The Lord’s Remembrance Господня Пам’ять

 

When preaching on this passage in St. Luke’s Gospel, Our Holy Father Cyril of Alexandria notes the fact that the rich man is not named, while the poor man is. St. Cyril immediately connects this fact with various other verses in the Holy Scriptures and concludes: Only the compassionate man is remembered by the Lord. Cyril calls attention to the verse of Psalm 15, in which King David declares, “I will not so much as make mention of their names with my lips.” Similarly, in the parable of the wise and the foolish virgins, the Lord ultimately says to the foolish virgins, “I never knew you. Depart from me, you workers of iniquity.” In another passage, we find the Lord Jesus saying that He will acknowledge before the throne of His Father only those who acknowledge Him before other human beings.   Also, in the Old Testament, the Lord’s remembrance is very often synonymous with salvation. For example, in the story about Noah and the Great Flood, after the flood has destroyed the entire earth, except for Noah and his family and the animals with him in the ark, the text declares, “but God remembered Noah.”   Similarly, in the Book of the Prophet Jonah, Jonah’s song speaks about the prophet remembering the Lord in the time of his distress, but it also speaks about the Lord remembering His prophet. The Lord, throughout the Old Testament, remembers the covenants that He has made, and the Lord “remembering” Abraham, Isaac and Jacob is a frequent way of speaking about the salvation of Israel.   Thus, what we have in this concept of “remembrance” on the part of God, and on the part of his holy ones, His people, is a mutual acknowledgment of presence. What the Lord remembers is present, not absent, and His people are continually called to enter into just that same kind of remembrance. In fact, the Hebrew language has a special word for this kind of remembrance: zikaron.   The concept of zikaron is everywhere present in the Divine Liturgy, because, according to the Lord’s command, we celebrate the Liturgy in remembrance of Him, and it is that remembrance that makes Him present, really and truly. In the same way, during the Divine Liturgy, we constantly call on the Lord to remember this or that person, or this or that group. Particularly during the Anaphora, the verb to remember is everywhere.   Zikaron affects a real presence and, thus, a real relationship, in which we bring our concerns to the Lord, and He strengthens and confirms us, turning towards us in the remembrance. We should call to mind that this same act of remembrance is mentioned prominently in the service for the deceased. There, we beg the Lord for “eternal memory” for our departed loved ones. We are not asking that the world remember them forever. No, we are asking for their salvation, because whatever the Lord remembers remains in the existence and life.   We want the Lord to lovingly remember us at all times. We want to be assured that the Lord God Himself, the Almighty, is personally involved in our life, guiding us and helping us. We have many reasons to believe that He is most eager to do so, both from the Holy Scriptures and the Tradition of the Church. Think for example about the fact that He appoints guardian angels over each one of us, and not only that. He appoints a further angel guardian over each of our associations, our meetings, no matter how brief.     We want God to remember us with loving intention, but in order for us to reap the benefits of this loving remembrance we must remember God. Just as the Lord Jesus Himself tells us: “If anyone denies Me before men, him will I deny before the throne of my Heavenly Father; and if anyone confesses Me before men, him will I also acknowledge before my Father in Heaven and before the holy angels.” Remembrance of God must become a way of life for us. After all, God’s remembrance of us is what keeps us in being. This culture that we live in has many faults and many sicknesses, but one is greater than all the others: Forgetfulness of God. It is the source of all the other problems. We pray morning and evening, we go to church on Sundays and feasts, but we must be careful that we do not forget God in between. We must strive constantly for continuous remembrance of God. Remembering Him, we must frequently raise our minds to Him, confess our sins to Him, ask His help and guidance.

Проповідуючи про цей уривок у Євангелії від Святого Луки, наш святий Отець Кирил Олександрійський нотує те, що багатий у цій притчі немає імення, але ми знаємо ім’я бідного чоловіка. Святий Кирил раптом злучує цей факт з іншими уривками у Святому Письмі, і робить висновок: Господь тільки пом’яне співчуттєвого чоловіка. Кирил цитує вірш 15-ого псалму, в якому Цар Давид проголошує, «Я не буду навіть вимовляти їхні ймення губ́а́ми моїми.» Подібним способом, у притчі про мудрих і немудрих дів, накінець, Господь говорить немудрим дівам, «я ніколи не пізнав вас. Геть, робітниці лукавства!» У іншому місці, ми чуємо те, що Господь Ісус визнаватиме перед престолом Його Отця тільки тих, хто визнали Його перед іншими людьми.   Також, у старому завіті, Господня пам’ять дуже часто однозначна зі спасінням. Наприклад, у оповіданні про Ноя і Великий Потоп, після того, коли потоп знищив всю землю крім Ноя, його сім’я і тварини у ковчезі, текст каже, «але Бог пом’янув Ноя.»     Подібним способом, у пророцтві Святого Пророка Йони, пісня Йони описує пророка, хто пам’ятає Господа у його турботі, але ця книга також говорить те, що Господь пом’янув Його пророка. Господь через цілий старий завіт, пам’ятає заповіти, які Він зробив, і «Бог пам’ятає Авраама, Ісаака та Якова» є часто шляхом, щоб говорити про спасіння Ізраїля. Тож, те, що ми бачимо у цьому концепті «пам’яті», і Бога і Його святих, Його народу, це взаємне визначення присутности. Те, що Бог пам’ятає, це присутнє, ані відсутнє, і Він постійно кличе Його народ, щоб входити в ту саму пам’ять. Фактично, єврейська мова має спеціальне слово для пам’яті цього сорту: зикарон.     Концепт «зикарон» є всюди у Службі Божій, тому що, згідно з наказом Господа, ми виправляємо у Його пам’яті, і ця пам’ять робить Його присутнім, дійсно і реально. Тим самим способом, під час Служби Божої, ми постійно просимо у Господа, щоб пом’янути певних людей або груп. Особливо, під час Анафори, дієслово «пом’янути» є всюди.    Зикарон створює правдиву присутність, і тож, правдиву спорідненість, якою ми приносимо нашу дбайливість Господеві, і Він підсилює і підтверджує нас, звертаючись до нас у пам’яті. Ми повинні нотувати те, що та сама дія пам’яті грає дуже велику роль у богослужінні за померлих. Там, ми просимо у Господа «вічної пам’яті» для наших усопших родичів. Ми не просимо того, що світ пом’янув би їх навіки. Ні, ми просимо їхнього спасіння, тому що якщо Господь пом’яне їх, вони залишатимуться у існуванні і житті.   Ми хочемо того, що Господь пом’яне нас завжди. Ми хочемо упевнености того, що Сам Господь, Вседержитель, особисто діє у нашому житті, керуючи нами і нам допомаючи. Ми маємо багато причин, у Святому Письмі й традиції Церкви, щоб вірити в те, що Він готовий, щоб це робити. Думайте, наприклад, про цей факт: Він встановлює ангелів хоронителів над кожним з нас, і не тільки це, але Він встановлює додаткового ангела хоронителя над кожним нашим спілкуванням і зустрічю, навіть дуже коротко.   Ми хочемо того, що Бог пом’яне нас люблячим наміром, але, щоб приймати користь цієї люблячої пам’яті, ми мусимо пам’ятати Бога. Так, як Господь Ісус нам каже: «Якщо хто-небудь відрікається Мене перед людьми, того Я буду відрікатися перед престолом мого Небесного Отця; і якщо хто-небудь сповідає Мене перед людьми, того Я буду сповідати також перед моїм Отцем на небі з усіма святими ангелами.» Пам’ять про Бога має стати шляхом життя для нас. Зрештою, Божа пам’ять про нас є тим, що тримає нас у існуванні. Ця культура, в якій ми живемо, має багато недоліків і недуг, але одне з них є більшим від всіх інших: забуття про Бога. Це джерело всіх інших проблем. Ми молимося уранці та увечері, ми йдемо до Церкви в неділю і свята, але нам треба бути дбайливими, щоб не забути про Бога між цими речами. Ми мусимо пробувати постійно, щоб мати Бога на спомин. Пам’ятаючи Його, ми повинні часто піднімати наші серця і розуми до Нього, і сповідати наші гріхи, шукати Його допомогу і керування.

 

The Life of the Saints: The Truly Natural Life

In the late nineteen-sixties, a Christian man in Egypt comes home from an exhausting day at his factory job. He lives in a room in his brother's house in a mid-size city in Lower Egypt. When he arrives at the house, his brother is waiting for him. His brother tells him: "You have to move out. My wife doesn't like you living here." That night the man slept barely at all. In the morning, he got up, put all his belongings in a duffle bag and left before dawn, without having had anything to eat, walking to the train station to catch the train into Cairo. He had only enough money in his wallet for the fare. After he had purchased his ticket, he made his way through the crowd to go to his platform. Suddenly, he saw lying on the pavement in front of him a small amount of paper money, not much, but enough that he took the money and went to a nearby vendor and purchased some typical Egyptian fare, fava beans and falafel. Then, the man got on his train and traveled into Cairo.

Once he arrived in Cairo, since he didn't have anywhere to go, and his workplace would not be open for some hours, he went to the patriarchal cathedral in the Old City. There, the Patriarch of Alexandria, Cyril VI, who was widely respected as a wonderworking saint even in his own lifetime, was presiding at Matins and the Divine Liturgy as he did every morning, and the man settled into the back of the church and prayed in a spirit of great dejection. When the services ended a little after dawn, all the people present approached the patriarch to receive his blessing along with the antidor, the blessed bread from the day's Liturgy. When he received the blessing of the patriarch, he took the opportunity to say to him, "Please pray for me, Your Holiness, because God has abandoned me." Cyril VI looked at him with great love and said, "Don't be stupid. He just fed you with beans and falafel, didn't He? Now go home. Everything is taken care of." When the man returned to his brother's house that evening, his brother told him how worried he had been when he found that he was gone. The brother's wife had relented. He would be able to remain in his brother's house.

In the same country, but many centuries earlier, and a short distance further up the Nile, a very short young man named John has decided that he wants to give his whole life to God. He has heard about the men, who have gone into the desert to dedicate themselves to prayer, since Saint Anthony's time, about a hundred years earlier. John needs to find a man, who is experienced in the life, so that he can learn the necessary lessons of consecrated life. Finally, John feels so privileged and blessed to have found a very old, experienced, but peevish, monk. The old man has no intention of having any disciples, but here is this young man, who is intent on being his disciple. John's teacher, Diomed, comes up with a plan to get rid of his annoying visitor. He decides that he will make John run away from discouragement. He takes his staff and thrusts it into the sand of the desert. Then, turning to John, he commands him, "Water it until it bears fruit!" John takes up the challenge. In addition to many other duties, over the space of four years, John walks the two and a half miles to the river up to four times a day to bring water to water the staff. At the end of those four years, the staff put forth leaves and bore an abundance of almonds. Diomed was amazed at what had happened. He spent the rest of his years on earth traveling around to all his fellow monks in the whole region, bringing to them the almonds of the tree, telling them the story and saying, "Here! Taste the fruit of obedience."

All of us, who read the lives of the saints are used to miraculous happenings and extraordinary abilities illustrated in those lives. These two stories are examples of just such things. In the first case, we saw Patriarch Cyril VI, who was in church since before midnight, but who somehow knew that God had provided a sufficient breakfast of fava beans and falafel to the dejected man in the church that morning, and that, even further, God had provided a change of heart on the part of the man's brother and his wife. Similarly, in the case of St. John the Dwarf, we see that the saint's obedience so moves the heart of God that He raises the dead wood of the staff to life, endowing it with an extraordinary fecundity. The message is not lost on Diomed: the fruit of loving obedience is greater than anything else.

Unfortunately, when we read this kind of story, we very often get it wrong. We are tempted to think to ourselves, "these were saints, and so they showed forth miraculous abilities and deeds." But this is backwards. What we see in the saints is what is truly natural. They decided to cooperate with God in the restoration of their human nature. They allowed their souls and bodies to be filled by Divine Grace, and that Divine Grace, the Life of God being carried within them, brought forth the works of grace, things that we consider miraculous, because our human nature is so withered, emaciated and weak. Ironically, we live in a world that is obsessed with the idea of human beings living up to their full potential. We are bombarded by advertising many, many times a day that pushes products that claim to aid in our self-actualization. Yet, with none of these things will we ever get there, because the human being was designed to be filled with God, to do astounding things in communion with Him. Every human being has that potential in Christ, and we have to see it in everyone we meet. This is the reason why, in the presence of the saints, we often see the restoration of conditions that we recognize as paradisal. The dead staff coming back to life to become an almond tree is an example of this. Another example is the way we often see wild animals behave in the presence of the saints. They are tame and docile, eager to help the saints in accomplishing the will of God, as when we see the lions come out of the desert and dig the grave of St. Paul of Thebes.

«Свята Трійця – наша батьківщина» “The Holy Trinity is our homeland”

 

Сьогодні, 2 листопада, ми вшановуємо пам'ять святих мучеників Акіндина, Анемподіста, Елпідифора, Афтонія та багатьох інших, які загинули мученицькою смертю в Перській імперії під час гоніння на християнство, наказаного імператором Шапуром II. Коли цю групу мучеників притягнули до суду за злочин, пов'язаний з християнством, суддя запитав їх, звідки вони родом. Акіндин відповів судді: «Наша батьківщина — це Свята Трійця, Єдина за суттю та неподільна, Отець, Син і Святий Дух, Один Бог».

Today, on the 2^nd day of November, we commemorate the Holy Martyrs Akindynos, Anempodistos, Elpidephoros, Aphthonios and many others who were martyred in the Persian Empire during the persecution of Christianity ordered by the Emperor Shapur II. When this group of martyrs was brought to trial for the crime of being Christians, the judge asked them where they were from. Akindynos famously replied to the judge, “Our homeland is the Holy Trinity, One in essence and undivided, the Father, the Son and the Holy Spirit, One God.”

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули притчу про сіяча. Притча розповідає про те, як Слово Боже сіється всюди у світі. В деяких місцях воно приносить рясні плоди благодаттю Святого Духа, але в інших серцях приносить мало або взагалі не приносить плодів через людську гріховність. Притча є символічним описом Втілення. Бог Слово, Друга Особа Святої Трійці, зійшов і прийняв нашу природу. Він увійшов у приниження, страждання та смерть, щоб явити воскресіння. А у Своєму воскреслому житті Він розсіявся, посіявся по всьому світу через Свої Животворчі Таїнства, щоб зібрати всіх нас в одне в радісному, божественному жн́иві. Через наше хрещення, миропомазання та Божественну Євхаристію ми включені в Його Єдине, Неповторне Синівство, бо через таїнства ми отримуємо Небесне Царство як нашу спадщину. Свята Трійця стає нашою батьківщиною, бо ми усвідомлюємо, що ми вийшли з небуття з волі Божої, і що Він дарував нам вічну долю бути правителями з Ним у майбутньому віці. Церква показує нам ці великі Таїнства образотворчим чином на іконі, яку по-різному називають «Трійця Старого Заповіту» або «Гостинність Авраама». Чи помічали ми коли-небудь, що на цій іконі передня частина столу, навколо якого сидять три Божественні Особи, завжди відкрита. Вона зображена таким чином, бо це запрошення для нас. Бог, Свята Трійця, кличе кожного з нас наблизитися, розділити Його спілкування та отримати нашу спадщину, яка є не що інше, як Сам Бог – вічне володіння Бога, повнота всього доброго.

Today in the Gospel reading, we heard the parable of the sower. The parable relates how the Word of God is sown everywhere in the world. In some places it bears abundant fruit through the grace of the Holy Spirit, but in other hearts it bears little or no fruit, because of human sinfulness. The parable is a symbolical description of the Incarnation. God the Word, the Second Person of the Holy Trinity, has descended and taken on our nature. He has entered into abjection, suffering and death, so that He could reveal the resurrection. And in His resurrected life, He has become diffused, sown into the whole world through His Life-Giving Mysteries, so that He can gather all of us into one in a joyful, divine harvest. Through our baptism, chrismation and the Divine Eucharist, we are incorporated into His One, Unique Sonship, for through the sacraments we receive the Heavenly Kingdom as our inheritance. The Holy Trinity becomes our homeland, for we recognize that we came forth from nothingness by the will of God and we have been gifted with an everlasting destiny by Him, to be rulers with Him in the age to come. The Church shows us these great mysteries in a pictorial way in the icon that is variously called “Old Testament Trinity” or “The Hospitality of Abraham.” In that icon, have we ever noticed that the front of the table around which the three Divine Persons are seated is always left open. It is depicted in this way, because it is an invitation to us. God, the Holy Trinity, is beckoning each and every one of us to approach, to share in His fellowship and receive our inheritance, which is nothing less than God Himself –the everlasting possession of God, the fullness of everything that is good.

Нас запрошують наблизитися. З великим бажанням Бог кличе нас, так само, як Господь Ісус сказав апостолам на Містичній вечері: «З великим бажанням Я бажав спожити з вами цю вечерю». Бог хоче, щоб ми відповіли Йому відповідним бажанням бути з Ним. Але як ми можемо показати Йому, що маємо це бажання? Він також сказав нам про це. Він сказав нам: «Якщо любите Мене, то заповіді Мої зберігайте». Проте, брати і сестри, на цьому етапі наш шлях уперед стає трохи неясним, трохи таємничим. Зрештою, коли ми читаємо Святе Євангеліє та роздумуємо над його словами, ми насправді знаходимо дуже мало явних заповідей. Це правда, що Старий Завіт має багато таких явних заповідей, але такі уривки в Новому Завіті дуже мало і трапляються рідко. Отже, які заповіді? Для нас усе життя Господа Ісуса є заповіддю, бо наше учнівство — це наслідування. Сам Христос — це заповідь, якої ми повинні дотримуватися. Його спосіб життя — це настанова для нас. Саме коли ми живемо так, як жив Він, Свята Трійця стає нашою батьківщиною та нашою вічною спадщиною.

We are being invited to approach. With great desire, God is beckoning us, just as the Lord Jesus told the Apostles at the Mystical Supper, “with desire, I have desired to eat this supper with you.” God wants us to reciprocate with a corresponding desire to be with Him. But how do we show Him that we have this desire? He has told us that too. He has told us, “If you love Me, keep My commandments.” Nevertheless, brothers and sisters, at this point our way forward becomes a bit obscure, a bit mysterious. After all, when we read the Holy Gospels and meditate on their words, we actually find very few explicit commandments. It is true that the Old Testament has many, many such explicit commandments, but such passages in the New Testament are very few and far between. So, what commandments? For us, the whole life of the Lord Jesus is commandment, because our discipleship is one of imitation. Christ Himself is the commandment we must follow. His manner of life is precept for us. It is when we live our lives as He lived that the Holy Trinity becomes our homeland and our everlasting inheritance.