayer for her husband, the Emperor, his government and the whole Empire.  She habitually prayed through the whole night, and, like Psammetichus, she only slept, when her human nature forced her to do so.  During the day, she strove to fulfill her official duties well, although she rarely appeared publicly on account of the fact that she generally refused to wear the crown and the jewels that were the insignia of her office.  Instead, the people of Constantinople most often saw her in church, during Divine Service, wearing the simple mantle and black dress of a nun.  Her love for Jesus Christ was very great, and her greatest desire was “to fulfill all justice” in regard to herself, the Emperor, her family and the Empire.  In this way she imitated Christ, who had the selfsame desire when He descended from Heaven in the Incarnation, for His obedience to the plan of the Father was an expression of his love for the Father.  Therefore, when Jesus went to the Jordan to St. John the Baptist in order to be baptized by him, John initially objected, saying “I need to be baptized by You,” but Jesus in reply said to him, “Let it be for now, for in this way it is fitting that we fulfill all justice.” In the opinion of the Empress Theophano, “to fulfill all justice” meant “to refuse the glory of this world, in order to give glory to the one and only God.” Although she worked tirelessly and continuously in her official duties, establishing numerous hospitals and other charitable institutions for the relief of the poor, she never accepted any honour or recognition, because she did not perform a good work, which was praiseworthy, but only fulfilled justice (as if she were paying a debt). Nevertheless, her greatest good work was prayer, for her endurance and perseverance amazed all the people, especially the clergy.  In the end, the city of Constantinople began to recognize that God would not refuse anything to the holy Empress, and the citizens esteemed her greatly.  But, she did not esteem herself. She only held God in reverence.

     Today is the Sunday of the Holy Fathers, and we commemorate all of the saints of the Old Testament, who lived after the Exodus of the people of Israel from Egypt.  Especially, we remember the Great Prophet Daniel and the three holy youths, Ananias, Azarias and Mishael.  All of these saints suffered great trials for their faith, therefore now they are renowned for their great sacrifices.  The three youths, Ananias, Azarias and Mishael suffered the flames of a great furnace, while the Prophet Daniel was thrown as food to the lions, because they refused to worship other gods—idols, instead of the one and only God.  We have the same uncompromising faith, which we profess, when we recite the words of the Nicene Creed: “I believe in One God, the Father, the Almighty, Creator of Heaven and Earth, and of all things visible and invisible…” But, we must be careful that when we refuse to give worship to other gods—the idols of the nations, that we also include ourselves. Very often from day to day, we usurp the place, which God deserves.  For example, God is the Creator, and all Creation He created for Himself, but when circumstances and events are not perfect, when our affairs do not go the way we desire them to go, then we become angry, as if the universe had been made for us.  Very often in our spiritual lives, we emphasize our good works, as if we are balancing our accounts: good works are our debits, while sins are our credits. But, we must always begin our good works with the understanding that we have nothing, which does not already belong to God. Although we perform our deeds with great wisdom, like Psammetichus, yet our wisdom itself is a gift from Him.  We do not so much do good works, as we cooperate in the good works, which God has ordained.  When God wills other things, than those, which we desire, then we are not sad on that account, but we rejoice, because God’s will is done.  Like Saint Theophano, we take inspiration from the words of the Gospel According to Saint Luke. There, the Lord tell us: Which of you, having a servant ploughing or feeding cattle, will say to him, when he is come from the field: Immediately go, sit down to eat.  Will you not rather say to him: Make ready my supper, and gird thyself, and serve me, whilst I eat and drink, and afterwards thou shalt eat and drink? Doth he thank that servant, for doing the things which he commanded him? I think not.  So you also, when you shall have done all these things that are commanded you, say: We are unprofitable servants; we have done that which we ought to do.” We need to take these words to heart, as a true description of our relationship with the Lord.  Indeed, the royal throne in the center of Creation does not belong to us, rather, we are unprofitable servants.  When we refuse to offer worship to other gods, just as the Holy Prophet Daniel and the three holy youths Ananias, Azarias and Mishael, we also include ourselves, since we recognize that we have nothing, which He has not given us.

Evening Sermon: Exodus 15:3--The Lord God is Warrior-- We have to wage a life-giving war

"The Lord God is a warrior; the Lord is His Name"-- I cannot believe the awful, false interpretations of this passage that fill the internet. It is clear from the Tradition of the Church that the text means that God has zeal for the destruction of evil. In other words, he wants to set right what is wrong in His creation. Many of the misconceptions are due to the reading that is so common from the Authorized Version, "The Lord God is a man of war." Certain extra-Christian sects use this text to justify their strange belief that God used to be a human being. This amounts to a strange confusion of the Church's doctrine of deification. As St. Athanasius says, "God became man that man might become God." This means that God wants to share His life with us, so that we, while remaining separate beings to the glory of God, might share, at the same time, the life of God, growing into everything by grace that God is by essence. Notice that Athanasius says, "God became man." He is talking, of course, about the incarnation of the Word. Athanasius, nor anyone else in Christian Tradition ever said that God used to be a man. Our comfort is in the fact that God is a warrior, Who wants to right what is wrong in our lives. It is, of course, analogical language. We know that no one can be a warrior who is not afraid of something. No one takes up arms except, at least initially, from fear. Yet, God has nothing to fear. That is the analogy. God "fears" the loss of His creature (that His very image will become something less than it was created to be). Thus, He takes up arms to defend his creature.

In this He also gives us an example. Man is made in the image and likeness of God. So, the warrior analogy has to apply to our lives as well. We have to take up the arms that He has given us, in order to put to right what is wrong in our lives. We have to cooperate with Him in this task of re-creation and purification.

In a very real sense, the Law of God, the Torah, is itself a war, since it calls human beings to do violence to themselves in order to become that, which they were created to be. In just the same way, the Gospel calls human beings to the same kind of warfare: the warfare of self-denial that must be waged in order to grow to perfection in faith, hope and charity. It is amazing and, in fact, thrilling to see the consistency of the ethical/spiritual message throughout the corpus of both testaments.

Another fascinating thing is the stark difference between the Lord's warfare (which is an analogy) and the warfare that is continuously seen among men. The Lord's warfare brings healing and health, not death and destruction, because the force is turned inward toward the elimination of evil. The Lord is the Creator of everything that exists, and, for this reason, everything that exists is good. Whereas warfare among men is aimed at the destruction of creatures (which are good in themselves), the Lord's warfare is aimed at the destruction of evil, which does not actually exist in itself, but only as a deprivation of a due good.

Thus, the Lord's weapons are not death-dealing, but life-giving, and His warfare is, in fact, a medicine.